Минуло вже п’ять років, як немає з нами Віктора Носова, найуспішнішого тренера «Шахтаря» радянської епохи, що помер 17 квітня 2008 року. Сьогодні про Віктора Васильовича згадують люди, що знали його в дуже різних життєвих ситуаціях.
Юрій Дегтерьов, воротар «Шахтаря» 1960–1980-х років.
– Зі смертю Василича футбол втратив і класного фахівця і чудову людину. На жаль, він повністю не розкрився в Україні. Носов ніколи нічого не робив навмання. Все продумано, розкладено по поличках, прораховано декілька можливих варіантів розвитку подій. Це не означає, що Василич був таким собі сухарем. Просто дуже скрупульозно ставився до підготовки команди, аналізу суперника. У нього був журнал, як у викладача в школі, куди він заносив різні дані по нас. На мою думку, краще за Василича ніхто не міг би скласти план підготовки команди. За його записами можна було докторську захистити. При цьому добре відчував психологічні моменти взаємин у команді. Гадаю, правильно зробив, що спирався багато в чому на нас, більш досвідчених гравців: Звягінцева, Старухіна, Яремченка, Дегтерьова. Умів знаходити потрібні слова, розмовляючи як із дідками, так і з молодими. Знаходив баланс у спілкуванні з футболістами, тренерами. І все робив тільки задля одного – гри команди. Мабуть, зіграло чималу роль в успішній роботі Носова те, що ми, ветерани, його підтримали. Ми за Василича, він за нас. Тому не все, що було всередині команди, доходило до тренера. Конфлікти, непорозуміння деяких хлопців, що виникали, ми гасили в зародку.
Віктор Грачов, нападник «Шахтаря» 1980–1990-х років.
– Василич начебто не суворим був тренером. І в той же час у нього так виходило, що футболісти з повагою до нього ставилися, деякі навіть побоювалися. У Носова ніколи не було накачок після невдалих матчів або перед відповідальними. Чесно кажучи, не пам’ятаю, щоб він хоча б раз покарав когось матеріально. Віктор Васильович примудрявся бути для нас своїм, і в той же час дотримуватися певної дистанції як старший тренер. І ще був душевною людиною. Любив розмовляти з гравцями особисто, хотів знати, який футболіст не тільки на полі, а й поза ним. Цікавився, як у сім’ї, в побуті. Особливо вникав у життєві питання гравця, які, швидше за все, у Василича були на першому місці. А вже потім футбол. Головне, щоб була побутова влаштованість. Міг завести розмову про сенс життя, про те, чому людина прийшла у футбол. Волею-неволею промацував ерудицію, інтелект. Наскільки можна довіритися цьому футболісту. Щодо психології, моральної підготовки команди рівних Носову я, принаймні, не зустрічав. Міг у хорошому сенсі залізти в душу гравця, знайти в ньому найкраще, що є, і використовувати на благо команди. Ніколи не дозволив собі принизити людину. З тими, хто провинився, були розмови тільки сам на сам. І попереджав, що з його кімнати тема бесіди не має вийти. Хоча в екстрених випадках збирав раду команди з досвідчених футболістів. Але цим не зловживав. Упевнений, усі, хто знав Віктора Василича, зберегли про нього найтепліші спогади. А з мене він фактично зробив футболіста. Потім навчав азам тренерської роботи. За що Василичу безмірно вдячний.
Володимир Малий, півзахисник «Шахтаря» 1979–1980 років.
– Віктор Васильович, ставши в 1979 році старшим тренером «Шахтаря», запросив у команду мене й мого брата-близнюка Леоніда. Для нас це було несподівано, приємно і почесно. «Шахтар» – одна з провідних команд Союзу. Донеччани роком раніше стали бронзовими призерами. Носов відразу дав зрозуміти, що розраховує на нас. І ми намагалися виправдати його довіру. Ще один момент у нашому запрошенні: Василич узяв нас двох. Напевно, не хотів розділяти близнюків. Взагалі, це в дусі Носова. Він все що стосується команди аналізував. Продумував, прораховував ті чи інші ситуації. Дуже вдумливий тренер. Вважаю, Носов був одним із найсильніших тренерів Радянського Союзу. На тренуваннях завжди був суворий. Хоча міг і пожартувати. До місця і лаконічно. Розумів футболістів. І міг для діла навіть пробачити деякі вільності. Відклався у пам’яті такий епізод. У 1979 році вдома зустрічалися з московським «Локомотивом». Після першого тайму програємо 0:1. У перерві Василич, як зазвичай, давав вказівки. І тут помітив, що Віталя Старухін не поспішаючи знімає гетри, бутси. Він до нього: «Що таке?» Бабуся у відповідь: «А навіщо я там потрібен? Немає ані подач, ані прострілів. Що мені в другому таймі робити? Нехай хтось інший вийде, може, від нього більше користі буде». Не пам’ятаю, вже як, але Василич його переконав вийти. Матч ми в підсумку виграли 4:1, і три м’ячі забив Старухін. Заходимо до роздягальні, Носов запитує: «Віталя, ну як?» Виникає пауза. І Бабуся в повній тиші відповідає: «Василич, ну це ж інша справа!» Усі впали зі сміху. Знаєте, в мене залишилися найсвітліші спогади про виступи за «Шахтар» під керівництвом Носова. Може, кращі за всі роки у футболі.
Віктор Носов
Народився 19 липня 1940 року в с. Червона Річка Хабаровського краю
Помер 17 квітня 2008 року в Донецьку
Захисник
Майстер спорту СРСР
За «Шахтар» виступав в 1959, 1963–1964, 1966 роках
Провів 64 гри
Фіналіст Кубка СРСР 1963 року
Тренер «Шахтаря» з 1977 до 1978 року, старший тренер з 1979 до 1985 року
Заслужений тренер УРСР
Срібний призер чемпіонату СРСР 1979 року, бронзовий 1978 року
Володар Кубка СРСР 1980, 1983 років, фіналіст 1985 року
Володар Суперкубка СРСР 1984 року
Прес-служба ФК «Шахтар»
