На прилавках кіосків з’явився свіжий випуск журналу «Шахтар». Головним персонажем березневого номера став Разван Рац. А поки ми пропонуємо вашій увазі велике інтерв’ю Мірчі Луческу для журналу Esquire, в повному обсязі опубліковане в попередньому випуску офіційного клубного видання «гірників».
Якості бійця
– Містере, перш ніж перейти до серйозних запитань, скажіть, це правда, що вас важко розсмішити?
– (Сміється). Це запитання змусило мене посміхнутися.
– У чому, на ваш погляд, полягає головна мудрість тренера?
– Найголовніше – розуміти всіх, із ким працюєш, бути толерантним по відношенню до людей. Адже кожен із нас індивідуальний, зі своїми уявленнями про спосіб життя, виховання, культуру. Потрібно вміти підлаштовуватися під усіх, цікавитися, чим вони живуть і дихають, розуміти, наскільки вони готові до тієї чи іншої події, і мінятися залежно від того, з яким гравцем ти спілкуєшся. Це й називається мудрістю. Якщо тренер нехтуватиме думкою своїх підопічних і змушуватиме дотримуватися тільки його повчань, нічого не вийде.
– Складається враження, що ви людина, яка вміє і вигравати, і програвати…
– Природно, були моменти, коли я програвав, траплялися й різні життєві поразки. Я робив висновки і з кожним разом ставав ще сильнішим. У мені виробилися якості бійця, і я зміг вибудувати власний шлях у житті так, щоб намагатися обійти програші. Ще мені допомагає інтуїція й передчуття того, що може статися в наступний момент. Напевно, це найголовніша риса.
– Саме тому, незважаючи на складні періоди, ви не пішли з «Шахтаря»?
– Я не пішов, тому що ще не досяг поставлених цілей. Це стосується не тільки якогось певного результату. Я відчуваю, що мої гравці ще не все віддали команді з того, на що здатні. Можливо, я їм ще не дозволив цього зробити.
– Чим відрізняється «Шахтар» зразка 2004 року від нинішнього?
– Коли я прийшов у «Шахтар», у внутрішньому чемпіонаті було цілковите домінування київського «Динамо». Моїм першорядним завданням було прищепити амбіції та мотивувати своїх гравців, щоб стати № 1 в Україні. У 2004-му футболісти зробили все для цього можливе. Пізніше ми оформили ще одне чемпіонство, друге поспіль. Потім ми стали акцентувати увагу на молодих, талановитих гравцях. Захотіли створювати нову команду, яка показувала б зовсім інший футбол. Люди звикли до гарних результатів, але, крім того, хотіли бачити й хороший спектакль. Цього можна було досягти тільки завдяки талановитим гравцям, для яких потрібно було побудувати відповідну систему. А футбольні таланти, як відомо, відрізняються нестабільністю. Нам потрібно було до всього, що є, ще дещо додати – звідси й різниця між «Шахтарем» 2004-го та «Шахтарем» 2012-го. Протягом цього часу зріс рівень нашої майстерності та видовищність гри стала набагато вище. Також з’явилася віра в майбутнє, в нас багато досить молодих гравців, які ще зможуть піднятися на новий рівень. На самому початку я працював із наявними на той момент футболістами, потім із кожним роком ми щось змінювали і разом із президентом почали думати про побудову команди нового типу, яка відповідала б європейським стандартам.
Дайте вашу руку
– Що, на вашу думку, є головною проблемою і досягненням футболу ХХI століття?
– Футбол постійно розвивається, незалежно від будь-яких етапів. Були моменти, коли на перший план виходила фізична підготовка гравців. Це було в 1960-х. Методи підготовки колишнього СРСР були поширені по всій Європі. Саме тоді ми стали спостерігати безліч травм у футболістів через величезні фізичні навантаження, які переважали над тактикою. Потім футбол став базуватися на організації гри. Часом це було прямо пов’язано з природним талантом виконавців. Можна сказати, що кожен чемпіонат світу мав власний стиль. І з’явився тотальний футбол, пропагандистами якого можна вважати голландців, особливо в 1974 році. У той час у футболі цінувалися і талант, і фізичні кондиції, і тактика. Звичайно, дуже багато залежить і від покоління гравців. Пізніше у футбол стали інвестувати великі кошти, почали диктувати власні умови володарі телевізійних прав на матчі. Цікавість до цього виду спорту набагато зросла. Сьогодні на перший план вийшли швидкість і техніка гравців, футбол став набагато швидшим, а на чолі всього стоїть тактична організація командних дій. На одній індивідуальній майстерності титули не завоюєш. Порівнювати гру тридцятирічної давності і сьогоднішню – те ж саме, що порівнювати старі й сучасні машини. Футбол розвивається так само стрімко, як і всі інші галузі нашої життєдіяльності. Природно, сьогодні набагато складніше грати, ніж сорок років тому: тоді на футбольному полі було більше вільних зон. Зараз же все настільки тактично грамотно, що доводиться думати набагато швидше й готувати гру таким чином, щоб футболісти використовували свої найсильніші сторони, за рахунок чого змогли б обіграти суперника.
