Сьогодні виповнюється 65 років віце-президенту УЄФА, почесному президенту ФФУ Григорію Суркісу. Ми вирішили нагадати читачам найцікавіші запитання і відповіді з його інтерв’ю, даного через рік після того, як Україна з Польщею домоглися права провести Євро-2012.
Ми очікували побачити його в звичних піджаку та краватці, але він виглядав демократично. Легкий светр, джинси, замшеві туфлі.
– Був у вашому житті момент, після якого різко подорослішали?
– У 21 рік, коли народилася донька. Відразу відчув себе чоловіком, з’явилася величезна відповідальність. Тоді я дійсно подорослішав.
– Довелося заробляти?
– Я і до цього заробляв. Зрозумів, що треба виховати людину. Дати щось більше, ніж гроші.
– У якому віці заробили перші гроші?
– Років п’ятнадцять. Щось купив, щось продав…
– Кожна людина в юності здійснював якісь дурниці. Ви теж?
– Якщо вдивіться в моє обличчя – побачите сліди студентських дуелей. Можливо, якщо б я був розумніший… Або – дорослішими… Або – дорослішим і розумніші…
– То що?
– То цих шрамів не було б. Адже Я цілком міг залишитися без очей.
– А детальніше можна?
– Захищав дівчину. Їхав в автобусі з товаришем і його подругою. Поруч – компанія, понеслася нецензурщина і все таке. Виступив проти трьох молодиків. А закінчилося банальною бійкою, де я вже був один.
– Чому один?
– Вийшли з автобуса, товариш з дівчиною поїхали в іншому напрямку, а я побрів до будинку. Там мене і чекала знайома трійця. Ніяк не думав, що вони мене будуть вистежувати.
– Судячи з шрамами, не кулаком вам дісталося.
– Лезом. Шрам ішов через усе обличчя, щека висіла. Цей епізод давно забутий. Вважаю, сьогодні я відчуваю себе краще, ніж вони.
– Представляємо реакцію ваших батьків, коли син приходить додому з висячої щокою.
– Вдома я виявився не скоро. Втратив багато крові, коли мене знайшли. Мій батько лікар, йому подзвонили – і я потрапив у те відділення, де він був завідувачем. Перш за такі рани шили на дужках, а на моєму обличчі випробували нову технологію. Тому шрам такий скромний, а міг бути сантиметрів на п’ятнадцять.
***
– Чи були ситуації, коли ви сказали: «Слава богу, що у мене є охорона»?
– Чесно кажучи, охорона не додає спокою. Постійно з тобою чиїсь очі, різні люди. Але охорона – це немов джентльменський набір. Додаток до Mercedes або BMW, на якій їздиш. Інше питання: як ти сприймаєш охоронців? Вважаєш їх членами сім’ї? Дбаєш про них чи ні?
Дбаєте?
– Запитайте в них. Думаю, і охоронці, і водій скажуть «так». Вони рятують мене від зайвих думок.
– Самі сідайте за кермо?
– Це моє відміну від більшості багатих людей. Свій броньований Mercedes часто вожу особисто.
– Перший Mercedes у вашому житті з’явився ще за радянської влади?
– У 91-му році. Міг купити собі будь-яку машину раніше, але тоді це було б сприйнято неправильно. Інші не могли собі такого дозволити.
– Повертаєтеся пам’яттю в ті часи?
– Звичайно. У моєму житті було багато вчителів. Але ось яка справа: ледь людина залишає своє крісло, про нього більшість знайомих забуває. А я вихований по-іншому. Мої друзі досі – перший президент України Леонід Макарович Кравчук, другий президент Леонід Данилович Кучма, багаторічний мер Києва Валентин Арсентійович Згурський… В 91-му році важко було уявити, що можливо потрапити на прийом до Михайлу Сергійовичу Горбачову. А в мене вийшло. Допоміг Згурський.
– Що за питання вирішували, пам’ятаєте?
– Чого ж не пам’ятати? Горбачов став нобелівським лауреатом. Я вирішив подарувати йому картину американського художника на тему біблійних сюжетів: на тлі дикої природи хлопчик тримає в руках крихітного ягняти. Передав її Горбачову в Георгіївському залі Кремля.
