Сьогодні, 11 травня, свій 55-річний ювілей відзначає один з кращих захисників в історії «Шахтаря» – Олександр Сопко. Ми зателефонували з Олександру Олександровичу, щоб привітати нашого ветерана зі святом і поговорити «про життя».
– Олександре Олександровичу, чи згодні ви з твердженням, що хорошими захисниками народжуються? Адже самі-то ви починали свій футбольний шлях у нападі…
– Розумієте, не всі люди, у футбольному плані обласкані Богом, стають хорошими гравцями. Є багато прикладів, коли люди з не найвидатнішим талантом домагалися у футболі дуже багато чого. Важливо народитися просто з талантом, а тренер вже має розглянути, яка позиція більше підходить його підопічному. У цьому, до речі, і є талант тренера.
– Часто кажуть, що вболівальники більше люблять нападників, ніж захисників. Але ж це не означає, що гравці оборони отримують менше задоволення від гри?
– Ну, про те, що нападаючий цінується вище захисника, можна судити навіть виходячи із суми контрактів, які підписують ті й інші. Ще більше в цьому плані ображені воротарі. Хоча позиції і одних, і других, і третіх дуже важливі. А задоволення від футболу в рівній мірі отримують усі – воротарі, захисники, нападники і глядачі. Якщо ж говорити конкретно про гравців оборони, то найбільше задоволення отримуєш, коли дієш проти дуже сильного нападаючого, коли відбувається чесна професійна дуель, і ти в ній опиняєшся переможцем.
– Який з десяти сезонів, проведених у «Шахтарі», ви б назвали найкращим?
– Напевно, 1983 рік. По-перше, в цьому сезоні ми взяли Кубок, по-друге, добре пройшли євроосінь, вийшли до 1/4 фіналу Кубка кубків. І сама гра команди була, як кажуть, на диво, подобалася і нам, і вболівальникам. Хоч і зайняли в підсумку місце в середині таблиці, але ми реалізували далеко не всі свої можливості.
– Якраз у 1983 році ви стали забивати перші голи за «Шахтар». У тому числі і тому ви вважаєте даний сезон найуспішнішим?
– Ні-ні, в тому році команда взагалі багато забивала. Напад у нас тоді був налагоджений чудово. У хорошій формі були і Соколовський, і Морозов, і Грачов. А те, що я почав забивати … Напевно, прийшов час забити хоч один-два голи. Вони не були найвидатнішими, але проте будь-якому футболісту для статистики це приємно …
– … І для пам’яті. Адже напевно ж ви пам’ятаєте кожен свій забитий м’яч?
– Звичайно! Їх мало, тому пам’ятаю кожен. (Посміхається.)
– Довго роздумували над пропозицією стати футбольним експертом на телебаченні?
– Абсолютно ні, бо мені це подобалося, і я раніше періодично виступав на донецькому обласному телебаченні. До речі, перший досвід коментування у мене був дуже давно. Ще під час перебування футболістом «Шахтаря». На наступний день після матчу з київським «Динамо», по-моєму, в 1988 році Марк Юрійович Левицький запросив мене на місцеве телебачення. Тоді гру показували на наступний день в записі. І ми разом з ним прокоментували цю зустріч. Я запам’ятав її на все життя. Але, якщо чесно, ніколи не думав, що повернуся у футбол через телебачення. Повторюся, довго не сумнівався, оскільки для себе вирішив, що це мій шанс хоч щось у футболі ще зробити.
– Якось перед матчем «Шахтаря» в Лізі чемпіонів ви зізналися, що гравець на полі і футбольний коментатор відчувають схожі емоції. Це дійсно так?
– Так-так, є таке. Коли був футболістом, більше хвилювався перед грою, в день матчу, перебуваючи в роздягальні. А з першим дотиком м’яча хвилювання йшло, починалася робота … Але, будучи коментатором, зрозумів, що часом хвилювання не тільки не йде з початком матчу, але навіть і наростає з його ходом. Особливо якщо ти переживаєш за рідну команду в міжнародних матчах. З хвилюванням дуже непросто впоратися, і ти працюєш на дуже пристойному пульсі. Тому я завжди дивуюся стійкості і холоднокровності великих тренерів, які багато чого досягли у футболі. Як їм вдається керувати своїм емоційним станом, як їм вдається засинати після матчу? Чесно кажучи, іноді я навіть після коментарів не можу швидко заснути, настільки переживаю …
– У вас також був досвід роботи тренером в Словаччині. І досвід досить-успішний. Зараз стежите за своєю колишньою командою – «Землин»? (Олександр Сопко врятував «Землин» від вильоту в Другу лігу, а потім підняв команду на 3-е місце першого дивізіону. – Прим. Авт.)
– Підтримую зв’язок зі своїми словацькими друзями, з колишніми футболістами, яких я свого часу тренував. Шкода, що команда не стала колективом Вищої ліги. Змінювалися власники, команду від цього лихоманило … Ну і, як і скрізь, для успішних виступів потрібна міцна фінансова база. Її в «Землині» не було.
– Згодом або навіть зараз не виникає думка повернутися до тренерської діяльності?
– Така думка виникає завжди. Так, спроба в Словаччині була, і цілком успішна. Мені здавалося, що це моє. Але я зрозумів, що в нашому житті, щоб працювати тренером, приносити якусь користь і самому отримувати задоволення, дуже багато чого має зійтися там, на небі. Це і клуб, куди ти повинен потрапити, і керівництво, яке тобі довіряє … Приховувати не буду, хотілося б повернутися до тренерської роботи. Але з іншого боку, пішло багато часу. З кожним прожитим роком все складніше зважитися. Ризик невдачі збільшується. А мені не хотілося б залишити про себе пам’ять невдахи.
– Повертаючись до вашого свята, чи є у вас особливі традиції, пов’язані зі святкуванням дня народження?
– Чесно кажучи, традиція одна: я намагаюся відзначати це свято максимально тихо і скромно. Часто буває так, що тих, кого хочеться запросити, з ким хочеться відзначити, або немає в живих, або вони десь далеко. А просто влаштовувати якесь шоу … Я цього не люблю. Тому практично завжди святкування дня народження відбувається в колі сім’ї.
Досьє
Олександр Сопко
Народився 11 травня 1958 року в Кривому Розі
Захисник
Майстер спорту СРСР
За «Шахтар» виступав з 1981 по 1990 рік
Провів 307 ігор, забив 5 м’ячів
Володар Кубка СРСР – 1983
Володар Кубка сезону – 1984
Фіналіст Кубка СРСР – 1985
Прес-служба ФК «Шахтар»
