Бразильський захисник «Динамо» Даніло Сілва вже входить в число тих 10-ти легіонерів, які провели за столичний клуб найбільше матчів, але вважає, що в Києві у нього ще все попереду.
Після розмови з ним стало зрозуміло, що він тільки зараз почав отримувати задоволення від динамівського футболу, хоча приїхав в команду без малого п’ять років тому. І за цей час, до речі, непогано вивчив мову…
– Данило, ти згоден з тим, що проводиш у «Динамо» свої кращий сезон?
– Так, звичайно. Це дійсно так.
– Що сталося з командою за ці півроку?
– Ми повністю змінили менталітет, перебудували гру. Наші тренери, Сергій Ребров і Рауль Рианчо, дуже багато працюють над тактикою, і тепер нам на полі легко. Важливо, що і відносини всередині колективу стали набагато краще. Ми перетворилися в справжню команду, немає ніяких груп.
– А раніше були?
– Великих проблем не виникало, але і такого дружного колективу я не помічав. Як це по-вашому?
– Почуття ліктя.
– Так (посміхається)! Запам’ятаю цю фразу. Вона підходить. Я не знаю, що саме сталося, але зараз всі гравці однакові, а було трохи не так.
– Ти себе відчуваєш, що додав?
– Звичайно, стало краще. Всі ми знаходимося в гарній фізичній формі, в команді вже немає травм м’язового характеру. Зараз наш тренувальний процес, на мій погляд, носить ідеальний характер, а був час, коли ми багато бігали і часто ламалися. Зараз до кожної гри підходимо в хорошій готовності. Так що «Динамо» на правильному шляху.
– Схоже, ти додав не тільки фізично, але й тактично, адже почав віддавати гольові передачі. Згоден?
– Так. Раніше я робив багато забігів – коли треба і коли не треба. Але тепер все не так. Не треба бездумно бігти вперед, потрібно вичікувати потрібний момент.
– Правий фланг – твоя стихія?
– Звичайно. Хоча в інтересах команди я грав центрального захисника, але повернувся на бровку і віддав, здається, три гольові передачі. Мені це подобається.
– Скоро виповниться рівно п’ять років з тих пір, як ти перейшов в «Динамо». Можна сказати, що ти вже повністю освоївся в Києві?
– Моя адаптація пройшла дуже добре. Не можу сказати, що я ідеально вивчив мову, але все, що мені говорять, вже розумію. Я радий знаходитися в цій команді, в цій країні. У вас гарні люди. Мене тут все влаштовує, «Динамо» для мене – велика удача.
– Під час виконання Національного гімну України ти тримаєш руку на серце. Що це означає?
– Що я дуже поважаю ваш народ. Таким чином хочу підтримати Україну, яка мені багато чого дала. Тут народився мій син, тому я не можу інакше.
– Припустимо, завтра тобі надійде пропозиція виступати за нашу збірну. Ти погодишся?
– Я про це не думав, хоча… Чому б і ні? Звичайно, моя головна команда зараз – «Динамо» (Київ). Однак кожен футболіст мріє зіграти за збірну на чемпіонаті світу. Я б теж хотів. Я люблю вашу країну, але спочатку потрібно поговорити з президентом клубу. Він для мене – як тато (посміхається). Завжди допоможе і дасть правильну пораду. Треба подумати.
– Тоді ми спробуємо запропонувати такий варіант наставнику національної команди…
– Я не проти поміняти паспорт, але, крім президента, потрібно поговорити з дружиною. Правда, вона теж дуже любить Україну. Так що, думаю, проблем не буде. Мій контракт з «Динамо» діє ще півтора роки, але якщо буде нова угода, тоді, звичайно, збірна України – це відмінний варіант.
– Дозволиш перевірити твої мінімальні знання про нашу країну?
– Будь ласка.
– Якого кольору прапор України?
– Синьо-жовтий. Що за питання?
– Національна валюта?
– Гривня (дивується).
– Хто провів більше всіх матчів за збірну України?
– (Після паузи.) Олег Блохін.
– Коли він грав, у нас була інша країна.
– Ах так! Я пам’ятаю, мені говорили. Тоді складно сказати. Може, Андрій Шевченко чи Сергій Ребров. Вгадав?
– Ні, Анатолій Тимощук.
– Як я міг забути? Нещодавно зустрічав таку статистику.
– А хто більше всіх голів забив?
– Ну, якщо не Блохін, Шевченко.
– Данило, твій земляк Едмар вже багато років грає за нашу національну команду. Ти з ним спілкуєшся?