– Ви працювали в Італії, Туреччині та останні вісім років – в Україні. Як можете описати свої відчуття від трьох цих країн? У чому різниця?
– Одне можу сказати однозначно: що футбол в Італії і Туреччини люблять більше, ніж в Україні. Тут же дуже багато розмов про футбол, але, на жаль, на практиці стадіони напівпорожні. У названих двох країнах такого не буває, незалежно від того, на якому рівні ти граєш. Там і команди Другої ліги можуть зібрати повні трибуни. У цьому плані, звичайно, і тренер себе почуває інакше. Ми зрозуміли, що заповнити наш стадіон можна за рахунок красивої й видовищної гри, адже глядачі для нас найголовніше. Плюс Італія – це країна великих традицій і власної футбольної історії. Тут дуже високий рівень чемпіонату, який породжує і відповідний рівень мас-медіа. Люди там живуть футболом 24 години на добу. Футбольна атмосфера відчувається буквально на кожному кроці. Навіть всередині однієї родини футбол може викликати величезні дискусії! У порівнянні з нами італійці подвійно пропускають через себе цю енергетику. Футбол там піднято на дуже високий інтелектуальний рівень. Не дарма багато президентів італійських клубів мають значну вагу в суспільстві. У Туреччині футбол все ж таки більше для простих людей. Звичайні робітники, які власною працею заробляють собі на життя, фактично містять турецький футбол. У цій країні гравці на особливому рахунку, їх дуже поважають уболівальники. Наприклад, якщо в Італії запримітять футболіста команди суперника, то можуть почати кричати неприємні речі на його адресу. У Туреччині ж таке просто неможливо. Навпаки, незалежно від того, якому клубу належите – «Галатасараю», «Фенербахче» або «Бешикташу», – вас зупинять, обіймуть, можуть навіть руку поцілувати. За ті чотири роки, що я там працював, жодного разу не чув на власну адресу негативних висловлювань. Це прості люди, які люблять і добре розбираються у футболі. Траплялось, ходив на ринок купувати фрукти, а мені буквально забороняли розплачуватися! Така любов. І такі люди заповнюють стадіони, створюють божевільну атмосферу, з якою всі давно знайомі. Вони від першої до останньої хвилини співають гімни, постійно роблять перекличку з однієї трибуни на іншу. Кожна гра проходить за своїм сценарієм, якого всі чітко дотримуються. Уболівальники готуються до матчу не менше футболістів. Україна тільки починає розвиватися в цьому плані, професійний футбол тут ще досить молодий. Тут із великим запізненням почали звертати увагу на інфраструктуру. У 2004 році не в кожному місті, де ми зупинялися, були готелі, не дуже високого рівня були аеропорти. Особливо було складно для іноземних гравців, які приїжджали сюди працювати. Про Донецьк, звичайно, мова не йде, хоча й він кардинально помінявся відтоді, це видно неозброєним оком. Мене часто відвідують друзі й також помічають, як гарнішає місто. Останнім часом в Україні почали будувати стадіони, в кожного футбольного клубу є сучасна база, в цілому багато речей змінилися в позитивний бік. Я вважаю, що зараз найважливіше – заповнити стадіони у всіх містах, де проводяться матчі чемпіонату України.
– Скажіть, чи часто ви відчуваєте тугу за батьківщиною?
– Для мене батьківщина там, де ти працюєш з душею, де тебе цінують, де ти добиваєшся хороших результатів, де тебе поважають люди, де ти затребуваний. За великим рахунком, сьогодні світ – це єдина країна. Просто в одних державах легше, а в інших складніше.
– Після аварії в січні 2012-го ваші погляди на життя якось змінилися?
– Ні, нічого не змінилося. Це був складний, делікатний момент, але мені пощастило, що вдалося швидко повернутися до роботи, знову відчути відповідальність, знаючи про те, що я потрібен тут. Усі мої думки були сконцентровані на команді, на виграші чемпіонату, Кубка. Тому мої больові відчуття пройшли осторонь.
Ідея Бога
– Прошу вибачення за дещо інтимні запитання. Якщо немає бажання, можете не відповідати. Які у вас уявлення про Бога були в дитинстві та які вони зараз?
