На прилавках кіосків з’явився свіжий випуск журналу «Шахтар». Головним персонажем серпневого номера став Олександр Кучер. Захисник «Шахтаря» дав ексклюзивне, абсолютно несподіване інтерв’ю – і постав просто іншою людиною! До речі, 24 серпня наш герой особисто презентує журнал уболівальникам.
А поки що ми публікуємо інтерв’ю головного героя липневого випуску – Марко Девіча. Тут також усе чесно, відкрито та щиро! Утім, Марко інакше не вміє.
Тільки без мук
– Марко, давай почнемо з «Металіста». Харків’яни тебе обожнювали. Раптом ти переходиш у «Шахтар». Природно, люди реагують по-різному. Як ти налаштований зараз? Будеш шукати прихильності вболівальників «Шахтаря» чи харківські фани залишаться для тебе завжди на першому місці?
– Хто займе перше місце в душі – про це ще рано говорити. У «Металісті» я провів прекрасний час і дуже радий цьому періоду життя, клуб мені багато в чому допоміг. Харківських уболівальників я люблю і вдячний їм за все, що вони зробили для мене протягом цих шести років. Тепер у мене новий етап. Вважаю, це крок уперед. А щодо вболівальників – в Донецьку я починаю з нуля. Потрібно своєю грою і голами завоювати любов фанатів. Для мене нормально, що половина вболівальників «Металіста» прийняли мій перехід одним чином, а інші – інакше. Я сам вважаю, що зробив правильний крок. «Шахтар» – на щабель вище у футбольній кар’єрі. Тут боротьба за трофеї – що в Україні, що у Європі – і участь у Лізі чемпіонів. На моїй позиції тут багато хороших футболістів, тому конкуренція буде дуже велика. Чи стане хтось ображатися на мене – не знаю. Але в «Металісті» щохвилини відпрацював максимально. Те ж саме збираюся робити і в «Шахтарі».
– Ти підписав контракт, навіть не поспілкувавшись ані з тренером, ані з президентом. У тебе на той момент із роботою все було настільки погано? Або ти ухопився за можливість перейти в «Шахтар» відразу, не роздумуючи?
– Ні-ні! «Шахтар» – це велика команда. Але й «Металіст» зростає з кожним роком, стаючи грандом українського футболу. Багато в чому мені допоміг Дарійо Срна. Він зателефонував і сказав, що є зацікавлення, що тренер бажає мене бачити. Так, я на той час не спілкувався з Мірчею Луческу, але якщо Дарійо сказав, що Містер зацікавлений, звичайно, я йому повірив, і це дійсно так. Не можу сказати, що в «Металісті» було погано – навпаки! Але коли я дізнався про можливість перейти в «Шахтар» – не роздумував.
– На твоїй позиції в «Шахтарі» зараз буде дуже велика конкуренція. Свідомо йшов на цей ризик?
– Дуже радий цій конкуренції. Вона допомагає футболісту зростати. Я вважаю, що в мене ще є можливість розвиватися у футбольному плані. Наскільки – побачимо. Але в такому клубі в будь-якому разі має бути серйозна конкуренція. Мені це цікаво, для мене це новий виклик у житті. Я хочу себе проявити.
– Можеш описати переживання футболіста, коли він переходить до іншого клубу?
– (Посміхається). Так, було таке. Але я ж залишився в цій же країні, в Україні. Вона мені багато чого дала: паспорт, можливість зіграти на чемпіонаті Європи та інших матчах… Перебрався на відстань у триста кілометрів від Харкова. Щодня стаю дедалі впевненішим – думаю, що проблем з адаптацією не матиму. Я вже тривалий час в Україні, знаю мову, чемпіонат, спілкуюся з хлопцями, а з деякими граю в одній збірній.
– Чи не мав страху: «А раптом не вийде?»
