Горбатого виправить могила, впертого – дубина. А свою помилку дворічної давності виправляти належить грудневого Конгресу ФФУ…
Упертість – одна з найбільш улюблених мішеней для дотепників всіх часів і народів. Його характеризують як «слабкість, має вигляд сили», і як «вивіску дурнів». Виникає воно не стільки завдяки стійкості духу, скільки з-за нестачі здібностей, стверджують мудреці, радячи чітко відрізняти оне якість від завзятості. Бо друге має своїм джерелом сильне бажання, а перше – сильне небажання…
Спроби довести упертому що він – упертюх, споконвічно приречені на провал. Ця істина відкривається все більшому колу тих, кому не байдужий український футбол. Вотум недовіри від київської міської федерації, смілива заява Андрія Павелко про складання з себе повноважень віце-президента ФФУ, крик душі Мілетія Бальчоса – ланки одного ланцюга. Або, точніше, волокна однієї мотузочки, все тугіше свивающейся в батіг для нинішнього голови національної футбольної федерації Анатолія Конькова. Показовою його прочуханки чекають, жадають і вимагають «народні маси», для яких у цей складний час футбол знову став одним з втілень національної ідеї.
Давно не доводилося зустрічати настільки однозначної оцінки діяльності футбольного функціонера. Навіть найуспішнішим ніколи не давали спуску несамовиті критики, навіть у самих одіозних завжди знаходилися якщо не славословящие, то співчуваючі. Конькову вдалося зробити неможливе – він став еталоном зі знаком «мінус» для всіх! На неосяжних просторах інформаційного поля – жодного голосу на підтримку глави ФФУ. Для нього це залізний привід «не користуватися інформацією бульварної преси, а користуватися офіційною». Якщо Анатолій Дмитрович має на увазі сайт організації, якою керує, це багато що пояснює. Там і оперативність – не молниеподобная, і повнота оповіщення – урізана, та достовірність часто суперечлива. А про особливості епістолярного стилю впору вже окрему статтю писати.
Черговий перл – з понеділкової заяви Президії ФФУ з приводу висловлювань ведучого програми «ПроФутбол» Ігоря Циганика, чия діяльність, на думку авторів звернення, «несе загрозу подальшого функціонування українського футболу і може призвести до соціального вибуху обурення в країні».
Серед іншого тележурналісту інкримінується те, що він «вміло концентрує надмірну увагу на реальних проблемах вітчизняного футбольного господарства». Увага – надмірне. Але концентрується – вміло, та ще й на реальних проблемах! Хотіли прибити опонента до стінки, а шмальнули – в себе. І в цьому – вся сьогоднішня ФФУ, де, схоже, здатні адекватно спілкуватися хіба що з дзеркалами, де живуть якимось своїм вічно сбоящим годинах, в якихось паралельних вимірах, давно і безнадійно відірвавшись від реальності.
Футбольні процеси, вплетені в макросвіт, підпорядковуються досить суворої еволюційної логіки. Говорячи про кар’єрному зростанні гравця, ми відслідковуємо його шлях від дитячих шкіл до найбільших турнірів. Досвід і погляди більшості тренерів починають реалізовуватися в командах нижчих дивізіонів – на перших щаблях сходів. Те ж саме можна сказати і про чиновників. Президенти ФІФА та УЄФА пройшли етапи віце-президентства або секретариатства, брали участь у різних оргкомітетах, займали адміністративні посади в нижчих або регіональних організаціях. Такий шлях пройшла і основна маса колег Анатолія Конькова, волею долі опинився посеред вищого суспільства в спортивному костюмі і поражающегося панує там звичаїв і порядків.
Наш земляк – виключення з правил. Його кар’єрне зростання як працівника національної асоціації різко обірвався в 1996-му році під свист і улюлюкання: тодішнього керівника Комітету з проведення змагань вигнали з ганьбою за підривну – в прямому сенсі слова – діяльність. У 2012-му, досить несподівано з’явившись на футбольному небосхилі знову, як безальтернативній кандидатури на пост глави ФФУ, Ковзанів надихнув звітно-виборний Конгрес федерації на практично одностайне волевиявлення. Фоном для його обрання були щедрі обіцянки, роздаючи які, правдолюб-реформатор багатозначно кивали на покровителів у вищих ешелонах влади.
