Впродовж 2014-го команда київського «Динамо» встигла впасти найнижче з часу проведення українських чемпіонатів, однак, перервавши у фіналі Кубку України безвиграшну серію в матчах із «Шахтарем», згодом знову зуміла здійнятися на вершину.
Не лише за результатом, а й за якістю гри. Нині вашій увазі інтерв’ю з творцем цього злету. Сергій Ребров поділився враженнями й певною мірою підсумував перших сім місяців самостійної тренерської діяльності.
– Сергію Станіславовичу, свого часу ви назвали Валерія Лобановського психологом, здатним одним словом підкорити 20-х футболістів. Щоб змінити команду так відчутно, вам, мабуть, вартувало перейняти цю рису свого вчителя…
– Вочевидь порівнювати мене з Лобановським зовсім неправильно. Те, що нам впродовж цих півроку вийшло, звісно, радує. У грі футболістів є хороші зміни. Ми намагаємося знайти підхід до хлопців. Судячи з того результату, якого ми вже досягли, на даний момент щось нам виходить. Але не став би говорити, що в команді щось змінилося кардинальним чином.
– Після перемоги в фіналі Кубка ви підмітили, як «гірники» б’ються одне за одного і що динамівцям цих рис не вистачає. Мовляв, раніше в команді практикувалися спільні вечері й це об’єднувало колектив…
– Не у вечерях справа. Розуміння на полі і за його межами можна знайти й без них. Звичайно, якщо такі вечері сприяють підтриманню доброго мікроклімату, то вони потрібні. Але за ці півроку команда у такій неформальній атмосфері разом не збиралася. Навіть якби хотіли, то банально не було часу. Навіть тижневий цикл між матчами траплявся нечасто. Але ви ж не скажете, що у нас поганий мікроклімат? Взагалі, якщо команда перемагає й футболісти відчувають впевненість у власних силах, то й мікроклімат відповідний. Спільні вечері потрібні лише тоді, коли в колективі є якісь проблеми. Щоб футболісти зблизилися одне з одним.
– Мабуть, ви не будете заперечувати, що донедавна такі футболісти як Юнес Беланда чи Жермейн Ленс великого бажання грати за «Динамо» не мали…
– У мене хороші стосунки з усіма футболістами. Вмовляти нікого з гравців і робити їм екскурси в історію «Динамо» мені не доводилося. Вочевидь футболісти самостійно зрозуміли, що у нас є колектив і варто виходити на поле, щоб битися одне за одного. У цьому не стільки заслуга моя, скільки самих хлопців. Ми, тренерський штаб, лише вказали напрям, дали зрозуміти, що у нас є команда. І що команда ця – не лише одинадцять футболістів, які виходять на поле, а й запасні, всі ті, хто поки до складу не пробився. Коли кожен грає сам за себе, шансів на досягнення результату не буде.
– В останньому в цьому році матчі чемпіонату України «Динамо» дуже переконливо здолало донецький «Металург». Ця перемога не здивувала нікого. Але саме від цього суперника навесні, у своєму другому матчі біля керма «Динамо», ви зазнали першої тренерської поразки. Що відчували після тієї невдачі?
– Я розумів, що не є чаклуном і відразу команда заграти так, як мені хочеться, не зможе. У мене була віра, а задумки треба втілювати поступово, крок за кроком. Миттєвих змін бути не могло. Але навіть при цьому поряд з невдалими матчами на кшталт того проти «Металурга» у нас були яскраві поєдинки, як то півфінал Кубка проти «Чорноморця» чи фінальна зустріч проти «Шахатря». Після цих ігор дивився у майбуття з оптимізмом, розумів, що з цими хлопцями можна побудувати хорошу команду. Та я й зараз вірю в те, що зроблене нами – то лише перший крок на шляху до серйозних досягнень.
– Тривала невдала серія в матчах з «Шахтрем» мала ментальну чи ігрову основу?