– Навіщо вам це було потрібно?
– Для реклами свого бізнес-проекту. В сша була розвинена торгівля поштою – і чотирьом мільйонам американців ми запропонували купити копію картини з оригінальним підписом художника. Але це не дуже цікаво. Важливо інше: я зустрічався з Горбачовим. Людиною, внесок якого в історію так до кінця і не зрозумів.
– Доля самої картини вам відома?
– Не уявляю, де вона зараз.
– Одного видавця запитали: «Що б ви винесли з будинку у випадку пожежі?» Він відповів: «Сто років самотності» Маркеса». Що винесли б ви?
– Якщо б довелося терміново евакуюватися, я б дивився, де мої близькі. Все інше в цей момент не хвилювало б.
***
– Вашого колегу, колишнього спартаківського президента Андрія Червиченко, ми якось запитали: «Якщо відібрати всі ваші мільйони, через рік знову будете мільйонером?» «Звичайно, – кивнув він. – Якщо голову не відірвуть…»
– Хтось каже – «я всього добився сам». Я ж досить критичний до себе, і таке формулювання мені не підходить. Пощастило зустріти людей, спілкування з якими щось заробив. І не хочу навіть думати про те, що стану жебраком. Втім, я настільки обережний чоловік, що мені ніколи не доведеться все починати з нуля.
– Ви не виглядаєте обережним. Здається, що ризик – це ваше.
– Знаєте, коли я працював начальником управління комплектації київського райвиконкому. У моїх руках були будівельні матеріали. Облицювальна плитка, лінолеум, паркет, сантехніка – божевільний дефіцит! Мене переслідував спокуса стати дуже багатим. Тільки це значило йти по лезу ножа, порушувати закон. Той самий ризик, про яких ви згадали. Але як казав Остап Бендер, є чотириста абсолютно чесних способів розбагатіти. Тому моя нога весь час була на гальмі.
Це не так просто.
– Складно, якщо у людини жага накопичення сильніше свідомості того, чим ти ризикуєш. Твої страждання – це лише твої страждання, але є ще сім’я. Згадую про це і задаю собі питання: хіба я одягну одночасно два костюма? Або годинник відразу на обидві руки?
– Легенда 80-х Артем Тарасов як-то партвнески заплатив зі своїх мільйонів.
– Я став мільйонером, коли Союз розпався. Партвнески платити не довелося.
– Цікаву фразу нещодавно виголосив Євген Гінер: «Я сам можу віддати останню сорочку, але вкрасти у мене нічого не можна». Готові повторити те ж саме?
– Не хотів би виглядати людиною, у якої можна щось вкрасти. Але це було.
– Розкажіть.
– Викрив одного з власних охоронців. Я в тренажерному залі, а він шерстит по кишенях. Вигнав злодія. І дав по пиці. Я цього хлопця квартиру купив, допомагав… Треба вміти прощати, але деякі речі забути неможливо. Ти довіряєш людині своє життя – а з’ясовується, не можна було довірити навіть штани.
***
– У мемуарах одного футбольного агента, що мав з вами справу, йдеться: «Суркіс ніколи нічого не забуває».
– З роками людина змінюється. Суркіс легко забуває те, що йому не потрібно. З комірки пам’яті необхідно видаляти все, що заважає в неї занести нову інформацію. Раніше я зберігав в голові тисячі телефонів.
– А записна книжка?
– У мене її зроду не було. Зараз в голові тримаю номери хіба що близьких. А до сорока років пам’ятав усе. Пишатися тут, однак, нічим. Склероз у людей тому і з’являється – перезавантажують свідомість зайвою інформацією, яка заважає жити. Тепер є комп’ютери, секретарі, – навіщо мені пам’ятати і робити те, що повинні запам’ятовувати і робити вони? Краще знайду час на тренажерний зал.
– У зал ходите кожен день?
– Якщо в Києві чи десь на відпочинку – шість разів на тиждень.
– І не набридає?
