Форвард «Шахтаря» – про щастя в Лондоні, мрії Вілліана, команди Білича та пуховик Венгера.
23 лютого 2008 року сотні тисяч уболівальників по всьому світу переглядали на YouTube один і той же ролик. У той день вистачало голів: Криштіану й Руні оформили дубль на «Сейнт-Джеймс Парк», а Торрес побалував «Енфілд» хет-триком, але набагато більше всіх хвилювало те, що трапилося в Бірмінгемі. 193-сантиметровий Мартін Тейлор жахливим стрибком у ноги зустрів нападника «Арсенала» Едуардо да Сілву, що пробирався до штрафної.
– Я жодного разу не дивився повтор того епізоду, – говорить Едуардо. – Пам’ятаю, що був наляканий і страшенно переживав. Я не знав, що буде з моєю ногою, чи зможу я взагалі ходити після цього. І ось у такому стані я потрапив до реанімації й моментально заснув під наркозом. Коли я отямився, поруч стояв доктор. Він подивився на мене і спокійно так сказав: «Не переживай, хлопче, ти гратимеш у футбол». Складно пояснити, що за почуття наповнювали мене в той момент, але тоді я став набагато сильніше, ніж раніше.
– Можете пригадати свій найщасливіший день в «Арсеналі»?
– Я проводив перший матч після травми і відразу забив два голи. Те, як мене зустріли на «Емірейтс», а потім підтримували протягом усього часу, що я був на полі… Це було приголомшливо, дуже зворушливо. Я ніколи цього не забуду.
Не забуде Едуардо й англійські дороги, які за три роки доставили йому чимало клопоту. Все почалося з того, що він так і не зміг звикнути до машини із правим кермом і в підсумку пригнав до Лондона лівокермову. Втім, проблем від цього менше не стало.
– Пробки, – бразилець умить називає головну з них. – Я жив у двох десятках кілометрів від Лондона, і на те, щоб дістатися до центру міста, у мене йшло півтори години. Для порівняння – на 25 кілометрів до тренувальної бази в Хартфордширі я витрачав двадцять хвилин.
– До чого ще було складно звикнути в Англії?
– Зазвичай усі називають кухню, але я ніколи її не пробував. Правда. У Лондоні повно ресторанів – італійські, бразильські, будь-які інші. Навіщо пробувати те, що тобі не подобається?
– Яке місце в Лондоні ви полюбили найбільше?
– Та я не можу сказати, що в мене є улюблене місце. Якщо ти про пам’ятки на зразок Біг-Бена чи Лондонського ока, то я так жодного разу там і не був, бачив тільки, коли проїжджав неподалік. Часто заглядав до крамниць: «Херродс», «Селфриджес», також нічого особливого.
– Людина, яка за ці три роки вас по-справжньому здивувала?
– Взагалі, я найбільше спілкувався з Бакарі Санья, ще з Денілсоном. Вони відмінні, веселі хлопці, але той, про кого ти питаєш, – Еммануель Ебуе. Ніхто більше не міг створити таку атмосферу, як він. Якось заходимо в роздягальню, а там він уже танцює на масажному столі. «Чого дивитеся? – говорить. – Приєднуйтесь!»
– Приєднались?
– Ні, про що ти. У мене зовсім інший темперамент.
– Три слова, якими можна охарактеризувати Арсена Венгера?
– Один із кращих.
– Взагалі я трохи не це мав на увазі.
– Але ти ж згоден? Так, у нього періодично виникають проблеми з пуховиком, але з ким не буває? У мене також трапляються проблеми з блискавками, просто мене не знімає ніхто в ці моменти.
У Instagram Едуардо вистачає фотографій, так чи інакше пов’язаних із Бразилією: вид на Ріо з-за спини Христа-Спасителя, пальми, пляжі і, звичайно ж, футбол на піску.
– Ми вибралися до Бразилії під час моєї останньої відпустки, – говорить да Сілва. – Спочатку відпочивали в Еміратах, а потім полетіли до Ріо-де-Жанейро, мого рідного міста. Це завжди особливі емоції, кожен бразилець мене зрозуміє: сонце, океан, ти і твоя родина. Що ще потрібно?
– Останнім часом бразильці із задоволенням повертаються грати на батьківщину. У вас не було такого ж бажання, раз вам там добре?
