Один з найбільш авторитетних тренерів України Семен Альтман розповів про причини нинішньої незатребуваності, методи роботи Блохіна, захоплення комп’ютерами та проблеми молоді.
– З моменту відходу з «Таврії» ви не працюєте. Немає пропозицій або не хочеться?
– Сказати, що надходять якісь великі пропозиції, які могли б мене зацікавити, не можу. Є розмови навколо цієї теми, але ситуація така… Може, зараз не до футболу в країні? У Росії тепер теж ставлення до українців особливе – вони потихеньку йдуть від контакту. Та й я сам, попрацювавши за кордоном, впевнений: тренеру легше всього проявити себе на батьківщині – там, де він виріс, де народився, де його знають. Поки особливих пропозицій немає. Може, хтось склав думка, що «Альтман вже старий» і так далі. Ну що ж, і таке буває.
Крім того, я не дуже зручний нинішнім президентам. Мова не про президентів «Динамо», «Шахтар» або «Дніпра», які вкладають у футбол душу і гроші. Мова про інших. Сьогодні така тенденція – футболом керують бізнесмени, у нас з ними різні погляди. Я вважаю, що футболом повинні займатися професіонали – а деякі керівники вважають, що можуть займатися футболом все. Для деяких це і зовсім іграшка. Тому у нас багато команд і пропадає. Футбол – це справа серйозна, їм повинні займатися люди, які люблять футбол більше, ніж гроші, як сказав один наш провідний президент клубу. Не у всіх виходить.
– На що погодилися б?
– Я не соромлюся ніякої роботи. Скажімо, на дитячому рівні я працював і готовий туди повернутися – очолити школу, лише б спортивний питання був на першому місці, а не комерційний. Або, наприклад, команду класом нижче, але таку, щоб ставила завдання і щоб там були умови для реалізації моїх ідей. Таке мені навіть було б цікаво.
– Не було бажання завершити тренерську діяльність, «дати дорогу молодим»?
– Не було. Мені хоч і 68 років, я ще сповнений енергії. А головне – сповнений ідей, які хотілося б втілити. Тим більше не виникає такого бажання, коли бачиш, як працюють деякі наші фахівці. Хоча я завжди вчив… ну точніше, передавав досвід молодим. Вчити, знаєте, це таке діло. Як я часто кажу: «Навчити у футбол грати не можна. Цьому можна тільки навчитися».
Я ж нічого не приховую ні від кого не закриваюсь – і коли працював, двері на мої тренування та ігри завжди були відкриті для всіх бажаючих. Це було і в Молдові, і в Донецьку, і в Маріуполі, і тим більше у нас в Одесі. У мене завжди жили тренери на стажуванні. Хочете вчитися – будь ласка, я вас поселив, дивіться, запитуйте, що не ясно, я все розповім. Доступ на теорію і практику завжди був і для них, і навіть для журналістів.
– За роботою молодих українських тренерів слідкуйте? Категорії «40+», напевно, можна вважати молодими у нас.
– Ну як я можу стежити за ними? По телевізору видно, як вони ведуть гру, але цього не достатньо. Треба бути в тренувальному процесі, спостерігати, дивитися, які ідеї тренер закладає в свою команду і як вони втілюються. Тим більше, що багато команд з сходу виїхали – а працювати постійно на виїзді дуже важко. Мені складно навіть уявити, яке це.
– За «Іллічівець» і донецький «Металург» переживаєте, все-таки працювали там?
– У будь-якій команді, де я працював, залишав часточку свого серця. Може, не скрізь виходило – але, за відгуками, навіть у Владивостоці, згадують «незлим тихим словом». Я ж завжди намагався працювати системно, говорив і гравцям, і керівникам, що хочу бачити в результаті. Моє напрямок роботи в клубі завжди було екологічно чистим. Хоча, деякі б із задоволенням облили мене брудом. Я вже говорив неодноразово: у футболі так багато бруду, що він на другому місці – гірше нього тільки політика. Я був депутатом міської ради, можу порівнювати. А футбол треба робити чистими руками.
Блохін
– На ЧС-2006 року і у відбірному циклі до нього ви працювали разом з Олегом Блохіним. Чому він не став успішним клубним тренером?
– Почнемо з того, що ні в «Москві», ні в «Динамо» мене поруч з ним не було. Що я точно можу сказати: Блохін – неординарний тренер, великий футболіст, хороший чоловік. Але буває і таке, що тренери створені для роботи саме в збірній, з кращими футболістами. Коли зустрічатися потрібно не кожен день, а час від часу.
Крім того, у Блохіна важливу роль грала інтуїція. У нього вона на найвищому рівні – може, навіть не підкріплена футбольними моментами. Життя на цьому не закінчується. Може, і Блохін ще де-то вистрілить. Йому всього 60 (5 листопада виповниться 62 роки – прим. автора)
– 60 для тренера – це нормальний вік? Немає проблем з ідеями, з мотивацією?
– Я раніше думав, що в шістдесят, мабуть, закінчу. А виявляється, ось воно як. Мені зустрічалися люди, які в 30-35 вже були пенсіонерами, а були і такі, хто у вісімдесятирічному віці володів тверезим розумом. Я ось навчався у Бориса Давидовича Литвака і Марка Юлійовича Левицького. Це були мої старші наставники в цей період життя. Мої ребе за життя.
– Ви згодні з тим, що негативний імідж Блохіну створювали в першу чергу журналісти на прес-конференціях?