– У нас, тобто в тих, хто жив у соціалістичному таборі, виховання матеріалістичне. Я не можу трансформувати себе так швидко, як це роблять, приміром, політики, які часом дуже швидко стають релігійними, напевно, заробляють за рахунок цього додаткові виборчі голоси. Мій син, який, природно, народився пізніше і являє інше покоління, набагато ближче знаходиться до ідеї Бога. Звичайно, я вірю в якусь силу і думаю про всіх, хто знаходиться зі мною поруч, про їхні проблеми. Це і є моя віра в Бога. Вважаю, що вона починається там, де закінчується наша можливість висловити свої думки, емоції, слова, тобто за межею твоїх можливостей. Тоді ти вже замислюєшся про щось вище. Але я не щодня звертаюся до Бога, як це роблять інші. Наприклад, багато цілують ікони. Я ж цього не роблю. Багато що залежить від нас самих. Гадаю, частинка Бога знаходиться в кожному з нас. Він із тобою поруч залежно від твоєї поведінки, почуттів, реакції на ті чи інші процеси та події, бажання допомогти іншим. Ось із цим я асоціюю віру в Бога. Зрідка можу сказати: «Боже, що ж відбувається…»
– Під час гри також?
– Ні, в грі ніколи. Тільки в житті, коли відбувається щось нереальне. Зазвичай ми думаємо про Бога, коли нам погано, в якихось екстремальних ситуаціях. У мене нормальне ставлення до цього.
– Не таке філософське запитання: головне, чого ви навчилися у своїх батьків?
– Дуже багато чого, практично всього. Я народився відразу ж після війни, коли був божевільний голод і не було що їсти. Розруха цілковита. Батьки з нами, п’ятьма дітьми, змінювали своє місце знаходження, не знали, куди й до чого прибитися. Жили в якійсь казармі, яка в той час пустувала, потім переселилися до лікарні, де працювали мої мама й тато. Були дуже бідними людьми. А найголовніше, чого навчився у батьків – ділитися. Шматок хліба на п’ятьох або якийсь фрукт… Це найважливіше.
– Скажіть, чи є в Мірчі Луческу головна книга? Маю на увазі, яку ви читаєте?
– Я дуже багато прочитав і не можу виділити щось одне. Кожна книга – це життєвий урок, і ти маєш увійти в образ тієї людини, яка її написала. Звичайно, спочатку вивчив книги для дітей, потім – пригоди. Французьку я вивчив на детективах. У 13–15 років читав багато віршів, в яких шукав власні ідеали, знаходив кохання та інші почуття. Для мене на першому плані завжди була російська література. З нею може зрівнятися, можливо, тільки сучасна американська поезія. Зараз, до речі, я читаю американських письменників. Як раз у той період, коли я жив у Румунії, вже почали перекладати англійських та американських авторів. Читав багато мемуарів і оцінював досвід важливих людей, які їх писали. Я цікавився не тільки романтиками, але й людьми, які описували реально те, через що пройшли в цьому житті. Також, звичайно, читав багато специфічної літератури, яка мені була необхідна для роботи, – і журнали, і газети. І зараз переглядаю спортивну пресу, і те, про що прочитав, знаходжу в іграх, аналізую. Загалом, я прожив повне життя. Трапляється, звичайно, що якусь книгу я перечитую, так само, як можу переглянути фільм, який бачив 30 років тому. Те, що властиво нормальній людині, властиво й мені.
– Чи часто ви користуєтеся знаннями, які отримали в Економічній академії в Бухаресті?
– Це все дуже корисно і допомагає мені. Йдеться не тільки про цю академію, але й про факультет зовнішньої торгівлі, на якому готували фахівців для капіталістичного ладу. Ті, хто закінчував цей факультет, починали працювати в посольствах або представництвах великих компаній. Тобто в мене був шанс отримати більше знань, ніж це зазвичай бувало за соціалістичного ладу. Це дуже допомогло. Певною мірою мені пощастило, що я закінчив саме цей факультет. Уже тоді ми вивчали маркетинг, міжнародне право та багато того, чого не знали прості люди. Плюс завдяки цьому я вивчив багато мов.
– Вам подобається ваш день народження?
– За великим рахунком, мої дні народження ми святкуємо тільки тут, у Донецьку. Українці дуже поважають це свято. А так переважно мій день народження завжди припадав на ігри або збори, тому святкування як такого не було. Але тут щоразу мене вітають, і в свій день народження я почуваюся дуже добре і комфортно. Цю традицію розпочав президент, за що я йому дуже вдячний. Тільки тут уперше до мене прийшли вранці з великими букетами квітів, подарунками. Потім на святковому обіді вітають працівники бази й усі інші. Одна з жінок, які допомагають мені тут, навіть читала вірші! Це було дуже приємно. А ввечері на святковому застіллі всі радіють… Тобто весь день, від ранку до вечора, я відчуваю свято. Хоча в такі моменти я більше радію не за свій день народження, а тому, що люди навколо щасливі й веселі. Бачу, що всі посміхаються і що вони щасливі.