– Хлопці, так не буде ж ні здорового тіла, ні здорового духу! Займаюся бодібілдінгом багато років, тягаю на тренуваннях від 7 до 15 тонн металу! Нещодавно забарахлив шлунок, заборонили підходити до тренажерів. Заодно операцію зробив, гланди видалив – у моєму-то віці! Відчуваю – вибитий зі звичного ритму життя, накопичилася злість до себе, до обставин. А штанга цю злість знімає.
– У В’ячеслава Фетисова штанга стоїть у кабінеті. У вас нічого такого не знайдеться?
– Другий мій кабінет знаходиться в офісі київського «Динамо». Там шикарний фітнес-центр. Вдома є тренажерний зал.
– Сто віджимань – для вас не проблема?
– Продемонструвати?
– Самий ваш жорсткий вчинок президента «Динамо»?
– У 94-му брали в Лізі чемпіонів «Спартак». Спонсор Ліги – Ford. А Віктора Леоненка, який забив два голи, після матчу вручили Audi. Її викотили на бігову доріжку, Вітя на цій машині коло пошани по стадіону дав. І у нас виникли проблеми зі спонсором. З тими, хто це влаштував і порушив регламент Ліги чемпіонів, у мене була дуже жорстка розмова.
***
– А траплялося розлютитися у спілкуванні з Лобановським?
– Валерій Васильович був упертою людиною, але в силу інтелігентності грань не переходив. Хоча логіку його вчинків не завжди можна було зрозуміти. У нього, наприклад, рано закінчили грати Калитвинцев, Леоненко, Коновалов, Беженар. Відмінно грали, стабільно виходили в основному складі, і раптом Лобановський заявив: «Ці гравці мені більше не потрібні. Робіть з ними, що хочете».
– Не заперечували?
– Яке право мав заперечувати? Якщо б почав сперечатися за результат повинен був би відповідати я, а не він. Уміння розділити зони відповідальності, не відчувати себе начальником у всьому – велика наука. До того ж я цілком довіряв Лобановському.
Він був приголомшливий чоловік. З одного боку, м’який, як пластилін. З іншого – гранітна брила. Адміністратор «Динамо» Саша Чубаров розповідав випадок з союзних часів. Прилетіла команда після важкого матчу в Тбілісі, попереду – виїзна гра в єврокубках проти «Рапіда». Хлопці попросили Чубарова сходити до Лобановському, щоб той дозволив взяти з собою в Австрію дружин. Сам Чубаров був упевнений, що це марна затія. Але Лобановський несподівано погодився, тільки запитав: «А вони готові взяти на себе відповідальність за результат? Тоді – не заперечую». Дружини полетіли з командою, а «Динамо» виграло – 5:1!
Пам’ятаю, коли з братом вирішили повернути Лобановського з Еміратів, що в нього мало хто вірив. Один товариш взагалі заявив: «З глузду з’їхали, навіщо вам пам’ятник?» Та й сам Валерій Васильович спочатку поставився до нас насторожено.
– Чому?
– У 93-му він був одним з тих, хто не вірив у щирість намірів братів Суркісів відродити великий клуб. Колишні керівники «Динамо» швиденько розпродали прекрасну команду і пускали гроші на що завгодно, крім футболу. Влаштовували виставки для жінок, які раптово перетворилися у мистецтвознавців і почали переправляти за кордон картини українських художників.
– Як же ви вмовили Лобановського повернутися?
– Він довго не погоджувався. Потім я дізнався, що Лобановський на тиждень заглянув у Київ. Попросив колишнього динамівського адміністратора Гришу Спектора зателефонувати йому і сказати: «Наша пропозиція як і раніше в силі. Якщо Валерій Васильович знову відповість «ні» – до цього питання повертатися не будемо».
– Блефували?
– А що було робити? Лобановський дав добро на зустріч. Ми приїхали до нього додому на вулицю Суворова. І про все домовилися.
***
– Без чого не можете жити?
– Без сім’ї і футболу. З ними пов’язане все життя. Дідусь був почесним членом союзної федерації футболу. У нас в домі бували легендарні люди – Качалін, Маслов, Старостіни. З братом літали до Москви на всі фінали Кубка СРСР з участю київського «Динамо». Дружив сім’ями з Блохіним і Буряком. А на футбол вперше потрапив, коли мені було два роки. І пам’ятаю кожну секунду того матчу на стадіоні імені Хрущова – так називався «Олімпійський».
