Вийшов у світ свіжий випуск журналу «Шахтар». Головним персонажем квітневого номера став Дуглас Коста. А поки що ми публікуємо інтерв’ю одного з головних героїв березневого випуску, людини з обкладинки – Развана Раца.
У травні Развану виповниться 32 роки, а ще за місяць – рівно десять років, як він вдягнув «оранжево-чорну» футболку. Протягом цього часу румун устиг разом із «Шахтарем» зібрати велику колекцію трофеїв і титулів й накопичити безцінний ігровий досвід. А ще: досконало освоїти російську мову, одружитися на донеччанці, обзавестися донькою – загалом, пустити в нашому місті глибоке коріння. Проте життя футболіста за дуже рідкісним винятком рано чи пізно припускає зміну обстановки.
Наша розмова із Разваном відбувся незабаром після того, як у команді з’явився новий гравець на його позицію, що сам Рац сприйняв філософськи, залишаючись, як завжди, відкритим, товариським і життєрадісним. Прийшовши в хол бази на Кірша прямо з тренування – скуйовджений і втомлений, – Разван запросив у крісло навпроти та, посміхаючись своєю фірмовою посмішкою, сказав: будь ласка, будь-які запитання!
Подарунок щоденний
– Разване, ви з Дарійо вирізняєтеся в команді не тільки віком, але ще й характерною неголеністю – так належить ветеранам?
– Це Дарійо вирішив брати з мене приклад. (Усміхається). Я ж ніколи не голюся начисто. Мені здається, що із щетиною мені краще.
– Дружина, мабуть, схвалює такий стиль?
– О, в нас із Юлею цілковите порозуміння, адже ми одружені вже шість років, а разом більше семи. У нас усе гаразд, як кажуть, і в біді, і у свята.
– Правильно сказати – в радості, хоча, може, так також правильно – у свята.
– У нас кожен день – як свято! А будь-яке свято – це спосіб показати свої почуття коханій людині. Якщо ти кохаєш, то повинен демонструвати це щодня – своїми вчинками, а не тільки подарунками. Щоб кожен день був як День закоханих.
– Ти, мабуть, любиш дарувати подарунки?
– Дуже. Дуже різні. І неважливо, дорогі вони чи ні. Подарунок – це ж просто як знак уваги. Головне – увага й повага. Ось раніше ж не було таких свят, як, наприклад, 8 Березня чи там 14 Лютого, але люди й без цього любили один одного.
– А сам любиш приймати подарунки?
– Ні, не надто. Краще дарувати – це вже й без того подарунок. Мені подобаються різні сюрпризи, несподіванки. Коли люди навколо мене радіють, то і я радію. У першу чергу, звичайно, маю на увазі мою родину та моїх близьких, але не тільки.
Подарунок найголовніший
– Разване, твоїй доньці Ніколь 26 лютого виповнилося два роки. Вона краще говорить російською або румунською мовою?
– Поки вона знає тільки російську. А от коли їй виповниться три роки, я почну з нею говорити ще румунською й англійською, щоб як мінімум цими трьома мовами вона володіла досконало.
– Напевно, балуєте доньку…
– Ні, ми намагаємося цього не робити. На мою думку, дитина має розуміти, що їй можна, а чого не можна, – це ж педагогіка! Я буду дуже намагатися, щоб моя дочка виросла гарною людиною. Ніколь завжди в центрі нашої уваги й часто отримує якісь подарунки, але ж вона найголовніше, що в нас є, і це головний подарунок у житті.
– А ще про один такий «подарунок» ви з Юлею не думали?
– Якраз зараз і думаємо, але поки заважає дуже щільний графік. (Сміється). Ми з Юлею створили Ніколь (Разван саме так і висловився. – Прим. авт.) три роки тому, коли були у відпустці. Як зараз пам’ятаю: це було на Сардинії, причому з першого разу! Ось цього літа знову посилено попрацюємо в цьому напрямку.
– Ти допомагаєш дітям…
– Так, з обмеженими можливостями. Коли в таких людей з’являється додатковий привід для радості – хоча б на день або навіть на годину, то це приносить радість і мені. Але я б не хотів про це багато говорити, краще – робити.
