Перемога «Динамо» посилила враження, що в тому вигляді, в якому ми звикли його бачити, «Шахтар» дограє останні місяці…
Винесена в заголовок прислів’я належить англійцям, які, крім усього іншого, вважаються ще й родоначальниками сучасного футболу. Форма дозвілля підданих Її Величності давно вже перестала бути просто грою, трансформувавшись в оборотистую галузь світової індустрії розваг, вагомий важіль впливу не тільки на політику, соціальну і культурну сфери, але й на людські уми, душі і серця. Шкіряний м’яч, залишаючись предметом любові мільйонів, нерідко ставала яблуком розбрату – причиною оголошених і прихованих воєн…
А ще футбол – це своєрідна модель суспільства, зі своєю ієрархією, хитросплетіннями відносин, зі своїми законами – глобальними та ситуативними. І це ще один аргумент на користь безіменного англійської мудреця, высказавшегося про справедливість. І – ще один привід саме в цьому світлі сприймати результат недільного поєдинку «Динамо» з «Шахтарем».
Українські дербі з певного часу позиціонуються вже не просто як головні матчі будь-якого турніру, але – як протистояння ідеологій, в тому числі, на жаль, і в політичній площині. Як би хто не стверджував, що наш футбол поза політикою. Гірникам, у яких не віднімеш спортивних достоїнств, і пощастило, і… не пощастило представляти регіон, з яким у більшості моїх співвітчизників асоціюються провалилися спроби абсолютизувати владу в країні. На тлі того, як все в Україні або ставало «донецьким», або чинився «під Донецьком», одним з небагатьох не які здавалися бастіонів залишався столичний футбольний форт. Вельми символічно, що головні події Революції Гідності розгорнулися саме біля стадіону «Динамо»!..
Повторюся: під дахом «Шахтаря» створили і випестували дійсно класну – хорошого європейського рівня – команду. З чудовим ансамблем виконавців, для якого спіймали потрібний ритм ротацій, з мудрою і прогресивним наставником, зі своїм стилем, орієнтованим не лише на результат, але і на гру, в окремі періоди гідну наслідування. Ціни цього колективу не було в буквальному сенсі, з огляду на фінансові тили здавався колосом Ріната Ахметова. І не було б в переносному, якщо б не ескорт «однокласників», якби не розв’язана інформаційна війна, якщо б не зовсім безпардонне використання «адмінресурсу», яке поставило містечкові – регіональні! – інтереси навіть вище національних, развратившее український футбол і продовжує розвалювати його зсередини.
Остання обставина, хочеться вірити, стане предметом обговорення вже на найближчому Конгресі ФФУ. Занадто дисонує діяльність головного футбольного відомства з відбуваються в країні процесами, надто вже потребує люстрації воно виглядає занадто швидко розбазарено його нинішніми керівниками звалилося спадщину – і матеріальне, і іміджеве. Втім, це – тема для окремої довгої розмови. Поки досить просто повернутися до розмірковувань про те, кому вигідно було перетворити сильну колись структуру в «придворну» контору, що обслуговує один клуб. Вперте небажання федерації зрушити дату матчу «Динамо» з «Шахтарем» для власного і збірних України блага, це всього лише черговий відповідь на питання, який і без того не звучить риторично.
На жаль, донецький суперклуб став заручником ситуації. Причому не зараз, втративши переваги свого поля і затишку ультрасучасної тренувальної бази, а багатьом раніше – остаточно оформившись в те саме видовище, яке для очманілого і обкраденого народу стало доповненням до шахтарської пайку. Нинішній стан Мірчі Луческу і його підопічних – всього лише ілюстрація до біблійного вислову: час розкидати каміння і час збирати каміння…
Ризикну припустити, що у тому вигляді, в якому ми звикли його бачити, «Шахтар» дограє останні місяці. Бути «помноженим на нуль» Рінату Ахметову поки, здається, не загрожує. Однак, перш ніж підкріплювати свою пристрасть до футболу в колишніх обсягах, олігарх багато разів подумає. Якщо вже залишається на гребені хвилі Ігор Коломойський відкрито визнає, що країні зараз не до футболу, то що говорити про його донецького антипода, що залишився, по суті, біля розбитого корита.