– У два роки?!
– Так. Я вже рік тата вразив. Вона забути не може, як ми переїжджали на нову квартиру. Було багато валіз. Я стояв на вулиці, стежив за розвантаженням речей. Так поки останній не занесли чемодан, додому не пішов.
– Самі ще граєте у футбол?
– Цікава тема… Через місяць після нашої перемоги в Кардіффі відбувся черговий всеукраїнський День футболу. Під вікнами мого кабінету футбольне поле. Я в минулому воротар. Подивіться на мої пальці – живого місця немає. Можете так вигнути, як я?
– Важко.
– А мені легко. Так от, до другого тайму я переодягнувся, приготувався виходити. А за моєю спиною стояв віце-президент федерації Борис Воскресенський і голосив: «Григорій Михайлович, може не треба? Я в 2006 році грав у Берліні, щось собі порвав…» І накаркав!
– Що сталося?
– Пішла подача з флангу, я вистрибнув. Вся тяжкість на одній руці. В цю секунду в мене врізається бугай кілограмів на 120 студентської збірної. Не ламаю ключицю, до щастя, але вивих отримую пристойний. Торс у мене закачаний, просто так вправити на місце не вдавалося. М’язи не могли розслабитися. Зробили наркоз – і вправляли вручну. Було це рік тому.
– Кар’єру футболіста цим матчем закінчили?
– Ображаєте! У мене син росте – як з ним не грати у футбол?!
– Ваш брат каже, що завжди першим йде на світову після ваших сварок.
– Я трепетно ставлюся до брата, іноді навіть переборщую. Опікую як дитину. Напевно, моє зайву увагу його дратує. Можемо сильно посперечатися. Якось на дні народження мого сина Ігор усміхнувся: «Тепер у тебе є Славік, будеш весь час приділяти йому. І я зможу позбутися відчуття, що ти хочеш замінити мені тата, дай Бог йому здоров’я…»
***
– Ви виконували божевільні вчинки в ім’я любові?
– В ім’я любові я розлучився з першою дружиною і не мав щастя в повній мірі виховувати дочку. При моєму трепетне ставлення до дітей, відхід з сім’ї можна назвати божевільним кроком.
– Що б ви хотіли спробувати з того, чого ніколи не робили?
– В космос полетіти не хочу – є ще земні справи. Все інше вже випробував.
– З парашутом стрибали?
– Так. У двадцять років захотілося нових відчуттів.
– І як?
– Нормально. А років у шістнадцять стрибнув «солдатиком» з десятиметрової вишки. На очах у дівчат. Друзі мене представили як знаменитого чемпіона зі стрибків у воду.
З водою й інша історія пов’язана. На початку 80-х в Ялті сиділи з друзями за столом. Підійшов хлопець: «В морі слабо зануритися?» А на дворі квітень, вода крижана, дев’ять градусів. Всі дивляться на мене вичікувально. Ну я і пішов. Коли виходив на берег, думав, шляк вистачить. Кинувся в сауну для інтуристів на пляжі. Сидить бабуся біля входу: «Синку, не можу пустити, там іноземці». «Тоді хоч налийте горілки!» – кричу. Дивом відтанув.
– Боїтеся старості?
– Якщо б ви побачили мого батька, в житті не повірили б у його вік. Мрію в його роки зберігати такий же настрій і почуття гумору. Старість – коли людина вже не в змозі себе обслуговувати. Але це не про мене. Не старіти мені допомагає кохана дружина, яка молодша за мене на 30 років. Сплю по чотири-п’ять годин – і мені вистачає. У мене до цих пір жодного вставного зуба!
– Коли востаннє сміялися над собою?
– Над собою посміюся, якщо побачу, що наша країна не здатна організувати на високому рівні чемпіонат Європи. Втім, дуже сподіваюся, що до цього не дійде. А дзвінко, до сліз, реготав пару днів тому. Няня сина, вимикаючи ввечері мультфільм, каже: «Славочка, йдемо спати». Зазвичай в таких випадках починалася істерика. А тут хлопчисько склав руки на грудях і здивовано підняв очі: «Світла, це жарт?»
