Він грав з серйозним обличчям. Він не був футболістом для блондинок. Він був футболістом для нормальних мужиків, для пацанів, для дітей шкільного віку. Він був близький до своєї серйозності всім, для кого футбол – більше, ніж гра. Він виступав за київське «Динамо» на тому ж надриві, що і за свою національну збірну. Байдужих спостерігачів тих матчів просто не було. В основному з-за нього, за Белькевича.
Не досказав в житті, він ніби не доказав і на полі. Але при цьому без гіркоти і образи на долю.
Футбол, визначений понад
Валентин Белькевич з’явився на світ у пологовому будинку, що знаходиться в ста метрах від мінського стадіону «Динамо». А жив трохи далі – на вулиці Пулихова. Так що грати в футбол йому сам Бог велів. Ось він і грав. Щоправда, спочатку у дворі.
А потім він сподобався дитячому тренеру Михайлу Степановичу Братчене. «Я якось помітив, що якийсь хлопчик років восьми постійно приходить на полі, коли тренувань немає, і б’є по воротах. Потім одного привів, поставив його в рамку, і давай з різних позицій пробувати забити. Я підходжу до нього, питаю: «Хлопчик, а ти де-небудь займаєшся?». Він каже: «Ні». «Як немає? А хочеш?»- я кажу. А він так скромно: «А можна?». Ось так я записав його до себе в секцію».
Приблизно тоді ж записався майбутній друг і багаторічний партнер Белькевича за мінським і київським «Динамо» Олександр Хацкевич. І хоча у них були різні характери, хлопці чудово ладнали як на полі, так і поза нього: «А ось Валик – мишеня, скромний завжди був, однак своє «я» мав. Видно було, що думають вони майже однаково. Тому взаємовідносини у них складалися чудово конфліктів не позникало», – зазначив тренер.
Все в межах раціональної доступності
Загартування характеру, знадобилася Белькевичу в київському «Динамо», де на перших порах він майже не грав. Головний тренер Йозеф Сабо не бачив талановитого футболіста в складі, і звиклий до лідерства півзахисник змушений був грати в дублі.
Багато що змінилося після того, як у Київ повернувся легендарний Валерій Лобановський. При ньому Белькевич розцвів і перетворився в зірку європейського рівня. Хоча здавалося, що жорсткий стиль наставника і його прихильність до строгим схемам не дуже підходять любив творити на полі білорусу.
Але, як зізнавався сам гравець, саме Лобановський зробив з нього справжнього універсального футболіста, здатного грати на різних позиціях і стелитися в підкатах, чого в Білорусі за Валентином не спостерігалося.
Як згадує Олександр Хацкевич Валик ніколи під час гри не підвищував голосу, все тримав у собі, хоча інколи треба й прикрикнути, в роздягальні послати кого-небудь куди подалі. Це ж спорт – по суті, дуже емоційний заняття. А він завжди був спокійний і пояснював хлопцям все гранично доступно і раціонально.
Капітанство у київському «Динамо» переважило всі
З київським «Динамо» Белькевич завоював гори трофеїв – сім титулів чемпіона України, шість Кубків країни, а в 1999 році дістався до півфіналу Ліги чемпіонів, де кияни ледь не повалили грізну «Баварію».
Коли можна і потрібно було їхати, він став капітаном «Динамо». Тоді і команда була зовсім інша, регулярно вигравала чемпіонат України і виступала в Лізі чемпіонів. Так, пропозиції були. «Ліверпуль», «Саутгемптон», «Еспаньол», «Реал Сосьєдад»… Цікавим йому здавався тільки перший варіант: ліверпульці дійсно завжди ставили лише максимальні цілі, а інші він і не розглядав. Але і з англійцями не склалося. Як примоминает Хацкевич саме тому, що в Києві Валика все влаштовувало і до якихось змін він не прагнув.
Особливий
Белькевич був своєрідною людиною. Характер у нього теж був особливим. Наприклад, якщо людина нецікавий йому, то він спілкуватися з ним більше не буде. Так було і з молодими хлопцями. Якщо гравцеві не вистачало чисто футбольних якостей, то він нічого і не підказував.
– Ми з ним часто сперечалися з цього приводу, але Валик був упевнений, що такі футболісти вже не навчаються, і переконати його було неможливо, – згадує Хацкевич.
– Те ж стосувалося моїх порад бути більш комунікабельним в компанії. «Саня, ну ти що, мене не знаєш?..»Втім, це були єдині теми, на які ми могли подискутувати. В усьому іншому наші погляди на футбол збігаються практично стовідсотково. Це найбільша втрата в житті, ніколи ще не доводилося ховати настільки близької людини. Зараз думаєш: може, не треба було нам і сперечатися і на чомусь наполягати… Ми весь час були разом, ще з дитинства. Я, здається, за два дні всі сльози виплакав, потім знову не стримався. Найважчий момент був, коли закрили труну і робили коло пошани по стадіону «Динамо». І потім на цвинтар, коли поцілував Валика в останній раз.
Валик, наш Валик, залишився в пам’яті обривками матчів, голів, пасів, фінтів. Дякую долі за те, що ми його бачили і пам’ятаємо.