Та й чи є сенс продовжувати утримувати таку дорогу «іграшку», яку сьогодні доводиться красуватися в чужих вітринах?
Одному мені здалося, що донецькі бразильці вже не такі самовіддані, не настільки сконцентровані, не настільки по-спортивному злі (маю на увазі ігрові епізоди, а не спілкування з арбітрами)? І матч з «Порту», і гра з «Динамо» ці сумніви лише зміцнили. Та і зустріч з «Зорею» – в значній мірі теж. По-людськи їх можна зрозуміти, їм можна поспівчувати. До того моменту, поки вина за невдачі не починає звично для представників «Шахтаря» покладатися на кого завгодно, тільки не на самих себе. За останні роки вони дійсно впевнилися у власній непогрішності, у власній перевазі. Сила навіювання! Благо, і коментаторів «правильних» вистачає, і «експертів».
Поки «Шахтар» на внутрішній арені перемагав «завдяки», його безпосереднім конкурентам доводилося робити це «всупереч». А подібний розклад – загартовує, ніж самі гірники мали можливість переконатися, коли на стику століть по шажку наздоганяли «Динамо». В результаті і столичний клуб, і дніпропетровський «Дніпро» сьогодні почувають себе все впевненіше і впевненіше в очних сутичках з вчорашнім беззаперечним фаворитом. Шкода, «здувся» харківський «Металіст», але причини його сходження з дистанції чемпіонської гонки відомі всім. Шлях від плоду любові до жертви війни за владу виявився надто короткий навіть для нашого стрімкого часу. А в любові і на війні, як ми переконуємося, все справедливо.
Мені здається, для «Шахтаря» настала пора не сумувати з приводу ще міцних, але вже не здаються непорушними сьогоднішніх позицій, а заглядати в завтрашній день. Допрацює свій контракт Луческу, розбіжаться бразильці – хто буде збирати аудиторію на відновленій «Донбас Арені»? Дуель, програна «Динамо», ще чіткіше окреслила прірву, на краю якої виявився наш провідний колектив. Як по частині духу, так і в плані підготовки власного резерву.
Прикро повинно бути гірникам, що їх неперевершений Містер склав зброю перед уродженець Горлівки, вихованцем донецької школи. Коли ще там з’являться нові Ребровы? Коли вони зможуть скласти реальну конкуренцію заїжджим чарівникам або хоча б забезпечує дотримання легіонерського ліміту українцям? Коли затьмарять вчорашніх київських дублерів Калитвинцева, Риболовлю, Сидорчука, Макаренко, Бурду, Буяльського? Коли поповнять коло кандидатів у збірні, підтверджуючи право Донбасу іменуватися футбольним регіоном не за рахунок блиску прийшлих зірок?
Перемога «Динамо» над самим принциповим з конкурентів не в останню чергу цінна для нашого футболу тим, що змусить переможених задаватися усіма цими питаннями. «Біло-сині» ж має право тріумфувати з приводу того, що виграли битву «за шість очок» і обійшли конкурента в таблиці, що на полі і на табло «Олімпійського» знайшла своє відображення справедливість.
Поклавши руку на серце, можна стверджувати, що господарі (мали, нагадаю, на дві доби менше для підготовки до матчу) ні в одному з найважливіших ігрових компонентів супернику не поступилися. А в плані настрою на боротьбу – відверто перевершили гостей. Задекларувавши тим самим правильність обраного тренером курсу, підтвердивши намір відвоювати втрачені плацдарми, повернути лідерство. Перші кроки у цьому напрямі зроблені…