– Так, зараз це гарячий напрямок. Але я ж ніколи не грав у Бразилії на професійному рівні, тому для мене це буде не повернення до чогось добре знайомого, а абсолютно новий турнір. Я навіть не можу уявити, як там усе може для мене скластися. Тому мені більше подобається варіант продовжувати грати у Європі, тим більше в «Шахтарі» мене все влаштовує.
– Багато говорять, що ви вже більше європеєць, ніж бразилець.
– Бразилія – моя батьківщина, з цим неможливо не рахуватися. Інша справа, що у Європі я живу вже дуже давно і ментально встиг перебудуватися, багато до чого звик. Тому комусь і здається, що я відрізняюся від інших хлопців, які приїжджають грати з Бразилії. Так, я адаптувався до життя у Європі, став розуміти місцеву культуру й людей. Так, я граю за збірну з цього континенту, в якій свої цінності. Але це не означає, що я припинив бути бразильцем.
– У «Шахтарі» багато бразильців. Із ким ви спілкуєтеся найбільше?
– У мене з усіма гарні відносини. Було б дивно, якби бразильці, які грають в одній команді, не спілкувалися один із одним. Просто явного лідера в нас немає – мабуть, тому, що ми всі різні, і на полі, і в звичайному житті. Зрозуміло, всі прислухаються до Фернандіньо, адже він тут вже давно і в якихось справах розуміє більше від інших. А взагалі, я більше часу проводжу в компанії Дарійо Срни. Він чудова людина, до того ж ми граємо за одну збірну.
Один із найгучніших трансферів минулої зими також не обійшовся без участі бразильців із «Шахтаря». Вілліан у статусі найбільш яскравого розпасовника чемпіонату України (та й Європи теж) перебрався до «Анжі».
– Зрозуміло, я засмучений, тому що наша команда втратила дуже сильного гравця, – знизує плечима Едуардо. – З іншого боку, я радий особисто за Вілліана, бо бачив, що він давно хотів отримати новий виклик і радів цьому переходу. Вілліан нічого особливо не розповідав про свій трансфер, та це й не той випадок, коли потрібно щось пояснювати.
– Він же мріяв грати в Англії.
– Багато хто мріє грати в Англії, але це не означає, що, поїхавши в інший чемпіонат, ти відмовляєшся від своєї мрії. Новий клуб Вілліана на увазі в Європі, і ним так само будуть цікавитися топ-клуби. Я впевнений, що він буде однією з головних зірок російської ліги.
– Славен Білич не пропонував вам також перебратися до Росії?
– Ні-ні-ні. Минулого літа я бачив кілька матчів «Локомотива». У Білича хороша команда, в атаці завжди є, з кого вибирати. Тож він навряд чи згадував про мене.
– Якою, до речі, була реакція, коли він сказав, що йде зі збірної?
– Для початку потрібно розуміти, що він довго працював із Хорватією. За вдалим виступом на Євро-2008 послідувала невдача в кваліфікації чемпіонату світу, і вже тоді багато хто думав, що Білич піде зі збірної. Але він залишився і вивів команду на Євро-2012, де ми на рівних боролися з Іспанією та Італією – збірними, які грали у фіналі. Він пройшов із командою три відбіркові цикли до великих турнірів. 6 років – це дійсно дуже багато. Тому його рішення все зрозуміли.
– Чого вам найбільше не вистачає в Донецьку?
– Звичайно, було б непогано, якби Донецьк стояв на березі океану. Замислюєшся про це щоразу, коли починає холоднішати. Один прохолодний день, другий, третій – не надто це веселе з того, що може трапитися. Таких днів тут не так і мало. А взагалі, я б хотів, щоб у Донецьку було більше людей, які говорять англійською. Це дуже важливо для будь-якого міста, а в Донецьку відсотків 90 людей не можуть із тобою порозумітися англійською. У готелях, ресторанах певного рівня з цим проблем немає, але іноді проблеми виникають там, де їх можна було б уникнути. Якщо ця ситуація зміниться, місто стане тільки краще.
– За яким розкладом проходить ваше життя прямо зараз?
– Тренування, гра, знову тренування, гра на виїзді. А у вільний час я дивлюся мультики – у мене ж двоє дітей. З дочкою дивимося що-небудь про принцес, але синові це не подобається, тому потім дивимося щось із ним. Тож у мене багато улюблених мультфільмів, можу дещо порадити.
Прес-служба ФК «Шахтар» за матеріалами ua.tribuna.com