– Так, ми розмовляємо перед кожною грою. Він говорив, що задоволений виступами за збірну. Правда, Едмар знаходиться у вашій країні вже більше 10-ти років, у нього дружина – українка. Так що це трохи інша ситуація.
– Кого б ти виділив з українських футболістів, які виступають на правому фланзі захисту?
– Останнім часом у збірній на цьому місці постійно грає Артем Федецький – дуже хороший виконавець. Фізично сильний хлопець, непоступливий в обороні і завжди підтримує атаку. Але у вас вистачає і інших хороших гравців.
– Однак, швидше за все, їх все-таки менше, ніж у Бразилії. Ти, до речі, напевно, з дитинства мріяв одягти футболку збірної цієї країни, чи не так?
– Так у нас всі хочуть грати в цій команді, але не у всіх виходить (посміхається). Потрібно добре працювати, і тоді наш тренер Карлос Дунга тебе помітить. Як зауважив Луїса Адріано, Дугласа Косту, Фреда… Але взагалі мені вже не 20 років, і я не забиваю собі голову якимись сторонніми думками. Я просто зосереджений на своїй роботі. Поки мене нікуди не запрошують – ні в Бразилію, ні в Україну.
– Ти з Дунгою раніше ніде не перетинався?
– Ні.
– Тобі як захиснику, напевно, боляче було дивитися на півфінал останнього чемпіонату світу?
– Це була катастрофа, але я впевнений, що в будь-якій іншій країні Бразилія не програла б з таким рахунком Німеччини. Домашній турнір – це велика увага преси, фанатів, фахівців. Шалений тиск! Можливо, хлопці з цим не впоралися.
– Але ти той матч додивився або вимкнув телевізор?
-Догледів. З трудом, але додивився. Я професіонал, тому, коли дивлюся футбол, завжди роблю аналіз. Мені це цікаво.
– Знаєш, скільки бразильців вже виступало в цьому чемпіонаті України?
– Думаю, десь 25. Вгадав?
– Майже – 27! Скільки з них-захисники?
– Мало. З ходу назву Дугласа і Лео Матоса, який може зіграти на фланзі оборони. Плюс в «Динамо» Бетао повернувся. Мабуть, все.
– У вас на гравців цього амплуа дефіцит?
– Ні, це не так. Просто в Україні дуже багато хороших захисників.
– Хто з них кращий?
– Женя Хачеріді. Він високий, швидкий і як захисник дуже технічний.
– А хто головний дриблер в твоїй команді?
– Ярмола, Ленс, Беланда, Мбокані. Так можна назвати – у нас хороші футболісти!
– Кого виділити в інших колективах?
– Важко грати проти Коноплянки. Також можу відзначити Тайсона, який більш агресивною в атаці. А раніше складніше всього було протистояти Вілліану. Я ніколи не знав, куди він піде – вліво або вправо! Стримати його було важко.
– З ким із своїх співвітчизників, які виступають в нашій країні, ти найчастіше спілкуєшся?
– Особливо ні з ким. Я завжди дуже спокійний, проводжу час з сім’єю, тому зі своїми земляками розмовляю тільки перед іграми. У мене вистачає знайомих у Києві, так що я вже відчуваю себе українцем (посміхається). У всякому разі, мені не нудно. Звичайно, я можу зателефонувати або Едмара Тайсону, з яким ми разом виступали за «Інтернасьонал». Там же грав і Жуліано, але він вже поїхав з «Дніпра».
– Для твого бразильського клубу «Греміо» такий же суперник, як для «Динамо» «Шахтар»?
– Так, це так, це справжнє дербі! В день матчу в Порту-Алегрі просто зупиняється життя, всі чекають футболу.
– У «Інтернасьональ» у свій час грав Діого Рінкон. Ти його знаєш?
– Безумовно. Він добре виступав у «Динамо», я не раз бачив його гру по телевізору, а після Києва він був в «Корінтіансі». Думаю, для «Динамо» він майже легенда. Більше нього з бразильців, напевно, ніхто тут не грав.
– Другий результат у тебе. Наздоженеш?
– Спробую (посміхається).
– Мабуть, зовсім не випадково, що ви обидва прийшли в «Динамо» з одного клубу…
– Так. Справа в тому, що Порту-Алегрі знаходиться в нижній Бразилії, а там футбол схожий на аргентинський – більш контактний. Тому ми, мабуть, і підходимо під український стиль і швидко проходимо адаптацію. У Сан-Паулу і Ріо-де-Жанейро грають більш спокійно.
– Ти вже сказав, що весь вільний час проводиш з сім’єю. Куди ви зазвичай ходите?
