На прилавках кіосків з’явився свіжий випуск журналу «Шахтар». Головним персонажем лютневого номера став Тайсон. А поки ми публікуємо інтерв’ю одного з головних героїв січневого випуску – Генріха Мхітаряна.
Ну всім він гарний! І футболіст класний, і особистість непересічна, і поліглот освічений, і наречений завидний… Хоча щодо останнього, дівчата, не поспішайте радіти – не до вас Генріху! Ані зараз, ані найближчим часом. Мхітарян сконцентрований на кар’єрі. І поки не доб’ється максимуму, заглиблюватися в кохання-зітхання не має наміру. Принаймні сьогодні він налаштований саме так.
За межею
– Генріху, минулого року ти потрапив практично до всіх футбольних рейтингів, які тільки можна вигадати, – і в Україні, і у Вірменії, і у Європі. Чи не боїшся, що в тебе зірве дах від такої популярності?
– Не боюся, адже я завжди мріяв про це! Довелося пройти дуже довгий шлях. І зробити це було важко. Те ж саме в житті: досягти чогось важко, зате втратити можна за одну хвилину, за одну мить. Тож я знаю ціну того, чого досяг, і сподіваюся, що не втрачу цього ніколи.
– Так ти себе штучно стримуєш, щоб не піддатися впливу слави?
– Ні. Але іноді я спеціально слухаю, що про мене говорять. Це дуже приємно і дуже мотивує, щоб надалі працювати ще краще.
– Чия думка для тебе найважливіша?
– Перш за все, я самокритичний. Я сам знаю, коли зіграв добре, а коли ні, де зміг щось зробити, а де ні. А потім вже – і Луческу на теорії, і друзі, і родичі.
– Як ти сприймаєш критику на свою адресу?
– Якщо критика відповідає реальності, то я дуже добре її сприймаю, тому що це говорить про те, що в мене є потенціал грати ще краще.
– А якщо, припустімо, тебе сварить людина, яка сама ніколи не грала у футбол?
– Може бути, у нас із нею буде дискусія з цього приводу. Адже не всі бачать, що діється на полі. Дивитися футбол набагато легше, аніж грати. Коли виходиш на газон – це зовсім інакший світ. Тому я починаю зазвичай пояснювати, чому в цій ситуації сталося саме так. Але коли висловлює невдоволення представник світу футболу, краще прислухатися, ніж сперечатися. Хоча можна вислухати, а потім висловити власну думку.
– Тебе можна довести до сказу?
– Є межа, коли я розумію, що продовжувати вже не можна, що це не допоможе. Я продовжуватиму доводити – тільки не словами, а своєю грою.
Критика по-вірменськи
– За який матч у році, що минув, або, може бути, незабитий гол ти себе свариш найбільше?
– Було багато моментів, які я не реалізував. Але я намагаюся працювати над цим, тому що знаю, що в грі в тебе може бути всього лише один момент, проте дуже відповідальний. Можливо, за рахунку 0:0 на 90-й хвилині ти матимеш шанс, і якщо ти не заб’єш, то команда втратить очки. Тому намагаюся вдосконалюватися, тим більше останнього місяця із цим питанням мав певні проблеми.
– І все-таки який момент був найбільш образливим?
– Гадаю, домашній матч проти «Челсі». Я мав п’ять моментів, коли пробивав по воротах, та Чех витягав м’яч.
– Як ти ставишся до того, що вірменські вболівальники, незалежно від того, наскільки вдало ти граєш, все одно тебе хвалять?
– Я ніколи не сприймаю похвалу, якщо знаю, що зіграв погано. Вони ж фанати, це нормально. Це люди, які тебе люблять і у всьому підтримують. Я їм за це вдячний. До речі, зараз ситуація змінилася: коли я погано граю, мої співвітчизники починають мене критикувати.
– Генріх, ти щойно сказав, що працюєш над реалізацією. Але це улюблена загальна фраза у футболістів. Можеш пояснити, як саме відбувається «відпрацювання»?
– Можу змоделювати гольову ситуацію на тренуванні. Так, ворота вільні, воротаря там немає. Але ти сам розумієш, що треба пробивати в кут, а не просто у створ. Краще потрапити тричі з десяти в кут, аніж постійно бити по центру. Це і є результат роботи.
– А штрафні удари відпрацьовуєш?
– Так, після тренування залишаємося із хлопцями.
– Але ти ж у грі їх не пробиваєш! Не наважуєшся?
– Просто Містер перед матчами говорить, хто має бити. Тому я й не підходжу до м’яча.