– Олег Володимирович – дуже емоційна людина, імпульсивний. Можливо, він не завжди правильно реагував на спілкування з пресою. Я вам скажу більше – я ось теж не завжди з пресою ладнав. Ми багато говорили з Блохіним про те, як потрібно розмовляти – але, мабуть, у нього не дуже виходило. Напевно, за кордоном вони до цього звикли: відразу після гри або навіть по ходу матчу давати інтерв’ю. Вони підготовлені до цього, у них якісь шаблони заготовлені. А наші ж відповідають душею і серцем. Не завжди виходить, звичайно. Потрібно управляти емоціями. Нікому з нас не робить честі, якщо ми зриваємося на перепалку з журналістами.
– Свої комп’ютерні методи а-ля Зеленців в «Динамо» продовжуєте використовувати?
– Безумовно. Але Зеленцов разом з Лобановським робили інакше. Вони моделювали тренувальні заняття, щоб підвищити всі види підготовки – від фізичної до тактичної, від технічної до психологічної – тому що все це взаємопов’язано.
А моя методика, швидше, педагогічна. Її суть наочності. Я хотів гравцям показати на екрані комп’ютера, чого від них добиваюся. Психологи підрахували, що якщо ти розповідаєш щось своїм учням, вони виносять із цього не більше 30 відсотків. Якщо розповідаєш і показуєш, то вони вже десь засвоюють на 50 відсотків. А якщо ти їм розповідаєш, показуєш і робиш це – як ми робили на футбольному полі, – то може засвоюватися і до 90 відсотків і більше.
Є система, є робота над помилками. Основне завдання – не повторювати тих помилок, які вже були. Аналізується кожна тренування, кожна гра, крім того, аналізуються гри кращих команд світу. Підбираються відеофрагменти, на комп’ютері зображуються в різних положеннях, де пересуваються фішки, гравці, чоловічки в різних проекціях.
– І як все це тримати в голові?
– Знаєте, коли не було комп’ютера, я разом з сумкою своїх речей і формою возив ще окрему сумку всіх цих схем. Ми приїжджали, я вивішував все це хлопцям, щоб вони бачили, куди ми рухаємося. Раніше було на папері, тепер наочно – на комп’ютері.
– Як футболісти сприймають такі методи?
– Спочатку важко йшло. Вони навчалися, та й я теж. А зараз багато хто з них стали тренерами, кажуть, що це добра справа. В нашій справі – це не мої слова, це наші вчені кажуть – гра складається на 51 відсоток з того, що тренер і команда напрацювали, і на 49 відсотків творчості футболіста. Так що індивідуальні якості футболістів, як би ми не танцювали, – основоположні.
– Хтось за кордоном, в Європі, такі програми використовують?
– Безумовно. Я бачив такі програми, так і по грі часто видно, що використовують. Мішель Ідальго і Енцо Беарзот, які вигравали чемпіонати Європи і світу – вони використовували такі методики. Але і вони завжди казали: головне – це індивідуальні особливості футболіста і людські якості.
Молодь
– Є підростаюче покоління в Україні? Або бізнес губить нашу молодь?
– Складно сказати. Коли Я працював у ФФУ, об’їздив багато країн Європи і порівнював, як там працюють з дітьми і як це відбувається у нас. За кордоном навченість вище, організація вище і матеріальна частина краще. Платіні на нарадах говорив, що дитячо-юнацький футбол – це інвестиції в майбутнє, але у нас не всі це розуміють. Ми звикли виїжджати на самородках, на масовість. А сьогодні і масовості особливої немає.
– Нинішні зарплати молодих футболістів в Україні – це інвестиції в майбутнє?
– Ми стаємо заручниками ситуації – наприклад, з лімітом на іноземців. Деколи взяти вихованця «Динамо» або «Шахтаря» виходить дорожче, ніж гравця з колишньої Югославії. А треба ж ще задовольнити запити молодого українця, які були у нього там.
– Сьогодні від багатьох спеціалістів можна почути, що українському спорту, футболу зокрема, потрібна державна програма. В Європі теж сподіваються на держпідтримку?
– У Німеччині дитячі школи спонсоруються державою і лігою. При цьому бізнесмени містять дитячі школи і отримують податкові пільги. Умови для роботи в підсумку хоч у столиці, хоч в провінції – однакові. Кваліфікація тренерських кадрів – однакова, оплата – теж. У результаті хлопчикові не потрібно переїжджати за десятки кілометрів трьома поїздами в інше місце, відриваючись від сім’ї.
У нас, коли дітей набирають у 8 років, усіма тими, хто не потрапив у цю групу, вже не займаються. Ну або займаються абияк, рівень дуже низький. А в Європі хоч і відбирають кращих, але і тих, хто в 6-7 років не відібраний, не кидають. До 14-15 років закінчується пубертатний період, і іноді відібраний хлопчик втрачає ті якості, які у нього були. Ось в цей час і беруть гравця, який не було попередньо відібрано.
– Скільки часу нам треба, щоб прийти до такої моделі?
– Не знаю. А через скільки років ми досягнемо Європи в цілому? Футбол соціальне явище. Його від життя не відірвеш.
На що у нас перетворилися дублюючі склади? Були перші, другі, треті команди, які грали в різних лігах. Була спільна заявка і в ній ротація. Кому-то з першої ліги це не сподобалося – вирішили повернути дублюючі склади. Але вони живуть окремим життям, варяться у своєму соку. В результаті молодь деградує.
Раніше в дублі було 8 чоловік основного складу і три вихованця. І ці вісім тягнули молодь. А сьогодні молоді ще не вміють, а четверо досвідчених не можуть потягнути за собою.