– Ні. «Раптом не вийде?» Що це означає? Тоді будемо постійно сидіти на одному місці й усе. Без ризику в житті нічого не складається. Я підписав контракт на чотири роки та хочу не просто його відпрацьовувати, а ще й довести, що Марко Девіч, який добре грав у «Металісті», може грати ще краще в «Шахтарі». Я наполегливий щодо себе. Якщо я заб’ю сьогодні два голи, в наступному матчі хочу забити ще два. І щоб при цьому виграла команда. Хочу бути корисним «Шахтарю», щоб команда відчула: я віддаю всі сили, щоб добитися результату.
– Були люди, які намагалися відрадити тебе від переходу?
– Чесно кажучи, декому в Харкові було шкода, що я йду. Друзі й родина підтримали мене. Усі знають, що «Шахтар» – це клуб європейського рівня. Деякі вболівальники надсилали есемески: «Не їдь», «Залишайся». І мені було не все одно, коли я отримував ці повідомлення, тому що я дуже емоційний хлопець. Було трохи сумно залишати Харків через уболівальників, вони дуже мене підтримували.
– Чи мав людину, поговоривши з якою ти остаточно вирішив: «Усе, переходжу»?
– Це трапилося майже одразу після того, як мені зателефонував Дарійо і повідомив, що є зацікавлення клубу.
– То ця людина – Дарійо?
– Він запитав: «Ти зацікавлений?» Я одразу відповів: «Так». Було ще кілька дзвінків. Але це тривало недовго. Не мучили один одного. (Посміхається).
Неодружений жонатик
– Як влаштувався в Донецьку?
– Спочатку жив у «Донбас Паласі». Але квартиру швидко знайшов! У Харкові я також весь час жив у квартирі, не в будинку. Мені так зручніше.
– Опиши, як пройшла твоя перша зустріч із Містером та президентом?
– Із президентом я довго говорив по телефону. Він сказав: «Марко, привіт! Ласкаво просимо в сім’ю «Шахтаря». Побажав мені успіху. Я подякував йому за шанс, який мені дали. Сподіваюся, що і я, і він будемо задоволені. Навіть глибоко переконаний у цьому. Щодо Містера – вперше ми зустрілися на зборі. Він представив мене гравцям, зазначив, що я непогано провів пару сезонів у «Металісті». Я поговорив з ним, а також з Олександром Спиридоном, який розповів мені, які речі тренер вітає, які – ні. Він також дуже допоміг мені в період початкової адаптації.
– Навантаження виявилося приблизно таким самим, як у «Металісті»?
– Ні, на один щабель вище. Хоча, можливо, так на зборах – побачимо, як буде в період чемпіонату.
– Тобі важко або ти відчуваєш в собі сили піднятися на цей щабель?
– Я саме для цього і прийшов – піднятися на щабель. Упевнений у тому, що мені вистачить сил. Якщо брати футбольний вік, я ще молодий – мені ще грати й грати!
– Як навколо будь-якого успішного чоловіка, навколо тебе багато прихильниць. У Донецьку на тебе чекає нова хвиля цікавості з боку дівчат. Тобі подобається, коли ти в центрі жіночої уваги? Або ти до цього байдужий? А може, тебе це дратує?
– Перш за все, хочу сказати, що маю дівчину. Вона зараз у Сербії. Але буде приїжджати до Донецька. В успішного чоловіка, як прозвучало в запитанні, має бути така ж жінка! Для мене найголовніше – бути в центрі її уваги. (Посміхається). А решта дівчат… Якщо прохатимуть автографи – без проблем.
– Розкажи про свою дівчину. Хто вона?