Чим все закінчилося, ми бачимо сьогодні. Причому нарікати на зміну політичну ситуацію президенту ФФУ і його команді – гнівити Господа. Імідж пустозвонов вони здобули ще за своїх благодійників, також обіцяли «пакращення». Згодом зарекомендувавши себе ще й склочниками, тщеславцами, неумехами, а, можливо, і казнокрадами. Останнє припущення нині є предметом розгляду компетентних органів, що, ймовірно, мало кого дивує. Отримавши владу над футболом у результаті «люстрації навпаки», непрофесіонали довели справу до ручки в кращих традиціях своїх благодійників.
Для тих, хто два з гаком роки тому голосував за чотирирічну каденцію Конькова, настав момент істини. Всього половину цього терміну синьо-жовтий футбольний фрегат, ще не так давно належав до флагманського класу, стрімко тоне, керований не богатирського здоров’я і не кришталевої тверезості капітаном, який до того ж страждає манією величі, манією переслідування і справді казковим впертістю. Для екіпажу цього корабля здатність знайти правильне рішення в сформованому авралі – це тест вже не на адекватність, а на наявність інстинкту самозбереження.
Господа Бальчос, Павелко, Кочетов, ваші здорові голоси почуті. До речі, хто призабув, голова Федерації футболу Києва ще рік тому намагався пробудити колег від летаргічного сну. Саме Кочетов наполягав на тому, щоб звільнили Сергія Стороженка не «за станом здоров’я», а як саботажника і зрадника національних інтересів. Послухавши умовляння Анатолія Конькова, делегати конгресу-2013 не стали видавати вовчий квиток харківському «законника». Що скажуть вони зараз, коли помилки і промахи Стороженко виглядають вже просто-таки безневинними пустощами у порівнянні з діяльністю і бездіяльністю глави ФФУ – горе-керівника, який не бачить «ніяких передумов залишати свій пост». Ось вже воістину, вперте нерозсудливість – останній притулок провини.
Що ж, схоже, у конфлікті інтересів «Коньков проти всіх» більшість остаточно змирилися з тим, що тверезі аргументи втратили ефективність. Ті ж мудреці стверджують, що воля, переважна впертістю, не прислухається до доводів інтелекту. А наш випадок, здається, і зовсім клінічний, адже це впертість підкріплюється прагненням жити і діяти «за поняттями». Реакція вболівальників, передові загони яких готові взяти Будинок футболу в облогу вже в найближчий четвер, була б, як зараз модно говорити, симетричною відповіддю «непрошибаемому» Конькову. Не дарма ж народ говорить, що горбатого виправить могила, а впертого – дубина.
Вам не здається, що ситуація в достатній мірі копіює революційні події лютого 2014-го? Один «легітимний» вже довів народ до Майдану і закінчив погано. Його футбольний ставленик теж розуміє, що сильно ризикує, тому і розсилає зараз листи до МВС, вимагаючи захистити від праведного гніву його тіло. Тіло, яке опинилося на повірку чужорідним, для якого фанати вже підготували сміттєвий бак люстрації. У Конгресу ФФУ, відповідального, до речі, не в останню чергу за вболівальників, є відмінний шанс зіграти роль парламенту, у статуті якого процедура імпічменту прописана дуже чітко.
Членам поважного футбольного зборів, разом із співвітчизниками примеряющим на себе європейські смокінги, не пристало розмахувати дубиною. Зате саме час дослухатися до голосу розуму – зізнатися у власних помилках, зняти полуду з очей і локшину з вух, забути про чвари і розбіжності на регіональному і клановому рівнях. Інакше вже завтра буде сперечатися просто нема кому, нема з ким і нема про що…
