Минулого тижня з’явилася інформація, що захисник «Динамо» Євген Селін може опинитися в «Говерлі». 26-річний футболіст розповів про свій можливий переїзд в Ужгород, нічиєї з «Олімпіком» і допомоги української армії.
– Євген, прокоментуй інформацію, що ти міг перейти в ужгородську «Говерлу» на правах оренди?
– Можна багато чого говорити. Я з повагою ставлюся до В’ячеславу Вікторовичу Грозному і Олександру Шуфричу, але я приходив в «Динамо» не для того, щоб отримати в київському клубі контракт, а потім звідси піти в оренду. Я прийшов у цю команду грати, приносити їй користь і битися за цей клуб. Про оренду і мови бути не може. У мене була серйозна травма, потрібен час на відновлення. Зараз я чудово себе почуваю і впевнений у своїх силах. У команді дуже серйозна конкуренція в лінії захисту: і зліва, і в центрі. Але готовий боротися за своє місце в основному складі і віддавати всі сили, щоб приносити користь цього великого клубу. Готовий битися за цю команду і досягати максимальних результатів з «біло-синіми». На даний момент я хочу грати тільки в київському «Динамо».
– Наставники киян використовували тебе не тільки на лівому фланзі оборони, але і в центрі захисту. Де відчуваєш себе впевненіше?
– В центрі я не так часто грав. Хоча можу запевнити, що і в центрі захисту відчуваю себе відмінно. Так, позиція на лівому фланзі оборони для мене знайома, але мені без різниці, де грати. Головне, щоб тренер довіряв місце в основному складі. Буду виходити на будь-якій позиції, і віддавати свої сили до кінця.
– Як команда перенесла нічию з донецьким «Олімпіком»? Для більшості фахівців цей результат став сенсаційним…
– Згоден, це велика сенсація. Але не можна говорити, що хлопці вийшли грати абияк. Ми всі хотіли перемогти, але чогось не вистачило, щось не вийшло. Всі вже забули цю гру і готуються до наступної. Сергій Станіславович Ребров сказав нам: «Не варто засмучуватися, будемо рухатися далі, працювати». Був перегляд матчу, нам вказали на помилки, які ми зробили. Попереду багато ігор – чемпіонат тільки розпочався. Нічого страшного, буває, таке з усіма може трапитися.
– Попереду у вас зустріч з маріупольським «Іллічівцем» Миколи Павлова. «Динамо» буде протистояти тренеру, який багато зробив для свого становлення як футболіста…
– Проти команд Миколи Петровича не часто доводилося грати. За роки, проведені під його керівництвом в «Ворсклі», звик виступати в його команді. У Маріуполі молодий колектив. Павлов вміє працювати з молоддю, тому що молодим футболістам він довіряє. А хлопці завжди б’ються за тренера. Петрович вміє мотивувати футболістів. Його установки перед грою можна розбирати на цитати. Найчастіше він згадує Валерія Лобановського, і конспекти, які йому дісталися від метра, коли Павлов працював в «Динамо». Приклади часто пов’язані з Валерієм Васильовичем.
– Що нового Сергій Ребров дав «Динамо»? Що він змінив у команді?
– Ми вперше провели збори під керівництвом Сергія Станіславовича, а так само з Раулем (іспанським помічником Реброва – прим.). Можу сказати, що стали менше бігати, але почали більше працювати з м’ячем, більше уваги приділяти тактиці. І це, природно, приносить свої плоди. Всі футболісти в команді виходять на тренування і працюють з великим бажанням і самовіддачею. Мені здається, це набагато важливіше для футболістів, ніж заняття легкою атлетикою». Зараз багато часу відводимо тактиці, роботі з м’ячем, і за рахунок останнього компонента набираємо фізичні кондиції. На даний момент команда в хорошій готовності.
– Минулого тижня пішов з життя Андрій Баль – тренер, з яким ти працював…
– Андрій Михайлович Баль – був відмінним фахівцем. Людина – гарний настрій, завжди жартував. Це велика втрата для українського футболу і всіх вболівальників. Мені досі важко повірити, що з нами немає Михалича, а також Валентина Миколайовича Белькевича і Олега Мейдановича Бабаєва. Це три великих людини. Бабаєв не був футболістом, але він був чудовим керівником. З Валентином Миколайовичем мені вдалося працювати, коли я грав за дубль «Динамо». Я пам’ятаю його як чудового футболіста, а також – тренера зі своїм баченням футболу. Ці три фігури самі по собі різні, але всі вони – великі особистості. І складно оцінити їх внесок в наш футбол. Це велика втрата для нашої країни. Мені складно говорити на цю тему.
– Для того щоб попрощатися з президентом «Ворскли» ви з Романом Безусом поїхали в Кременчук…
– Важко було на це все дивитися. Попрощатися з Бабаєвим прийшло півміста, а в Кременчуці населення близько 200 тисяч осіб. Коли труну з тілом Бабаєва виносили з будинку культури, народ просто плескав у долоні і кричав: «Спасибі!». За все, що Олег Мейданович зробив для міста. Він навів парки в порядок, підвищив привабливість Кременчука… Бабаєв був прекрасною людиною, завжди горою стояв за футболістів. Переживав не тільки за футбол, але й за родини гравців. Багато спілкувалися з ним. Я набагато раніше повинен був перейти в «Динамо», але трансфер постійно переносився. Бабаєв ж завжди знаходив слова підтримки, заспокоював, просив не переживати, казав, що все буде добре. Казав, що мене відпустять у «Динамо», щоб я прогресував. Не віриться, що його з нами більше немає.
– Ти сам родом з Луганщини, з селища Новоайдар. Як йдуть справи в містечку, де досі живуть твої рідні?
– Добре, що в моєму рідному містечку все спокійно. Але я дуже переживаю з приводу того, що відбувається в Україні. Коли були на зборах, часто пропадала зв’язок з рідними, не міг додзвонитися. Коли тиждень немає зв’язку, ти в поганому психологічному стані. Багато неприємних думок в голові. І зараз іноді пропадає зв’язок, але, слава Богу, що там, де живуть мої батьки, не було передумов до військових дій. Коли з’явилися перші блокпости української армії біля мого селища, я зі своїми друзями стали підтримувати наших військових. І продовжуємо це робити. Наскільки мені відомо, там знаходиться батальйон «Айдар». На даний момент допомагаємо, чим можемо – військовою формою, продуктами харчування, питною водою. Тим, що необхідно для солдатів. Скоріше б усе це закінчилося. Дуже хочеться, щоб в Україні був мир. Для мене всі ті, хто відстоюють незалежність України – справжні герої. Намагаюся допомагати хлопцям, чим можу.