– Її кличу Міліца. Вона із Сербії. Ми разом чотири з гаком роки, а знайомі близько шести років. Вона закінчує навчання в університеті. З кожним днем відчуваю, що дедалі більше кохаю її, і коли її немає зі мною – сумую. Я сам по собі дуже емоційний, і вона мене заспокоює. Дивлюся на неї не тільки як на дівчину, але й як на друга. Знаю, що в деяких парах через деякий час люди один одному набридають, вже не те… Але щодо себе відчуваю, що з кожним днем наше кохання зростає й міцнішає. І так буде завжди. Наші з нею стосунки все краще й краще. Під час переходу в «Шахтар» вона також мене підтримала. Була весь цей час разом зі мною. Я вже не можу дочекатися, коли приїде сюди.
– Тобто вона живе в Сербії, а приїжджає до тебе в гості на канікули?
– Так. Їй залишилося ще шість-сім іспитів. Вона закінчить університет. А далі побачимо. До кінця року все вирішиться.
– Поки одружуватися не збираєтеся?
– Ми серйозно зустрічаємося. Намагаємося, щоб не було тривалих розставань, щоб не нудьгувати тривалий час один за одним.
– Яку Міліца має спеціальність?
– Політичні науки. Важливо, щоб вона в житті себе реалізувала. Щоб не жила за рахунок мене. Так і намагатимемось усе влаштувати. Тому їй спочатку потрібно закінчити університет, піти працювати, якось заявити про себе. Я начебто самореалізувався, тому намагатимусь їй допомогти.
– Загалом, можна сказати, що ти неодружений жонатик?
– Напевно. У нас дуже серйозні відносини.
СМС та мова жестів
– Тонке запитання. Якщо не бажаєш – не відповідай. Воно стосується твоїх батьків. Це правда, що вони глухонімі?
– Так, правда.
– Тобто ти виховувався в досить незвичайній обстановці, знаєш мову глухонімих?
– Знаю. Між іншим, ця мова постійно змінюється. Якісь базові речі залишаються, але зміни відбуваються. Коли тато був ще малюком, в нього була висока температура, і доктори вкололи велику дозу пеніциліну. Це дало ускладнення на вуха. І він залишився без слуху. Схожа історія і з мамою. Вже коли були дорослими на ґрунті спільного нещастя вони і познайомилися. А я жив із дядьком й бабусею по батьківській лінії. Дуже велика заслуга татового брата в тому, що я отримав нормальне виховання, закінчив школу.
– Як ти зараз спілкуєшся з батьками?
– Бабуся живе зараз із татом. Вона знає мову жестів, і через неї спілкуємося з батьком по телефону. З мамою – за допомогою СМС.
– Маєш брата чи сестру?
– Ні. Я в сім’ї єдина дитина.
– А тато якось пов’язаний із футболом?
– Так! Він точно талановитіший за мене. Хоча я зовні на нього дуже схожий. Кажуть, один в один. (Сміється). Батько свого часу грав на високому рівні. Виступав за олімпійську збірну Югославії. Але проблема зі слухом… А був би дуже сильним футболістом. І зараз, коли є час, ходить на ігри.
– Тобто до Донецька він приїжджатиме?
– Коли пройде моя адаптація в команді, тоді прилетить. Може, на матчі Ліги чемпіонів. Батько, до речі, вже був у Донецьку. Дивився гру збірної з Англією та Францією. І не тільки він. Було багато родичів – чоловік 15. У всіх залишилося безліч хороших вражень від міста і «Донбас Арени».
– А мати?
– Мати – нефутбольна людина. Тому на матчі навряд чи приїде.
Бомби та яєчня
– Протягом своєї кар’єри ти роздав багато інтерв’ю. Найбільш ненависне запитання для тебе, яке дратує та злить?
– Раніше було багато запитань про моє прийняття українського громадянства. Час йде, стаю старшим, і неприємних запитань для мене немає. А якщо сам журналіст знає, що запитав щось недобре і намагається щось із цього викрутити, я це бачу і просто не відповідаю. Якщо йому не соромно ставити якесь препогане запитання, то чому я маю соромитися, що на нього не відповів? А коли по-людськи, поговорити можна на будь-яку тему.
– Що тобі в самому собі не подобається?