– Ти людина емоційна. Як щодо пенальті, нервів?
– Я вже пробивав пенальті минулого року, в матчі з «Говерлою», – промазав. Але якщо ще буде можливість – проб’ю. Чом би й ні?
– Чи не боїшся на полі одержати травму? Адже в підсвідомості це є завжди.
– Ні, якщо футболіст виходить на газон із такими думками, то він точно матиме травму.
Життя за книгою
– Твої мати й сестра часто приїздять на матчі?
– Останній поєдинок, на якому була сестра, – гра з «Ювентусом» у Турині. А мати… (Довго згадує). Коли збірна Вірменії грала з Литвою! Якщо говорити про «Шахтар», то на грі з «Барселоною» два роки тому.
– Але по телевізору вони дивляться?
– Так, завжди! І по телевізору, і в Інтернеті знаходять трансляції. Після гри одразу телефонують, вітають, сварять іноді.
– Що змінилося в тобі від часу переходу до «Шахтаря»?
– Став дорослішим: прийшов, коли мені було 21, а зараз уже 24.
– Відчуваєш, що став дорослим?
– Так, тому що вже звик до цієї команди. Коли приходиш до нового колективу, намагаєшся адаптуватися, а із часом починаєш почуватися вільніше, як досвідчена людина.
– Відчуваєш, що набираєш авторитет у команді, зростає твоя значущість, маєш право голосу?
– Права голосу я поки що не маю, адже є футболісти, які перебувають у «Шахтарі» довше від мене. У нас є капітан і віце-капітан, які мають право голосу. Я можу робити власну роботу на полі – ось моє право!
– Як ти ставишся до того, що став популярним серед дівчат: багато фанаток бачать у тобі потенційного чоловіка і хочуть познайомитися?
– Поки ні з ким не познайомився, ніхто не підходив. (Сміється). А взагалі, приємно бути в центрі уваги дівчат.
– Тим не менш ти живеш на базі і особливо не виїжджаєш звідси…
– Ну чому?! Іноді виходжу. Просто я знаю, задля чого тренуюся, задля чого граю. Не заперечую, що можна суміщати одне з іншим. Але тепер, коли я став кумиром і почав більше забивати, я не хочу забувати про футбол й міняти дорогу. Вона в мене одна, і я маю намір усе поєднати.
– Чи колеги по команді не цькують із приводу місця проживання?
– Спочатку – так, навіть дали мені прізвисько Президент Бази. Зараз уже рік, як нічого не говорять, заспокоїлися, звикли. Хоча… Іноді шуткують, мовляв, що ти, додому їдеш чи залишишся на базі?
– А як же особисте життя? Якщо чесно, перебуваючи постійно на «Кірша», шансів познайомитися зі своєю майбутньою половинкою в тебе замало.
– Може бути, але це доля, а від неї не втечеш.
– Фаталіст, віриш у долю?
– Так, звичайно. Датою народження була визначена моя доля. Як, утім, і в усіх. Життя – це книга, а ми в ній актори і граємо так, як написано.
– Але ти ж сам зробив вибір – жити на «Кірша», а не в центрі Донецька.
– Отже, так у книзі написано!
– Слухай, може, ти просто заощаджуєш на квартирі?
– Ні! (Сміється). Ні! Ніколи не було проблем зі грошима, і вони для мене стоять на останньому місці. Якщо ти працюєш, то маєш заробляти. «Кірша» я обрав, тому що мені потрібно було більше концентруватися на тренуваннях і матчах, аніж на житті в Донецьку. Знаючи, які гарні тут дівчата, вважав за краще жити на базі, а вже у вільний час можу вийти поспілкуватися з друзями. Я не самітник! Коли є бажання, виїжджаю в місто, щоб розслабитися, відволіктися від футболу і почати наступний день зі свіжою головою.
– Тобто недоліку в спілкуванні ти не відчуваєш?
– Жодних «недоліків» я не маю. Тільки дуже сумую за своїми друзями і родичами у Вірменії.
У золотій клітці
– Гаразд, давай помріємо. Якою ти бачиш свою майбутню дружину?
– Гарною, розумною.
– Так усі говорять. Немає людини, яка сказала б: хочу страшну й дурну.
– Та ну! Є такі! Для мене неважливо, буде вона блондинкою, брюнеткою, рудою. Важливо, щоб вона мала хорошу освіту, тому що, якщо в нас будуть діти, треба ж займатися ними. Вона сидітиме вдома, а я зароблятиму.
– А якщо вона не побажає сидіти в золотій клітці і захоче робити власну кар’єру або свою справу розвивати?
