Сьогодні в Києві помер Андрій Баль. Sovsport.ru проводжає в останню путь відомого гравця і тренера.
Ніби злий рок переслідує останнім часом український футбол. Валентин Белькевич, президент «Ворскли» Олег Бабаєв, тепер ось Андрій Баль… І це не рахуючи всіх труднощів, з якими стикається футбольне життя країни у світлі останніх сумних і кривавих подій… Футбол, навіть у такий важкий час, повинен нести радість, але радіти останнім часом не виходить. Стара з косою підстерігає і тут…
Історія не може не зворушити. Андрій Баль загинув, граючи у футбол. На 57-му році життя, на секундочку. Багато хто в такому віці взагалі в футбол грають? Та ще й у київську спеку. Ймовірно, вона його і погубила…
До речі, вашому покірному слузі, незважаючи на молодість, доводилося бачити Баля на полі. Сталося це на початку 2000-х у традиційному тоді ще благодійному матчі на полтавському стадіоні «Ворскла», коли Баль, якщо мені не зраджує пам’ять, замінив камерунця Патріка Ибанду. «Ворскла», до речі, під його керівництвом зірок з неба не хапала і була досить пересічним колективом, в якому той же Ібанда разом з блеснувшим було нігерійцем Еммі Окодувою не затрималися.
Не надто довго тут пробув і сам Баль – всього два роки. А сам матч, після якого його звільнили, запам’ятався надовго. Проходив він на старому ще «Олімпійському» в Києві, до реконструкції. «Ворскла» вирішила організовано привезти кілька тисяч своїх вболівальників (та ще й на халяву), в результаті чого полтавська торсида виявилася набагато чисельнішою київської.
Втім, ворсклянам це не допомогло, і вони безславно поступилися «канонірам» з рахунком 0:4. Фраза «на хрін ми сюди приперлися?» голосно прозвучала з сектора полтавських фанів, прозвучала дуже доречно. Як, втім, і сама відставка Андрія Михайловича. Було це в серпні 2003 року, ще до приходу в клуб нещодавно загиблого Олега Бабаєва. До речі, в тому матчі двічі відзначився грузинський форвард Шалва Апхазава, який помер 7 січня у віці 23 років…
Але боронь мене Бог згадувати лише про невдачі Андрія Михайловича в такий день. Ні, вони, звісно, були (чого вартий лише прикрий виліт з прем’єр-ліги з одеським «Чорноморцем»), але вони меркнуть перед всім, що вдалося цій видатній людині. Говорячи про Балі, найчастіше ми згадуємо його гол у ворота збірної Бразилії. Ось він, до слова.
М’яч, як бачите, вийшов досить курйозним, і «пінка» бразильця Валдира Переса більш ніж очевидна. Якщо пам’ятаєте, радянські футболісти в підсумку все одно програли бразильцям, але цей гол став ніби візитною карткою Баля та заодно приводом для запитань про нього в кожному інтерв’ю. Що ж, цілком зрозуміло, адже ампула Баля не передбачало великої кількості забитих м’ячів або найкрасивіших фінтів. Як згадував Валерій Васильович Лобановський (а вже його словам можна довіряти), Баль не виділявся лідерськими якостями, або супертехникой. Але це не завадило цьому універсальному, дуже відповідального гравцеві стати одним з найкращих у радянському футболі. Чотири титули чемпіона СРСР, чотири Кубка СРСР і, як вишенька на торті, Кубок Кубків!
Та що там перелічувати титули, простіше написати: Андрій Баль один з провідних київського «Динамо» часів Лобановського. І все відразу стане ясно. Пробитися в основу киян через той конвеєр по підготовці футболістів, який тоді був у Києві, було архіскладно. До речі, є думка, що ця система була не ідеальна, і що відсоток браку був зависокий, а багато хто так і згинули в дублі… Але наш герой, перейшовши з львівських «Карпат», зумів стати у Києві своїм і пережив з командою і зліт середини 1980-х після повернення Лобановського, і падіння 1983-1984 років, коли команда посідала сьоме і десяте місце.
Скромний, порядний, добрий, відповідальний… В цьому сходяться всі, хто згадує Андрія Михайлович. Кажуть, після трагічного матчу зі збірною Бельгії (3:4, якщо хто забув) Баль, який зіграв не кращим чином, розплакався. І заспокоїти його не зміг навіть Лобановський, який високо цінував цього гравця. Здавалося б, можна було сказати, що «ваші очікування – це ваші проблеми» – і всього делов. А очікування від радянської команди після розгрому угорців (6:0) і гідною нічиєї з Францією були справді високі. Просто з іншого тіста був зроблений Андрій Михайлович. Відчуваючи свою провину, він не зміг стримати емоцій.
Що ж, прощаємося з ще одним «пташеням Лобановського». Прощайте, Андрій Михайлович. Повірте, ми всі пам’ятаємо, і ви не залишитеся забутим. І вибачте мене за те, що помилково назвав вас Миколайовичем, коли дзвонив вам в минулий раз. Не так давно це було, до речі. Шкода тільки, що більше поговорити з вами не вдасться…