– Перш за все, я дуже нервовий. Можу на щось зреагувати так, що самому потім шкода. Розумію: міг вчинити інакше.
– Можеш навіть вдарити?
– Вдарити – ні, а сказати нецензурно – так. Але з віком контролюю себе краще.
– Ти дисциплінована людина?
– Вважаю, що так. Це краще запитати в моїх тренерів. Не можу сказати, що ідеал, але дисциплінований у міру.
– У їжі вибагливий?
– Розбірливий. Для кожного професійного спортсмена важливо стежити за власним раціоном. Ми хочемо мати більше сили і менше жиру, як кажуть. Тож потрібно допомогти своєму організму знайти якийсь баланс. Я й сам по собі худорлявий, але все підряд не їм. Хоча років у 19–20 їв усе. І жодних проблем із вагою. У мене, до речі, й тато худий. Але зараз, якщо з’їм щось зайве, можу трохи додати у вазі. Тому бережу себе, тому що хочу ще довго-довго грати.
– Здивуй мене. Скажи, що вмієш готувати щось незвичайне!
– Умію. Яєчню! (Сміється).
– Не густо… Ну тоді розкажи про твій найяскравіший вчинок у житті?
– Нещодавно в Міліци був день народження. Запросив усіх її подруг, а для неї це був сюрприз. Зайшла в ресторан і обімліла. Навіть поплакала. Потім дякувала. А коли вона почувається щасливою, то я – вдвічі більше.
– Стикався із ситуацією, коли дівчата намагаються завести роман із футболістом через гроші?
– Такого в мене в житті не було. З Міліцією ми вже давно зустрічаємося.
– Війна в Югославії якось зачепила твою родину?
– Так. Я був у Белграді в той період, коли його бомбили. Але тоді для мене це було цікаво, тому що я був дитиною: хі-хі, ха-ха. Не розумів, що насправді відбувається. Дякувати Богу, мої рідні та близькі залишилися живі й здорові. Але після цього у всій країні почалися великі проблеми, і було важко повернутися на колишній рівень. Наслідки війни досі дають про себе знати.
– Як ти переживаєш футбольні та особисті невдачі? Замикаєшся в собі, нікого не хочеш бачити, слухаєш музику?
– Буває, звичайно, що дуже засмучуюсь. Для мене футбол – це більше ніж життя. Коли граю добре і команда перемагає – я щасливий, у мене все нормально. Але коли програємо або, припустімо, я не забиваю пенальті (посміхається) – так, дійсно, буває, що не бажаю нікого бачити. Хочеться побути наодинці. Посидіти, полежати. І коли вже вранці прокидаюся, сам собі кажу: «Давай, буде наступна гра, буде все гаразд».
– Чи здатний ти відчувати глибоке почуття провини через якийсь свій неправильній вчинок? Якщо так, чи ти вибачаєшся в такому разі?
– Якщо відчуваю, що винний, то для мене не проблема підійти і вибачитися. Коли я погано пробив пенальті у грі з «Олімпіакосом», я дуже погано почувався. Потім забив, і ми пройшли далі, але все одно я досі відчуваю провину за той невдалий 11-метровий.
– Яку найбільш незвичайну чутку або плітку ти про себе чув?
– (Після паузи). Не знаю. Я мало сиджу в Інтернеті. Може бути, ти знаєш?
– Ні. Я ж не можу знати, чи правда те, що про тебе пишуть, або це фантазія журналіста.
– Може бути, про мене й пліткують, але я на це просто не зважаю. Тим більше начебто нічого такого й не писали.
– А в Белграді? Батьки нічого такого не читали?
– Ні. У Сербії, звичайно, мене знають. Але не так, як в Україні, тут я набагато популярніший. Тому до моєї родини в Сербії чутки не доходять.
Прес-служба ФК «Шахтар» за матеріалами липневого випуску журналу «Шахтар»