– Мені важко віповідати на запитання про те, що з моєю роботою не пов’язано. Радий, що ми перервали цю серію. Думаю, перемоги над «гірниками» спершу в Кубку, а потім у чемпіонаті додали команді впевненості у власних силах. Зрештою, не думаю, що хлопці мали якісь комплекси стосовно «Шахтаря». Напередодні кубкового фіналу навпаки накопичилося невдоволення результатами в чемпіонаті, тим місцем, яке ми тоді незаслужено займали, через те, що не дуже вдало зіграли в Лізі Європи. Звичайно, нам було важливо довести найперше перед собою, що команда у нас є і в наступному чемпіонаті буде інше, здатне перемагати «Динамо».
– Наприкінці того фіналу в Полтаві трапився інцидент, пов’язаний з Денисом Гармашем, емоції якого вгамовувала уся команда…
– У Дениса такі емоційні сплески іноді бувають. Він амбіційний хлопець, який віддається матчу сповна. І фізично, й емоційно. Матчі з «Шахтарем» для Гармаша особливі. Особливо після того недолугого вилучення в донецькому матчі в 2012-му. Мабть, почуття несправедливості накопичилося й, коли команда вигравала, ця напруга вибухнула назовні. Звичайно, Денис не повинен так чинити. Але то були емоції й після гри, в роздягальні Денис вибачався і говорив, що так робити не треба. Зрештою, протистояння з «Шахтарем» і ажіотаж з ним пов’язаний завжди змушують напружувати нерви до межі. Емоції стримувати за таких обставин вдається не завжди.
– Нині, коли осіння частина сезону майже позаду, коли команда лідирує в чемпіонаті і вийшла з групи в Лізі Європи, можна сказати, що блідий старт сезону був запланований. Однак у серпні непереконлива гра і нульова нічия з «Олімпіком», мабуть, насторожили й вас…
– Не знаю, чому ви вважаєте гру з «Олімпіком» блідою.
– Сформулюю запитання по-іншому. В 1998-му «Динамо» ще з вами у складі грало проти відвертого аутсайдера – ФК «Миколаїв». Тоді перевага киян була відчутною, але майже весь матч рахунок був нічийним і лише наприкінці зустрічі Валентин Белькевич забив переможний гол. Після гри Лобановський сказав, що «Миколаїв» міг зіграти внічию, але треба звертати увагу й на кількість ударів по воротах. «Динамо» їх завдало близько 30-ти. З Валерієм Васильовичем не погодитися було складно. Однак легкості, яка дозволяє реалізовувати моменти у киян не було. Так само як і тепер у матчі з «Олімпіком»…
– Вибачте, але ми не роботи, не математики. Суперники теж аналізують нашу гру й, виходячи зі зроблених висновків, будують власну оборону. Не завжди цей захист вдається пройти. Але це не означає, що ми повинні переходити на ті методи ведення гри, які використовуються проти нашої команди. Тренер суперників будує тактику на матч, враховуючи сильні сторони своєї команди і наші недоліки. Вважаю, що на момент матчу з «Олімпіком» «Динамо» було ще не настільки впевненим у власних силах, не відчувало спроможності перемагати будь-якого суперника. Але не думаю, що ми грали невиразно. Моментів команда створила чимало. Так, реалізація підвела. Але ця нічия лише зміцнила дух команди й у наступних матчах створюючи стільки ж гольових ситуацій, забиваємо ми вже вдосталь.
– Може, проблема в тому, що гравці адаптовувалися до нового стилю гри, стилю, який Віктор Леоненко називає наміром грати в «Барселону»?
– Леоненко може говорити, що хоче. В яку «Барселону» ми граємо? Може, для вас Леоненко – то спеціаліст авторитетний, однак для нас ні. Давайте візьмемо будь-яку людину, яка непогано грала в футбол, але після цього не займалася нічим, не здобувала жодної освіти, але вважається при цьому експертом. Чи варто до таких прислуховуватися? Вважаю думки журналістів авторитетнішими, ніж висловлювання цих експертів. Журналісти мають освіту, можуть сформулювати свої думки.
Стосовно манери гри, то я не згоден, що вона для «Динамо» нова. До нас що команда не контролювала м’яч? Чи тут не було високого класу швидкісних футболістів, здатних добре атакувати? Контролювати м’яч – не означає грати, як «Барселона». Враховуйте те, що ми завершуємо майже кожну свою атаку. Ми не стоїмо на власній половині і перекочуємо одне одному по десять-двадцять передач.