– Навіщо? Я ж буду гроші приносити.
– Ну їй же також потрібно відбутися як особистості, потрібно спілкування.
– Нехай кличе своїх подруг до нас додому.
– Чому тоді твоя мати й сестра працюють?
– (Пауза). Я мамі пропонував розрахуватися, але вона каже, що без роботи не може. Просто буде некомфортно себе почувати, адже все життя вона чимось займалась. А сучасні молоді дівчатка ж не працюють. (Сміється).
– А сестра в тебе хіба стара?
– Не в цьому справа. Сестра живе не у Вірменії. Вона працює в УЄФА і хоче сама себе забезпечувати. Я їй інколи допомагаю, але вона цим незадоволена. Каже: «Те, що ти заробляєш, – це твоє». Але я їй кажу, що «твого-мого» немає. Ми – одна сім’я, і це – наше.
Дай грошей!
– Від моменту переходу в «Шахтар» до якихось курйозних, веселих історій потрапляв? Може, якісь незвичайні дзвінки були?
– Дзвінків багато буває… від незнайомих.
– І чого вони хочуть?
– Грошей!
– Що ти їм відповідаєш?
– Звичайно, відмовляю. Як я можу незнайомим людям давати гроші в борг або просто? Вони ж уже не повернуться.
– Важко уявити тебе в нічному клубі. Може, в кафе якісь історії траплялися?
– Трапляється, заходимо до ресторану або кафе, люди впізнають, просять автограф або сфотографуватися. Для мене це нормально і приємно, я ніколи не ховаюсь від народу, від фанатів. Не почуваюся зіркою або якимось крутим. Я звичайна людина.
– Що ти замовляєш у кафе? У вас багато смачної національної їжі, і наші люди часто вибирають ваші страви. А ти чому віддаєш перевагу?
– Борщ і сало! (Сміється). У нас, до речі, теж є майже таке ж – бастурма.
– А сам готувати вмієш?
– Можу зробити спагеті й напівфабричні котлети. Ну, і яєчню, звісно.
Ти де, акценте?
– Тебе сватають до різних клубів, але ти говориш, що думаєш тільки про «Шахтар». Надалі ти хотів би розвиватися тут, разом із клубом, або виїхати до Європи?
– Якщо чесно, мені добре в «Шахтарі». Але приходить час, коли хочеш міняти обстановку. Не тому, що тут погано, просто перевірити свої сили в іншому чемпіонаті.
– А якщо не вийде?
– Якщо не вийде, отже, в книзі життя так було написано!
– Але є ж футболісти на кшталт Дарійо або Томаша, які практично всю кар’єру провели в Донецьку. Як тобі такий варіант?
– Якщо буде можливість, чому б і ні? Я також готовий провести всю кар’єру в «Шахтарі».
– Чи думав про те, ким станеш, коли закінчиш із футболом?
– Мав думки. Тренером точно не стану, це не моє. Я можу знайти себе на тренерському поприщі, але не хочу. Це нерви, а мені не хотілося б, щоб у мене рано з’явилося сиве волосся. Якщо все буде добре, себе бачу в бізнесі. Ще не знаю, в якому напрямку, але в цій сфері.
– Бізнес у Донецьку?
– Ні, напевно, у Вірменії. Поки думаю, що після закінчення кар’єри повернуся туди.
– У Європі жити не хочеш? Ти ж стільки мов знаєш!
– Поки не хочу туди переїжджати. А мови… Французькою зараз говоримо тільки з нашим фізіотерапевтом Клеманом Азаром. А, ще із Містером! Але з ним можна і англійською, і російською, і португальською. Крім вірменської. Якщо чесно, я хотів би вивчити досконало англійську, вона мені завжди подобалася.
– Чи маєш вищу освіту?
– Так, я закінчив Інститут фізкультури у Вірменії. Зараз навчаюся в єреванській філії Санкт-Петербурзького інституту на економічній спеціальності. Вступив туди, тому що їх диплом дійсний майже в шістдесяти країнах. Закінчу – і хочу там же поступити на юриста. І одночасно вдосконалюватиму англійську.
– До речі, зазвичай вірмени говорять із акцентом. Ти його взагалі не маєш. Як так вийшло?
– У мене бабуся москвичка. Я з нею багато розмовляв вдома російською. Вона досі живе у Вірменії – вже майже 50 років. Напевно, завдяки бабусі в мене зник цей акцент. І це добре!
Прес-служба ФК «Шахтар» за матеріалами січневого випуску журналу «Шахтар»
