Головним персонажем грудневого номера офіційного клубного журналу «гірників», «людиною з обкладинки» виступив півзахисник нашої команди Томаш Хюбшман. Пропонуємо вашій увазі ексклюзивне інтерв’ю з чеським старожилом «Шахтаря».
Людина поза рамками
– Томаше, кажуть, що чоловіча краса в зморшках. Ти згоден, що з віком чоловік стає тільки краще?
– Як вино: чим старший, тим краще? (Сміється.) Думаю, що будь-який вік має свої плюси і мінуси. Наприклад, коли тобі двадцять – всі дівчата твої, а в тридцять тобі самому вже це нецікаво. Зате в цьому віці у тебе вже є певний авторитет і своє коло друзів.
– Можеш порівняти себе в двадцять років і в тридцять?
– Якщо чесно, у мене мало що помінялося. Не думаю, що став сильно розумніше. Моя дружина постійно повторює: «Ти як дитиною був, так нею і залишився». Люблю пожартувати, але при цьому прекрасно знаю, коли можна собі дозволити розслабитися, а коли ні. Хоча раніше і робота, і розваги, можна сказати, були закручені разом. Зараз же я розподіляю свій час на сім’ю, роботу, відпочинок. Мені просто шкода витрачати себе на якісь сторонні речі, а в молодості я навіть не замислювався над цим.
– Тобто ти навчився планувати своє життя?
– Зараз уже доводиться це робити. Взагалі, дуже багатьом молодим футболістам властиво ні про що не думати, ні за що не відповідати, адже за тебе все вирішать і зроблять тренер, адміністратори. Напевно, розуміння того, що в майбутньому і ти можеш опинитися на їхньому місці, приходить з віком. В той же час не люблю рамок, списків речей … Я вже прогресую в цьому питанні, але буває, що доводиться на місці купувати те, що забув удома. Найчастіше це зубна щітка, паста, верстат і піна для гоління.
– На митниці тебе ніколи не затримували?
– Ні, такого зі мною ще не траплялося. Хоча спочатку було не дуже комфортно літати через Київ, тому що постійно запитували: «Скільки грошей везеш?» Що за питання? Стільки, скільки потрібно! Розумію, що це частина їхньої роботи, але мені це дуже не подобалося. Зараз, якщо запитають, більш-менш спокійно реагую.
– Ти багато подорожуєш, багаж втрачав?
– Втрачав, але завжди знаходив!
– Що ти найчастіше купуєш за кордоном?
– Звичайні речі для життя, які можна без проблем перевезти: одяг, іграшки дітям. Все одно завжди запитують: «А що ти мені привіз?»
– Яку б іграшку з тих, що є у твоїх дітей, ти хотів би мати в дитинстві?
– Так, ті іграшки, які були у нас, і ті, що можна купити сьогодні, – велика різниця. Технології йдуть вперед. Можливо, через двадцять років і мої діти скажуть: «Тату, що ти нам купував? Подивися, що ми даруємо своїм дітям!» (Посміхається)
– Слухай, у тебе колись були дві маленькі собачки …
– Так, вони ще є. Тільки в Чехії, у мами дружини. Їм по десять років. У неї своя чихуахуа, і за нашими двома песиками теща теж доглядає.
– А на вихованців празького зоопарку гроші продовжуєш виділяти?
– Так, зараз на уссурійського тигра. Його вибрала донька. Там у зоопарку є книга з переліком усіх наявних у них звірів. Ти можеш спонсорувати навіть пташку, яка коштуватиме сто доларів на рік. І за цю сотню вони купують їй корм, роблять щеплення, доглядають.
– А тобі звітують про витрачені гроші?
– Ні. Просто дають сертифікат з вдячністю і абонемент в зоопарк. В залежності від суми, якщо звір великий і дорогий, дають сімейний квиток. Можеш приходити хоч щодня. А що стосується звіту … Тут потрібно просто довіряти. Ти ж бачиш з часом, мінялося чи щось, ремонтувалася чи клітина. Я виділяв гроші на ведмедя, горилу, тепер ось тигр. Намагаємося, щоб кожен рік були різні тварини – тим більше доньці цікаво. А син ще не розуміє.
Куди подіти доньку?
– Повернемося до тебе. Ти кажеш, що в душі ще дитина, яка любить пожартувати, побалуватися. Але в той же час в команді тебе вважають людиною настрою …
– Це правда. Просто часто за інших переживаєш більше, ніж за самого себе, іноді розумієш, що ти не в силах один дозволити якісь командні неприємності. Буває, це викликає злість.
– А вдома буваєш злим?
– Звичайно!
– А хто і як тебе виводить з себе?
– Діти, дружина. Я дуже часто кричу. Дружина постійно скаржиться на це.
– А діти як реагують?
– Теж кричать! Особливо якщо чимось незадоволені. Це нормально, але необхідно знати міру.
– Існує таке поняття, як криза середнього віку. Ти на собі щось подібне відчуваєш?
– Ні. Потрібно бути позитивним і думати тільки про хороше. А криза – це коли у тебе щось не виходить. Наприклад, хіба економічна криза – це добре?
– Економічна криза – це інше поняття.
– Але криза середнього віку – це коли у тебе щось не виходить, коли щось міняється в погану сторону. До того ж хіба я вже в середньому віці?
– Середнім віком вважається 30 років.
– Ну гаразд, кому як. А якщо він з 25 пройшов?
– У всіх по-різному.
– Якщо чесно, я про це не думав.
– А ти ще плануєш стати тренером, ведеш конспекти?
– Ну так, щось веду.
– Ти б хотів працювати в Академії «Шахтаря»?