Подарунок очікуваний
– Разване, яке для тебе найголовніше свято року?
– Великдень. І ще Різдво Христове. Це найбільш важливі та світлі дні року.
– А як щодо Нового року, дня народження?
– Не розумію, що особливого в цьому святі? Закінчується один рік, починається інший – так можна святкувати, наприклад, початок кожного місяця – он скільки одразу свят додасться! (Сміється). А день народження люблю відзначати, але не свій, а моїх рідних.
– Якщо ти говориш про Пасху, то, виходить, віриш у Бога?
– Звичайно. Як, гадаю, й більшість розсудливих людей на планеті. Це ж природно.
– А ти віриш у долю?
– Я вірю в Бога. А доля… навіть якщо десь щось і зумовлено, то все одно будь-яка людина дуже сильно сама впливає на власну долю – своїми вчинками. Добрими або, навпаки, поганими.
– Влітку в тебе закінчується контракт із «Шахтарем». Що можеш сказати про свою найближчу долю?
– Ворожінням нехай займаються ворожки та інші шарлатани – на кавовій гущі, кулях із кристалами та всілякій нісенітниці. Моя справа – піклуватися про родину й чесно робити те, що я вмію, – грати у футбол. Віддаватися цьому всією душею і без залишку. А життя покаже, що буде.
– Ви з Юлею вже обговорювали, де будете жити в майбутньому – в Донецьку чи в тебе на батьківщині?
– Поки ми житимемо там, де я гратиму, а от далі, коли закінчу… Сподіваюся, що це буде ще так не скоро, що навіть думати про це не хочу. Донецьк мені дуже подобається, і я вже не раз говорив, що це місто стало для мене другою батьківщиною.
– Чого б ти побажав собі на черговий день народження?
– Як і всі люди – щоб моя родина була здоровою й щасливою. Як професійний футболіст – щоб я міг продовжувати кар’єру якомога довше й отримувати від цього задоволення.
Подарунок доленосний
– Разване, отже, ти в свої роки ще не награвся?
– Ні-ні-ні! Не можу собі навіть уявити, що не граю у футбол.
– На твоїй позиції в команді з’явився ще один молодий і талановитий виконавець – Ісмаїлі…
– Це нормальна практика і право клубу – посилювати ту чи іншу позицію. Моя справа – займатися своєю роботою якомога краще. Буду старатися. У мене контракт до червня, а там побачимо.
– Чи ти був задоволений, коли взимку Луческу не відпустив тебе, сказавши, що Разван потрібен команді для Ліги чемпіонів?
– Це додаткова відповідальність і виклик для мене, які необхідно виправдовувати.
– Якщо не брати сім’ю, який ти отримав у житті найдорожчий тобі подарунок?
– Звичайно, це сам футбол. Усім, що в мене є, я зобов’язаний футболу. Виступаю за національну команду своєї країни, став її капітаном. Граю, вважаю, за один із кращих клубів Європи і в самому кращому турнірі світу – Лізі чемпіонів. Хіба це все не подарунок? Бог дав мені талант грати у футбол – це подарунок.
– Який ще хочеш подарунок від футболу?
– Навіть не знаю, що сказати, щоб не здатися жадібним. (Сміється). Напевно, мені б хотілося зіграти на чемпіонаті світу в складі збірної Румунії. Звичайно, наша збірна вже не та, що 15 або 20 років тому. Тоді всі футболісти грали в багатьох європейських клубах, а зараз, навпаки, виступають у національному чемпіонаті. А ще я хочу грати у футбол, поки не відмовлять ноги.
– Твій земляк Маріан Аліуце йшов із «Шахтаря» зі сльозами на очах…
– Як я вже сказав, волію не думати про ухід, але цілком може бути, що також не зможу стримати сліз. Адже я віддав «Шахтарю» майже десять років, і все найкраще, що трапилося в моїй спортивній кар’єрі, пов’язано саме з цим часом і з цим клубом.
Прес-служба ФК «Шахтар» за матеріалами березневого номера журналу «Шахтар» (автор: Віктор Ігнатов)
