Як ми вже повідомляли, в продаж надійшов свіжий випуск журналу «Шахтар».
Його головними героями стали Томаш Хюбшман, Дарійо Срна та інші футболісти команди. А поки ви збираєтеся до найближчого кіоска за грудневим глянцем, пропонуємо освіжити в пам’яті велике інтерв’ю Тараса Степаненка, опубліковане в листопадовому номері.
Тарас Степаненко про життєві випадковості та закономірності, а також про вміння поступатися місцем іншим і навчання на помилках, у тому числі на власних.
Замість передмови
– Мені імпонує, коли футболіст вихований, освічений і всебічно розвинений – це запорука того, щоб відбутися як особистість та в підсумку розкрити свої ігрові таланти, – говорив Мірча Луческу влітку 2010 року в бесіді про найближче майбутнє команди, також згадуючи і нове тоді для нас прізвище – Степаненко…
Випадок зі сльозами
– Родом я з Великої Новосілки – це в Донецькій області неподалік від Курахового, – розповідає Тарас. – Але все свідоме життя прожив у Запоріжжі. До Новосілки ж я раніше постійно приїздив на канікули – на два-три місяці. Зараз там живуть мої бабуся, дідусь і всі родичі.
– Які в тебе залишилися сільські спогади?
– Шалаші-халабуди в посадках, ігри в хованки, купання в річці, куди ми їздили на велосипедах. Звичайне сільське дитинство. Зараз, на жаль, рідко буваю в селі.
– А як ти опинився в Запоріжжі?
– Коли моя мама закінчила технікум в Донецьку, то за розподілом потрапила на підприємство «Дніпроспецсталь» у Запоріжжі. Хоча вона спочатку думала, що це в Дніпропетровську (сміється), де й хотіла жити, але вийшло так, як вийшло. Тому довелося звикати до Запоріжжя. Там я почав грати у футбол, як і всі – у дворі, від ранку й до самого вечора.
– У якому ж віці ти зробив перші «професійні» футбольні кроки?
– (Посміхається). Моя кар’єра розпочалася трохи курйозно і могла завершитися, так і не розпочавшись. Коли я з друзями прийшов записуватися в секцію, то з’ясувалося, що ми запізнилися рівно на рік. Тренер сказав, що він набирає дітей 1990 року народження, а ми всі були 1989-го, тому взяти нас не може. Для мене це був справжній удар – я так засмутився, що мало не заплакав. Або навіть заплакав… і це врятувало! Тренер подивився на мене і сказав: «Гаразд, залишайся поки – тимчасово». Але я залишився, схоже, на все життя.
Закономірність – із медаллю
– Тарасе, футболісти, як правило, не можуть похвалитися особливою старанністю у навчанні, але мені чомусь здається, що ти виняток…
– Так, виходить так. Я непогано вчився в школі і навіть закінчив її із золотою медаллю. Хоча це заслуга, швидше, моєї мами, Наталії Володимирівни, – вона постійно змушувала мене вчитися, а не тільки весь час грати у футбол. Як і будь-якому пацану, мені, звичайно, більше подобалося ганяти м’яч, а не сидіти над уроками.
– Але тепер ти маму розумієш?..
– Ще й як! Золота медаль – це предмет моєї гордості, до того ж із часом до мене прийшло розуміння того, як це важливо – отримати якісь знання. Загалом, до дев’ятого класу я був хорошистом, а потім підтягнув мови, з якими в мене до цього були проблеми, і вчителі сказали: ти можеш піти на золоту медаль. Я й пішов. (Сміється).
– Надалі продовжив «гризти граніт науки»?
– Так, вступив до інституту і закінчив його за спеціальністю «міжнародний туризм і управління». А ось до магістратури вирішив не вступати, щоб не займати чуже місце.
– У якому сенсі?!
– Набір був усього близько 20 осіб і досить високий конкурс. Тому я подумав, що нехай краще там навчається той, кому це більш важливо і потрібно, мені ж цілком достатньо вищої освіти і моєї основної роботи – футболу. До речі, в цьому мати мене цілковито підтримала.
– Ти кілька разів говорив про маму, але не згадував батька…
– Його звали Микола Васильович, він помер, коли мені було 13 років. Сумна історія: тато зник, три дні тривали пошуки, а коли знайшли, то з’ясувалося, що він помер від больового шоку – настільки був кимось побитий…
Випадок із карткою
– Жахливо… Що ж, давай повернемося до футболу. Ти став гравцем запорізького «Металурга», коли тобі було всього 16 років…
– Так, підписав контракт і потрапив у другу команду, пробитися ж до першої мені допоміг випадок. У передостанній грі чемпіонату Другої ліги здобув четверту жовту картку і завершальний матч змушений був пропускати. Тому мене направили спробувати себе в дублі, з яким я провів одну, а потім і іншу гру. Після цього тренери – Сергій Ященко, Михайло Соколовський та Ігор Яворський – взяли на перегляд до першої команди, з якою я вже незабаром вирушив на збори.