– Не скажу ні «так», ні «ні». Не знаю, що буде завтра. Дітям треба в школу, але поки що нікуди. Доньці вже шість років, тобто в цьому році вона вже могла піти вчитися. У Чехії можна на рік продовжити «дитяче життя», але за наявності поважної причини. У нас вона є: батьки не перебувають у країні, і дитина теж. Тому важко сказати, чи буду я працювати в Академії чи ні. Не знаю, куди подіти доньку!
– Не думав знайти приватного викладача?
– У неї є, але це не варіант для чеського міністерства освіти. Звичайно, і мені, і їй добре, що вона вчиться. Але міністерство це не влаштовує. Треба буде шукати якийсь вихід, бо в 2013 році їй в будь-якому випадку доведеться йти в школу.
Футбол не помре
– У кінці року ти серйозно травмувався. Що відчуває футболіст, коли розуміє, що не може допомогти команді?
– Кожен спортсмен справляється з цими моментами по-своєму. Особисто для мене травми – це частина роботи. А взагалі, є три складових нашої професії: коли ти виграєш, коли програєш і коли травмований. Якщо це відбулося, потрібно просто дізнатися у лікаря, наскільки серйозна травма і коли дозволять приступати до вправ. Адже травмується не все тіло – ти ж можеш продовжувати працювати над руками, спиною, пресом, іншими м’язами. Треба повернутися в лад ще сильніше, ніж був до травми. Адже вона дає можливість зайнятися своїми недоліками.
– Який матч найобразливіше було пропускати через травму?
– Ніякий. Так можна міркувати. Кожен поєдинок має свою історію і важливий для чогось. Це як з грошима: без копійки не буде мільйона. Якщо ми скажемо, що перший матч у Кубку України не важливий, то не будемо грати у фіналі. Якщо не пройти в Лігу чемпіонів, то не зустрінемося з «Челсі». Тому ні на один матч не можна дивитися з позиції, що його можна пропустити. Всі хочуть грати завжди! Зрозуміло, що є різні поєдинки за статусом, увазі навколо них, але іноді вони даються навіть легше, ніж, скажімо, ігри на зразок тієї, що ми проводили в Свердловську. Зрозуміло, що там не «Донбас Арена», там немає таких роздягалень, такого поля. Та й настрій футболістів далеко не такий, як перед зустрічами з «Барселоною» або «Челсі», коли шалений ажіотаж. А після маленької гри в Кубку України вболівальники через три дні запитують: з ким ви взагалі грали? І це нормально, так в будь-якому спорті. Але налаштуватися на рядовий матч набагато складніше.
– Що буде, якщо не стане футболу?
– А він ніколи не закінчиться! Зрозуміло, що може трапитися економічна криза, у футболі не буде таких великих грошей, як зараз. Це вже потихеньку проявляється – немає таких великих трансферів. Господарі не поспішають розлучатися з великими сумами, чекають закінчення контрактів футболістів з іншими клубами, щоб вони переходили безкоштовно. Але є команди, які все одно псують ринок тим, що купують за шалені гроші гравців, які не відповідають цій вартості. До прикладу, цього літа ПСЖ купив багатьох футболістів, а до того – «Манчестер Сіті». Але, думаю, ця тенденція піде на спад.
– Тобто ти проти занадто дорогих трансферів?
– Зрозуміло, що кожен виконавець має якусь свою вартість. Але деякі ціни неправильні, неспівмірні. Це все одно що в магазині тобі запропонували б банани за мільйон. Ти думаєш: «Вони не стоять цього!» А тобі кажуть: «Бери або не бери». Багато вирішують не купувати, а ростити молодих футболістів або шукати людей, які перейдуть за нормальну вартість.
– Ти міркуєш як тренер.
– Чому? Ось криза прийшла – італійський чемпіонат трохи спустився. Скандали теж відтягують інтерес спонсорів, адже якщо там, скажімо так, «корумпована зона» – ніхто не хоче вливати туди гроші. Адже зараз є багато варіантів, куди вкласти кошти. Вже немає такого, що футбол на першому місці для спонсорів, охочих підняти свій імідж. Є інші види спорту: хокей, баскетбол, американський футбол, бейсбол.
– Як ти вважаєш, чи повинна бути крайня планка зарплати футболіста? Можливо, і трансферна.
– Не знаю, сказати важко. Є клуби, які можуть собі дозволити витратити більшу суму. З одного боку, для чого створювати рамки? Вони не в змозі купити футболістів за гроші, які у них є? З іншого боку, заплатити можуть не всі команди. І потім виходить: одна команда не заплатила іншій, наприклад, як «Сарагоса» «Шахтарю», і продовжує далі грати. Це неправильно. Можливо, суми на трансфери відводити як відсоток від бюджету клубу? Встановлювати максимальну зарплату. Якщо в однієї команди бюджет мільйон доларів, а в іншої – сто, що робити?
– Але на вищому рівні тоді грати може занадто мале число клубів.
– І з меншою кількістю грошей можна грати на високому рівні, чому ні?
– Це якщо знайдуться молоді таланти. Але їх же одразу викуплять, правильно?
– Так, але за них же треба заплатити! Буває ж так, що клуб, у якого бюджет один мільйон, може запросити за свого футболіста двадцять мільйонів. «Раз не хочете – не беріть. Чекайте п’ять років, поки у нього закінчиться термін контракту, і потім заберете». Вони заламують ціну, тому що розуміють: для них це гроші на двадцять років. У цьому повинна бути якась межа: щоб такі команди не могли вимагати за гравця 20 мільйонів. Так, вони його виховали, але як можна потім заламувати такі суми? Важке питання. Але в одному я впевнений точно: футболу зникнення не загрожує. Щоб люди перестали в нього грати – такого я навіть уявити не можу!
Прес-служба ФК «Шахтар» за матеріалами грудневого випуску журналу «Шахтар»
