18 липня в прес-центрі «Донбас Арени» офіційне представлення Марко Девіча в якості гравця «Шахтаря». За 30 хвилин до початку відкритого тренування новачок «гірників» постав у всій своїй красі перед журналістами. Марко прибув разом з головним тренером команди Мірчею Луческу.
Насамперед Містер вручив гравцю оранжево-чорну футболку з 18-м номером, потиснув руку. До речі, Марко прийшов на презентацію в ретрофутболці «Шахтаря». Ну і отримав до неї в навантаження новітній варіант «гірницької» екіпіровки. Природно, фотохудожники відобразили цей момент. Ну а потім журналісти не забули скористатися можливістю поставити свої запитання Девічу.
– Марко, як довго «Шахтар» полював за вашою персоною?
– Не знаю. Напевно, це питання варто поставити «Шахтарю».
– Тоді як довго йшли переговори?
– Усе відбулося дуже швидко. Коли я дізнався про інтерес з боку донецького клубу, ми буквально протягом дня про все домовилися і відразу уклали контракт.
– З ким ти ділиш кімнату на базі і чи визначився з житлом в Донецьку?
– Поки я живу один у кімнаті на базі. А квартиру знайшов і вже вселився.
– Марко, ти встиг забити перший гол у складі «Шахтаря». Ви заздалегідь домовлялися з Містером про пробиття пенальті або ти попросив своїх партнерів, щоб вони довірили тобі це право?
– Ні, я з тренером не домовлявся і нікого не просив. Просто в цей момент кілька гравців розвернулися і сказали: «Марко, бий!» Мене дуже радує таке бажання моїх партнерів, щоб я забив перший гол за «Шахтар» і відчув упевненість. Гол сам по собі допомагає кожному футболістові. Повторюся, я не повинен був бити пенальті. Може бути, я себе повів неправильно, але я бачив, що хлопці дуже хотіли, щоб я забив. Останні 10 хвилин вони грали постійно на мене. Це мене з хорошого боку вразило! Вони мені допомагали більше старатися, рухатися і приносити користь команді.
– «Металіст» якось намагався тебе утримати?
– Як вам сказати … Я провів у Харкові шість чудових років. Без «Металіста» не було б і мене. Я б не грав за збірну і не став би цікавий такій команді, як «Шахтар». Скажімо так, якщо б все влаштовувало і «Металіст», і мене, я б, напевно, залишився. Але це не означає, що я в поганих стосунках з президентом «Металіста» і гравцями. Ми розлучилися нормально. Так що велике їм спасибі за все, що вони зробили для мене, і за те, що дали шанс зіграти в «Металісті», отримати український паспорт, виступати за збірну, а отже, і за те, що я став потрібен «Шахтарю».
– Зрозуміло, чому ти не взяв собі 33-й номер. Але чому все-таки 18-й?
– Не хотів брати тридцять третій у Срни. Він же довго вже тут грає. Жалко було Дарійо. (Посміхається.) А 18-й був одним з небагатьох вільних. І раніше в сербському «Железніку» я грав під цим номером.
– Сьогодні ти прийшов у ретрофутболці «Шахтаря». Це з повагою до історії клубу?
– Так, звичайно!
Прес-служба ФК «Шахтар»