– Прямо-таки щаслива для тебе жовта картка!
– Вдалий збіг. Або ось ще щось схоже. Вийти в основу мені також допоміг випадок: у команді через травми «вилетіли» всі захисники, і в тренерів просто не було вибору, кого ставити, окрім мене.
– Пам’ятаєш, із ким грали?
– Із київським «Динамо» – як таке забути?! Мені було 17 років, спочатку мандражувати, але потім нічого, заспокоївся і ніби непогано відіграв. Пам’ятаю, рахунок був 1:1, потім у наші ворота поставили пенальті за нібито гру рукою… Загалом, в підсумку ми програли.
– Будемо вважати це випадковістю!
– (Посміхається). Все наше життя складається з випадковостей і закономірностей.
– А якісь неприємні події з тобою траплялися?
– Травми. За мою нетривалу поки кар’єру я переніс уже дві досить серйозні операції, пов’язані з травмами пахових м’язів. А все чому? Тому що не було правильного лікування і відпочинку. І, звичайно, за свого впертого характеру – все норовив на поле битися до останнього, щоб потім «випасти» на півроку. Виходить, уже двічі вчився на власних помилках… Тільки з часом, дякувати Богу, зрозумів, що професіоналізм – це ще й розуміння того, коли потрібно обов’язково зробити паузу.
Закономірність – із вибором
– Тарасе, зізнайся, пропозиція перейти до «Шахтаря»…
– …якщо чесно, спочатку була велика вірогідність того, що я перейду до київського «Динамо». Але зробити правильний вибір знову допоміг випадок і, напевно, сама доля. Справа в тому, що цікавість із боку «Динамо» тривала саме доти, допоки я не одержав травму, а потім відразу зник. У той час як «Шахтар» продовжував проявляти зацікавленість. Правду кажуть, що друг пізнається в біді… Сам же перехід відбувся дуже швидко, адже я одразу дав свою згоду, а всі формальності вирішувалися на рівні президентів клубів.
– Зараз ти всім задоволений?
– Грати в такій команді, як «Шахтар», – це мрія будь-якого футболіста. У нашому колективі не тільки професіонали найвищого класу, але ще й просто дуже хороші люди. У нас ніколи не буває конфліктів. Хіба що на ігровому емоційному рівні, але це таке звичайне, буденне і минаюча справа. У нас команда майже як сім’я.
– До речі, про сім’ю, ти ще не вирішив обзавестися?
– Ну, ми з моєю дівчиною Маргаритою разом вже п’ять років, і справа йде до того, щоб узаконити наші стосунки. Гадаю, що незабаром розпишемося і повінчаємося у церкві. У майбутньому, Бог дасть, будуть і діти.
– Ти вже неодноразово згадуєш про Бога – це випадковість чи…
– Ні, я віруюча людина і регулярно ходжу до церкви. Це в мене з дитинства почалося, причому якось само собою, мене ніхто не направляв і тим більше не примушував. Одного разу зайшов, потім ще, стало цікаво, і так поступово втягнувся, особливо після смерті батька – став ходити майже щотижня. Сповідаюся і причащаюся приблизно раз на місяць.
– Якщо не секрет, у якому з храмів Донецька тебе можна побачити?
– У Свято-Преображенському кафедральному соборі. Іноді в іншому храмі, він на шляху на базу. У ньому, до речі, служить батюшка – дядько нашого клубного кухаря.
– Ти напевно чув про отця Анатолія Раденка – колишнього гравця «Шахтаря»…
– Так, і навіть знайомий із ним. До нього їздили хлопці з нашого дубля, і я з ними. Поговорили… Узагалі, я знайомий із багатьма батюшками. У людей різні про них уявлення. Особисто я зустрічав серед них виключно чистих людей. Після розмови зі священиком завжди стає легше на душі.
Замість післямови
– У мене є два молодші брати-близнюки. Денис і Данило. Їм по 16 років, і вони також грають у футбол, але дані в них, чесно кажучи, не дуже, тому після закінчення школи підуть навчатися. Думаємо відправити їх продовжувати освіту за кордон. Чесно кажучи, я буду навіть трохи радий, що вони не стануть футболістами. Одного професійного футболіста в команді цілком достатньо. Ой (сміється), я хотів сказати – в сім’ї.
Таке застереження Тараса, певно що, явно не випадковість.
Прес-служба ФК «Шахтар» за матеріалами журналу «Шахтар»
