У нинішньому «Іллічівці» Микола Іщенко вже справжній дядько, хоча ще не так давно подавав надії в «Шахтарі». Йому є що згадати, але він нікого не звинувачує.
Каже, що сам винен, що коли-не витримав конкуренції. Втім, для фахівців Миколай завжди був і залишається одним із найстабільніших захисників в новітній історії футбольної України…
– Микола, ти один з тих гравців, які народилися в Києві, а справжню славу знайшли в Донецьку. Як ти ставишся до подібних речей?
– Спокійно. Можна сказати, професійно. В Європі повно історій, коли один футболіст виступає за два клуби, які є непримиренними суперниками. До того ж я за «Динамо» ніколи не грав, хоча з дитинства вболівав лише за цю команду. Не пропускав жодного домашнього поєдинку!
– Свій дебют на трибунах Республіканського стадіону запам’ятав?
– Звичайно. У 1989 році ми з татом ходили на прощальний матч Олега Блохіна. Стадіон був забитий – 100 000 народу прийшло! Символічно, що при цьому наставника я і провів свій єдиний поки поєдинок за збірну України…
Вже коли став старшим, то з нетерпінням чекав у Києві Лігу чемпіонів. Нам у школі квитки давали, так я, в основному, з братом ходив.
– Сам-то в «Динамо» пробувався?
– Не потрапив, хоча один час була можливість виступати за цей колектив. В дитинстві я грав за СДЮШОР-15, а в 14 років кількох хлопців з нашої команди запрошували на тренування «Динамо». Але я на Теремках жив, а в той час до Нивок потрібно було майже дві години добиратися – маршрутка, метро, потім знову маршрутка.
Втім, в одному колективі з динамівцями мені пощастило зіграти. Одного разу потрапив у збірну Києва, і ми поїхали в Ужгород на фінал чемпіонату країни, де поступилися у вирішальному матчі господарям. Тоді, до речі, вперше в житті зіткнувся з упередженим суддівством. Страшно в це повірити, але, виявляється, арбітри могли «вбивати» навіть дітей!
– Які успіхи запам’яталися найбільше?
– Так їх було не так вже й багато. В чемпіонаті міста ми завжди в серединці трималися, на першість країни практично не потрапляли.
– Бажання кинути все це і переключитися на навчання не було?
– Ні. Я дуже люблю футбол, мені подобалося грати навіть на тренуваннях. Неважливо з ким. Після школи приходив, все кидав і на заняття. Можна було їхати близько півгодини на тролейбусі з двома пересадками, але я, як правило, бігав через двори. Пара кілометрів кросу – і розминатися вже не було необхідності (посміхається).
– Не так давно на футбол пішов твій син. Що б ти йому такого особливого порадив, враховуючи твій досвід?
– У дитинстві ти робиш те, що робиш – якогось аналізу немає. Зараз, зрозуміло, дивишся на все зовсім по-іншому і дитині намагаєшся давати якісь поради. Втім, я Даню особливо не навантажую, не змушую, він сам вирішив піти на футбол.
– Де він зараз займається?
– Останнім часом тренувався з» Карпатами», а перші кроки робив у «Шахтарі». У Донецьку син, до речі, виступав за одну команду з сином Дмитра Єсіна – мого нинішнього тренера в «Іллічівці»…
Зараз важко щось загадувати, ми поки не вирішили, де перебуватиме моя сім’я – у Львові чи в Києві. Так що може трапитися таке, що мій Даня вже у вісім років встигне зробити те, що тато встиг до 25-ти років (посміхається). Пограти в Києві, у Львові і в Донецьку.
– Всі ці міста для тебе не чужі. А який самий рідний?
– Зрозуміло, Київ. Я там народився, прожив до 17-ти років, але свою долю, дружину Наталію, зустрів у Львові. Там і Данька народився. Думаю, що для життя це самий підходящий варіант. Мені це місто по душі, тут дуже комфортно. Втім, в даний час, сам розумієш, важко щось загадувати.
– Як ти потрапив у «Карпати»?
– Відразу після закінчення школи я опинився в Запоріжжі, але через пару днів мені сказали: «Їдь до Львова». Півроку грав за молодіжну команду, потім приїхав у відпустку в Київ, і в мене виник варіант з» Оболонню», яка тоді виступала у другій лізі, але вже на всіх парах мчав до еліти. Втім, оглядини в цьому клубі були невдалими – я не сподобався Володимиру Мунтяну і повернувся до Львова.
В «Карпатах» пройшов всі етапи клубної структури. Мені пощастило, що коли потрапляв на тренування першої команди, працював з футболістами, яких раніше бачив тільки по телевізору. Тоді там було стільки досвідчених виконавців-Сергій Мізін, Володимир Шаран, Євген Назаров, Ігор Лучкевич, Василь Леськів, Любомир Вовчук, Василь Швед!
– Що ще у Львові запам’яталося?
– Та багато чого… Були і успіхи, і невдачі. Було багато тренерів, кожен з яких залишив слід у моїй кар’єрі. Загалом, якщо Київ – моє рідне місто, то «Карпати» – рідна команда. Я за неї до сих пір переживаю.
– Там ще був і є президент – Петро Димінський, про який вже давно складають легенди. Кажуть, не самий простий чоловік. Подпишешься?
– Я б сказав, що Петро Петрович – людина настрою. Коли він був у гарному настрої, то все було шикарно, а коли ні, то могли отримати все.
Нічого погано про президента «Карпат» я сказати не можу. Особисто переді мною у львівського клубу не було ніяких заборгованостей. Не знаю, може, були якісь інші історії, але мене Димінський завжди поважав і без всяких проблем відпустив в «Шахтар», коли звідти надійшла пропозиція.