– Колись футболіст Ребров сказав, що змушував лікарів робити що завгодно, лишень би вийти на поле. Потім, за вашими словами, ця самопожертва позначилася на здоров’ї. У нинішній команді такі гравці є?
– На щастя, зараз медицина пішла далеко вперед і ті травми, які колись потребували тривалого відновлення, сьогодні заліковуються набагато швидше. Найважливіше для нас зараз – щоб футболіст був готовим на сто відсотків і виходив на поле, розуміючи, що команді може принести користь лише повна готовність. Самопожертва – добре, але не завжди вона йде на користь. У «Динамо» завжди було достатньо гравців, щоб проводити цілком рівноцінні заміни.
– Перейшовши в «Тоттегем», ви дивувалися, що від нападника там не вимагають грати у відборі. Судячи з того, як зараз грає Артем Кравець, своїх принципів ви не змінили?
– Чекайте, а Лукаш Теодорчик чи Дьємерсі Мбокані хіба не відбирають? Вони теж працюють на команду. Для нас у «Динамо» завжди було важливим, щоб кожен гравець брав участь як в атакувальній, так і в оборонній фазі. Це вимоги сучасного футболу. Нападник має першим вступати в єдиноборство. Так само як оборонець не може стояти й дивитися, як атакує команда.
– Оборонці «Динамо» восени показали себе універсалами. Домаґой Віда та Микита Бурда зіграли на обох флангах, а Євген Макаренко трохи раніше встиг пограти навіть в опорній зоні…
– Якщо немає іншого виходу, то доводиться робити перестановки. Безперечно, рівноцінними такі заміни не назвеш. Взагалі, то нормальне явище, щоб крайній оборонець був здатен зіграти на обох флангах. Інша річ, наскільки ефективним буває цей перехід. Усе залежить від рівня майстерності футболіста. Хтось, звісно, прив’язаний до однієї позиції. А Женя Макаренко розпочинав у мене в «Динамо-2» саме на місці опорного хава, тому не дивуйтеся, що саме на цій позиції ми його пробували вже в першій команді. Певен, Євген у цьому амплуа може дивитися непогано. Іноді так буває: переводиш гравця на іншу позицію вимушено, а він розкривається з іншого боку і на новій позиції залишається.
– Макаренко, Сергій Сидорчук, Сергій Рибалка – основними в «Динамо» ці гравці стали саме при вас. Гадаєте, ці гравці підійшли під вашу ігрову концепцію? Чого їм для потрапляння в основу не вистачало раніше?
– В команді є конкуренція і завдяки цьому футболісти ростуть. Якщо команда грає невдало, тренер проводить зміни у складі. Хтось цим шансом користається, а хтось ні. Це нормальний процес. Рибалка і Сидорчук свій шанс використали. Так само як влився колись до складу Андрій Ярмоленко. В Андрія ніхто не вірив. Але Валерій Ґаззаєв продовжував його ставити і фактично дав цьому футболістові майбутнє. Це евовлюція футболу. Футболіст потрапив до складу і нікому свого місця не віддає – це нормально. Я в цьому процесі не новатор.
– Може, так, але до вашого приходу місце на полі Міґеля Велозу вважалося майже недоторканим. Нині португалець змушений доводити, що він достойний місця в основі…
– Не вважаю, що в київському «Динамо» якись гравець може мати ґарантоване місце в основі. У нас всі гравці національних збірних. Міґель і торік не вважався недоторканим, у деяких матчах він не грав і при Блохіні. При цьому ставлення Велозу до справи, його робота на тренуваннях мене задовольняють. Сподіваюся, свій професіоналізм він доводитиме й надалі. Міґель довго відновлювався після чемпіонату світу. Оптимальної форми він набув приблизно місяць назад. Саме тоді Велозу почав нагадувати самого себе торішнього зразка – був мотивованим, грав з бажанням. До того португалець, мабуть, і сам розумів, що відновлюючись після травми, він був не в найліпшому стані.
– У недільному «Профутболі» президент «Динамо» Ігор Суркіс оголосив трансферні пріоритети в зимовому антракті. То ваша спільна позиція?
– Так. Ми з Ігорем Михайловичем узгоджували усі моменти стосовно комплектації, обговорювали, які позиції потрібно підсилювати і кого з орендованих футболістів варто повертати.
