Частково завершився 2014 рік для футбольної України. Частково це тому, що попереду ще Конгрес Федерації. Але про нього ще встигну написати. Завершився саме на футбольних полях.
Рік, що минає, був непростим для українського футболу. Одні команди, як «Динамо» зробили перші кроки до відродження колишньої слави. Підкреслюю, що перші, ніяких фанфар і шапкозакидання. Іншим об’єктивно важко грати домашні матчі на чужих полях, тяжко, звичайно, психологічно. Третім катастрофічно не вистачає бюджету, приклади наводити, вважаю зайвим. Що замовчувати, чемпіонат фактично проводиться в умовах війни…
Я про інше. Нещодавно сталася подія, яка змушує замислитися, озирнутися, зіставляти. Воно не дає можливості спокійно писати про голах або про показ цих голів на телеекрані. Досвідчений футболіст «Чорноморця», колишній збірник України, більш того, капітан «моряків» Олексій Гай – єдиний, хто відмовився надіти футболку на підтримку Української Армії. Ясна річ, мені, як і багатьом, згадалося, як Ярослав Ракицький вважає за краще слухати Гімн України, а його одноклубник бразилець Тайсон співає його, або земляк Тайсона динамівець Данило Сілва під час виконання Гімну шанобливо тримає праву долоню на своєму серці.
Ні, я не буду уподібнюватися багатьом і багатьом радикалам з числа фанатів, які змішували з брудом імена цих футболістів. Всі вони внесли свій внесок в наш футбол. І начебто школити їх – людей дорослих – не з руки. Звичайно, Олексію можна нагадати, звідки він родом, і те, що тільки саме слово «Запоріжжя» має для народу України без применшення особливе, навіть знакове значення. А варто, а чи почує він? Може бути, його більше надихнули постійні «гальмування» нинішнього керівництва ФФУ і по статусу кримських клубів, так і по інших резонансних подій. А він лише повторює те, що ці горе-керівники вголос, як би не говорили, але між рядків позначали свою позицію:»Футбол поза політикою».
Тому саме зараз, коли наші стадіони на час спорожніли, є необхідність всім разом поміркувати над іншими прикладами.
Приклад 1. Приблизно через годину після закінчення матчу «Стяуа» – «Динамо» Саша Шовковський написав на своїй сторінці у всесвітній соціальної мережі коротке послання: «З почуттям виконаного боргу тепер можна і у відпустку!!!
Спасибі всім за вашу віру і підтримку!!!
«Ми – це Динамо
Динамо – це Ми!!!»
Останні два рядки українською мовою. Знаю, що це слова з популярного хіта однієї групи. Але в Олександра Володимировича, абсолютно російськомовного людини, з’явився порив, саме порив, а не розрахунок перейти на українську мову!
Приклад 2. Знову Бухарест. Тільки напередодні. Передматчева прес-конференція головного тренера і капітана динамівців. Про неї начебто все відомо. Все так не все. Там була ще й «тіньова серія». Віце-президент київського клубу зв’язків зі ЗМІ та громадськістю Олексій Семененко почав прес-конференцію, як він зазвичай це робить, українською мовою, перекладач з-за незнання української попросив, щоб він говорив російською. Семененко після прес-конференції зізнався, що спочатку возмутися цим, але потім сказав перекладачеві: «Я буду говорити по-українськи, після чого з поваги до Вас переведу для Вас свій текст на російську, а Ви вже потім румунським журналістам на румунську мову».
Після закінчення самої гри перед початком підсумкової прес-конференцією до Семененко підійшов директор матчу з УЄФА і сказав, щоб він говорив російською. Олексій Михайлович, як би це сформулювати м’якше, коректно послав директора і відповів, що буде говорити мовою своєї, а не чужої країни, а перекладачеві, як і напередодні, переведе на російську мову. Директор матчу у відповідь на це, як здалося Семененко, лише шанобливо і з розумінням усміхнувся. Окрема ремарка для любителів юридичної «чистоти»: віце-президент «Динамо» за довгі роки роботи на єврокубках вивчив Регламент УЄФА і добре знає, що переклад – турбота виключно клубу-господаря. Коротше, він ніяких норм не порушував. Звертаю увагу на інше. Семененко, виходець з Луганська. Як і Шовсковскій, який народився в Києві – також російськомовна людина. Значить, і йому це було важливо!
Приклади 3, 4 і т. д.
– Андрій Ярмоленко ще влітку цікавився, де в Києві пункт прийому допомоги бійцям АТО. Цікавився не заради цікавості, а щоб закупити партію бронежилетів і передати в батальйон «Азов», де, в тому числі воюють і динамівські ультрас. Ні він сам, ні його рідний футбольний клуб ніде в ЗМІ не афішували цього пориву і подальшої реальної акції. Індивідуально, як і інші динамівські гравці, так і сам клуб в цілому – допомагають діючої армії і конкретно пораненим ще з минулої весни. І також не гудуть про це в мас-медіа, як інші.
– А є ще активну участь у благодійних аукціонах та інших подібних акціях для тих же цілей. Той же керівник «Динамо» Ігор Суркіс передав на аукціон сайту «Футбол.UA» свою першу золоту медаль чемпіона України, яку він отримав у якості президента клубу. До речі, теж відомий як російськомовна людина.
У війні істинний патріотизм зовсім не визначається мовою, якою ти говориш з дитинства. І ніхто тобі тут на ньому не забороняє говорити. Просто потрібно з повагою і розумінням ставитися до пріоритету української мови на державному рівні і саме як державної мови. Тому що наша держава так і називається Україна. Це кажу я – російськомовний журналіст України.
Але ще важливіше інше. Чого приховувати, футболісти в нашому чемпіонаті, хлопці в розквіті сил бігають на полях не за три копійки, а мільйони. В цей же час їхні ровесники, захищаючи Батьківщину, гинуть і калічаться на війні. Герої гинуть, щоб, між іншим, і футболісти мали можливість бігати на полях. Хіба ці справжні хлопці не потребують допомоги всіх нас? І футболістів, в тому числі? Щоб рідну землю не топтали люмпени і покидьки іншої країни на зразок відомих «бабая» і «мотороли», та з ними поруч військовослужбовці регулярної армії тієї ж держави. Бо ще ніхто не в силах скасувати слів Наполеона: «Хто не хоче годувати армію своєї країни, той приречений годувати армію чужий»