– На завершення – футбольна тема. Мені здається, що якщо Fair Play перевести в розділ футбольних правил, то підуть проблеми, пов’язані з цим. Ви згодні?
– Я б хотів змалювати два моменти. У грі з «Нордшелландом» була просто помилка. Не було навмисної дії. Людина просто була спиною до м’яча і взагалі не зрозуміла, як він у неї опинився. Але послідувала реакція і всебічні розмови. Хоча за 30 секунд вони забили гол! Що ж говорити про великих футболістів, які забивають м’яч рукою? Це ж було навмисно. А як Мессі оформив гол у Донецьку, взяв м’яч до рук і пішов до центру поля, щоб забити ще й другий. Адже це ж також було зроблено спеціально. Що ж говорити тоді про гравців, які явно симулюють у штрафному майданчику і заробляють 11-метрові? Про яку Fair Play можна взагалі говорити? В останній грі «Мілана» м’яч вдаряється гравцю в спину, а суддя дає пенальті. Руки ж не було – тоді не забивай гол. Усі бачили, але ніхто про це не сказав. Хіба це Fair Play? Адріано ж скоїв це ненавмисне. Це було зроблено на інстинкті. М’яч був у ногах, і футболіст не став розбиратися, хто йому відпасував і задля чого. Взяв і забив. Ось тому обов’язково потрібно, щоб був окремий пункт у регламенті. Що має зробити команда, якщо сталася така ситуація? Якщо буде прописано, що команда мусить просто розступитися і пропустити гол, і її за це не покарають – це одне. У регламенті ж йдеться чітко: якщо ти даєш можливість супернику спокійно забити гол – тебе мусять покарати, а може бути, навіть дискваліфікувати. А за порушення Fair Play в регламенті немає жодного покарання. Це моральні дії, а не якісь правила.
– Тобто не варто включати Fair Play до правил?
– Навпаки, це необхідно зробити. Адже ми маємо чітко знати, як діяти в такій ситуації. Можливо, варто уповноважити суддю анулювати гол, дати картку, призначити суперечливий м’яч… Тобто мають бути конкретні дії, а не домисли того, що потрібно зробити. Якщо це буде зафіксовано в правилах, то таких подій не буде. Звичайно, ми жалкували про те, що трапилося. Всі вибачилися, хто тільки міг. І ми допомогли «Нордшелланду» забити гол, хоча дехто намагається представити цю ситуацію так, як їм вигідно. Це прецедент, після якого мають вжити якихось заходів. Ми дуже шкодуємо, що так сталося і що це викликало такий великий резонанс. Багато хто з нас помиляється в житті, якщо за мить не зміг прийняти правильне рішення.
– Можна запитання про Андрія Шевченка? Нам цікава ваша думка про нього як про людину, яка багато розуміє у футболі. Ви можете підбити якийсь особистий підсумок спостережень за його грою.
– Я написав книгу, яка дослівно перекладається «Міраж поля». У ній описав, як це – відмовитися від гри, якщо закінчується кар’єра. Ти вже не той чоловік, відразу ж стаєш іншим, не знаходиш собі місця, часом не знаєш, що тобі робити вранці, адже 20 років поспіль щодень у тебе був розписаний. Хочеться, щоб Андрій залишався душевно спокійним, адже він зараз проходить через цей момент. Він футболіст найвищого рівня. В поведінці, у Fair Play – у всіх футбольних показниках він доводив свій рівень. Гадаю, він максимально себе реалізував у футболі, взяв із нього все, але й, звичайно, віддав себе йому максимально. Надалі почнеться зовсім інша життєва кар’єра. Мені дуже сподобалася його відповідь, що поки він ще не готовий прийняти національну збірну. Хоча багато великих футболістів одразу ж ставали тренерами збірних і, на жаль, швидко закінчували тренерську кар’єру. Наприклад, Хаджі в Румунії, Стоїчков у Болгарії, ван Бастен у Нідерландах і багато інших. Шевченко ж ще раз продемонстрував, що він дуже грамотний хлопець. Він розуміє, що кар’єра футболіста – це зовсім інше в порівнянні з кар’єрою тренера. Він певно був не готовий до цього. Ці дві професії кардинально відрізняються одна від одної. Хоча, природно, ігровий досвід допоможе йому добитися успіхів як тренеру. Але це не означає, що ти вже зараз готовий до цього. Спочатку потрібно забути себе як Шевченка-футболіста й бути готовим стати Шевченком-тренером.
– Ви можете собі уявити, що втомитеся тренувати?
– Поки що ні. Якщо зі мною так часто розмовляють, значить, моя робота ще мені не набридла.
Прес-служба ФК «Шахтар» за матеріалами лютневого випуску журналу «Шахтар»