– Ми любимо просто прогулятися по місту, в Києві красиво, особливо на Хрещатику. Звичайно, заходимо в бразильський ресторан – без нього ніяк (посміхається). Хоча я полюбив українську кухню.
– Борщ подобається?
– Так. Правда, його я вперше спробував ще до переходу в «Динамо», в… Бельгії, коли гостював там у своїх друзів. Тепер завжди замовляю його на базі, особливо взимку.
– Коли приїжджаєш в Бразилію, не готуєш таке блюдо своїм родичам і друзям?
– Ні, це не для мене. Я себе на кухні взагалі не уявляю! Та й у мене на батьківщині завжди тепло, тому у нас гарячий суп ніхто не їсть.
– Доводилося читати, що ти великий любитель більярду. Правда?
– Так, мені це подобається. Але в Києві я граю рідко.
– Так треба битися з Олегом Гусєвим! Він на більярді у великому порядку.
– Мені говорили, але ми поки не грали. Ось у відпустці потренуюсь і потім його запрошу (посміхається).
– Коли буваєш вдома, на пляжі м’яч ганяєш?
– Ні. В дитинстві ми всі бігали на піску, а тепер – ніколи.
– Чув, що в Києві теж можна пограти в пляжний футбол – в Гідропарку?
– Звичайно. Я там ніколи не був, але знаю, що в цьому виді спорту у вас хороша збірна. Бачив кілька матчів по телевізору.
– Ти, до речі, довго в Україні звикав до холоду?
– Перший рік було дуже важко. Я приїхав до Києва взимку – і відразу злякався (посміхається). Але після першого сезону все було нормально. Зараз мені взагалі подобається грати в прохолодну погоду, коли температура повітря коливається від нуля до п’яти градусів. Для мене це найоптимальніший показник. У спеку теж не люблю виходити на поле, хоча краще, звичайно, пекуче сонце, ніж мороз.
– Данило, в твоїй української кар’єрі був і не дуже приємний момент, коли викрали твій автомобіль…
– Це сталося три роки тому, і я дуже засмутився. Не розумів, як таке можливо! Але потім машину, на щастя, знайшли.
– Допоміг президент клубу?
– Не знаю. Можливо, так і було. Але я не хочу про це згадувати. В Україні у мене було багато хорошого, а той випадок – просто епізод, непорозуміння.
– Яка у тебе футбольна мрія?
– Найближча з них – стати чемпіоном України разом з»Динамо», адже у мене ще немає золотої медалі. А далі? Далі буде видно. Ти мене заінтригував: може, справді вдасться зіграти за збірну…
ЗА ДАНИЛО МОЖНА І ПОБОРОТИСЯ
Питання про те, чи потрібен Даніло Сілва національної збірної нашої країни, стане актуальним лише тоща, коли гравець отримає можливість за неї виступати. Ознайомившись із Законом України «Про громадянство України», можна зробити висновок, що особливих перешкод для захисника, загалом-то, немає…
Процедуру прийняття в громадянство регламентує стаття 9. Пункт 3 передбачає необхідність безперервного проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років. У «Динамо» Даніло Сілва перейшов в січні 2010 року, а це значить, що вже на початку 2015-го бразилець може починати процес отримання українського паспорта, але для цього йому доведеться відректися від громадянства своєї країни.
Стаття 17 Правил, що регулюють застосування Статуту ФІФА, свідчить, що футболіст після зміни громадянства може виступати за збірну іншої держави, якщо проживає на його території протягом п’яти років. Так що і тут все сходиться.
Тепер залишилося з’ясувати кілька важливих деталей. Говорячи про готовність виступати за «синьо-жовтих», Даніло Сілва, можливо, не до кінця розуміє, що жити з двома паспортами за законами України у нього не вийде – від бразильського, як ми вже сказали, потрібно буде відмовитися. Погіршує ситуацію і позиція головного тренера нашої національної команди: отримуйте, мовляв, документ, а там видно буде. Можливо, вона правильна, але в штабі збірної працюють (повинні працювати!) професійні менеджери, які могли б підштовхнути футболіста до такого кроку, якщо наставник в ньому дійсно зацікавлений. А такий інтерес повинен існувати – не так багато у нас розумних правих захисників.
P. S. З 2014 року в Україні набув чинності закон, дія якого ускладнило перебування професійних спортсменів на території нашої країни. В результаті такого нововведення (в клубах ПЛ його називають правовим колапсом) багато легіонери, по суті, весь рік перебували в Україні на напівзаконних підставах, але це вже юридичні нетрі. Головне – бажання сторін в інтересах національної збірної, а решта – деталі.