– При тобі не було такого, що обіцяна сума преміальних після переможного матчу з доларів трансформувалася в гривні?
– Ні (посміхається). Та не вір цьому! Правильно ти сказав-це все легенди.
– Ти вже говорив, що в «Карпатах» часто змінювалися тренери. Не рахував, скільки їх при тобі було?
– Одного разу спробував, але нічого з цього не вийшло. Багато було наставників, дуже багато, але нікого з них я не буду ні ображати, ні виділяти.
– Навіть Валерія Яремченка? Кажуть, це він наполіг на тому, щоб тебе купив «Шахтар».
– Так, дійсно, він посприяв моєму переходу, і я, звичайно ж, йому вдячний.
– Якими були твої перші враження після «Карпат»?
– Два різних рівня. У всьому!
-У Донецьку вбили своїми умовами?
– Я б сказав – відношенням. Уявляєш, якою була моя реакція, коли я збираюся у відпустку, а за мною надсилають літак! І кажуть: «Треба терміново прилетіти, пройти медогляд». Потім мене на цьому чартері ще й на море відвезли. Я тоді і думати не міг, що бувають такі спеціальні рейси.
– У «Шахтарі» ти грав не так часто, як, мабуть, планував. Що завадило?
– В першу чергу причини потрібно шукати в собі. Мабуть, я щось не так робив, не так тренувався. Може, тренер до мене не достукався. Не знаю. Конкуренція була дуже висока, при цьому Мірча Лу-ческу весь час намагався нас сортувати. Помилився – грає наступний. І так далі. Тоді в українців взагалі не було права на помилку, це вже зараз, коли хтось відіграв в колективі п’ять років, можуть на щось закрити очі, а в той час такого не було.
– В єврокубках ти провів за «Шахтар» 10 матчів і, по суті, кожен третій з них-проти «Барселони». Твоя команда?
– Та вже, щастило мені тоді (посміхається). Як кажуть, є що згадати, та нема що дітям розказати. Мій син запитує: «Тату, а ти що, справді проти «Барси» грав?» «Так», – відповідаю, а сам згадую- 0:5, 0:1, 1:2.
– Космічна команда?
– Не те слово! У всіх цих поєдинках доводилося діяти проти Ліонеля Мессі, який міг простояти 15 хвилин, а потім вибухнути, зробити результат і далі ходити пішки. Це вже зараз проти нього придумали подвійну, потрійну страховку, а тоді ми погано розуміли, як його утримати. У футболі Мессі – феномен.
– Проти якого нападника ще було незручно грати?
– Такого одного неприємного форварда в моїй кар’єрі не було. Зараз проти кожного атакуючого виконавця важко діяти, оскільки всі нападники потужні, швидкі. Однак якщо ще когось виділяти, то я б відзначив француза Тьєррі Анрі. Може, тому, що в дитинстві я дуже вболівав за лондонський «Арсенал».
– Вдалося зіграти проти Анрі?
– Так. Ми брали «Барселону», яка вийшла на матч з двома нападниками-Анрі і Пападопулос О. Плюс Мессі.
Нам з Дмитром Чигринським доводилося протистояти парі форвардів, як кажуть, один в один. Так я і познайомився з цим швидким французом.
– За збірну ти провів один поєдинок – проти Франції. Там з Анрі не перетинався?
– Ні. Він тоді вже не грав, але і без нього нападників вистачало (посміхається).
– Потрапив під заміс?
– Так. Хоча до85-ї хвилини все було нормально. На табло «Донбас Арени» горіли цілком прийнятні для нас цифри – 1:1. Але в самому кінці зустрічі французи забили тричі. Більше мене в національну команду не викликали.
– Незабаром ти опинився в «Іллічівці». Важко було погодитися на цей перехід?
– Психологічно було непросто. Коли ти не граєш, коли тебе пригнічують, а потім ще й кажуть, що на тебе не розраховують.
Порадився з Олександром Спиридоном, і ми вирішили, що мені потрібно грати у футбол, а не просто сидіти в комфортних умовах. Так, я був весь час вдома, поруч з родиною, але дружина мені теж сказала: «Іди грай.» Адже Я з тренувань приходив, ніби туча якась. Весь час без настрою.
– У команді Миколи Павлова не відчуваєш себе ветераном?
– Та почекай, мені лише 31 (посміхається)! Звичайно, на тлі цих молодих хлопців я вже якийсь футбольний старожил, але ветерани мене поки рано записувати. Пограємо ще.
– Буде толк із маріупольської молоді?
– Думаю, так. В «Іллічівці» є дуже навіть непогані хлопці. При системній роботі, якої завжди славився тренерський штаб Павлова, вони неодмінно вийдуть на інший рівень. А далі все буде залежати тільки від них.
Найголовніше, що цим гравцям довіряють. Візьми Ваньку Ордеця-за рік він так виріс! Повернувся у «Шахтар», де не просто сидить, а непогано грає. Дебютував у збірній, за яку вже навіть забив. Молодець.
– Молоді зараз легше, ніж було на початку 2000-х?
– Не те слово! У нас тоді права на помилку практично не було. Відібрав, віддав – і все мовчки. Не дай Бог не так на когось подивитися-тебе відразу поставлять на місце. І тренери, і партнери. Тоді виховання було зовсім інше, а зараз у молоді такий карт-бланш, про який ми могли тільки мріяти.
Раніше в команді було два або три молодих виконавця, а всі інші – досвідчені. У нас в «Іллічівці» навпаки.
– Виходить, вас молодь ганяє?
-Ну, ти не перегинай (посміхається). Ми їх на місце завжди поставимо-т акую школу пройшли. Втім, хлопці у нас виховані, колектив хороший. Нехай вчаться, ростуть, і «Шахтар» від них нікуди не дінеться.
