Мене не вчили поклонятися Богу, просто з кожним прожитим роком я виразніше відчуваю увагу Всевишнього до земної юдолі, тому і прошу в нього помилування за створення з Валерія Васильовича ікони.
Стати свідком дебюту 20-річного Лобановського в основному складі київського «Динамо» мені не довелося – влітку 1959 року, коли це сталося, я героїчно ломився в двері Ленінградського університету. Зате назавжди запам’яталася характеристика з листа мого нерозлучного друга Льохи Татомира: «В основі виник цікавий пацан, наш, київський. Жердину під два метри, як рудий соняшник, на вигляд доходяга, але координований і спритний, немов балерун напівлегкої ваги. Грає лівого крайнього нападника. Фінтить, обводить у обидві сторони, закручує м’яч з кута і штрафних так, що Боброву нічого робити». Для більшої переконливості слово «нічого» подавалося в жорстокому жаргонною варіанті.
А познайомив мене з Лобановським нагрудника моєї юності Віктор Каневський, капітан «Динамо». Отримавши журналіста з таких надійних рук, мій тезка в розмовах для преси висловлювався прямо, без натяків. Як інтерв’юер я ніколи не підводив Лобановського – не поров відсебеньки, сумлінно знаходив літературні аналоги непереводимому.
І коли справа дійшла до нашого з ним спілкування з приводу його переходу в київське «Динамо» на посаду старшого тренера, ми легко уникнути непотрібної витрати часу.
Цей наш контакт, мав епохальні наслідки для Лобановського, мене, команди київського «Динамо» і футбольних уболівальників України, відбувався влітку 1973 року. А в пролозі було наступне.
Москвич москвичеві ворожнечу
Утримуючи за собою всесоюзну першість протягом 1966-1968 років, динамівці Києва в сезоні 1969 року виявилися другими в підсумковій турнірній таблиці, а рік потому зовсім скотилися на сьоме місце. От цього вже не пробачили ще вчора обожнюваному тренеру москвичеві Віктору Маслову. Літній чоловік покидав Київ зі сльозами на очах. Віктор Олександрович розумів – йому більше ніколи не отримати під свою руку такої блискучий плеяди гравців. Він був спаяний з ними батьківською любов’ю, розлучитися з будь-яким з них було вище його сил. Що і згубило справу.
Без постійного припливу молоді спорт перетворюється в богадільню.
Республіканський та київський міський поради «Динамо» піднатужитися, там під керівництвом Михайла Бака підібралися виконавці ініціативні, безстрашні – і команда в мить ока обзавелася гравцями необхідних віку, кваліфікації та умонастроїв. З Ташкента був повернутий на історичну батьківщину захисник Сергій Доценко; висхідну зірку радянського футболу півзахисника Віктора Колотова заслужений майстер спорту Андрій Біба вивіз з Казані. Ну а про дарування з чорноморського узбережжя або підніжжя Карпат і говорити не варто – це плантація київського «Динамо».
Новому головному тренеру Олександру Севидову, знову-таки москвичеві, була вручена команда, без слабких місць. В 1971 році він з цим складом виграв золоті медалі чемпіонів СРСР. А в наступному сезоні першість дісталося «Зорі» з Ворошиловграда, ще через рік – єреванському «Арарату»…
У січні 1973 року я став співробітником Укрсовета «Динамо», і мені відкрилася наступна картина. Тренери з видів спорту, процвітаючим на динамівському стадіоні, в роздріб і хором обурювалися Севидовим. Наставники борців і боксерів, тенісистів та регбістів, легкоатлетів, штангістів та інша голосно, немов закликаючи керівництво не спати, обурювалися неоднорідністю функціональної готовності гравців футбольної команди, ділилися враженнями про манеру Севідова випрошувати для команди грошові ін’єкції.
Незабаром я познайомився з севидовской манією. Сан Санич, як його величали, любив грати в шахи. Поспостерігавши, як азартно боремося за картатій дошкою ми з Миколою Фоміних, завідувачем відділу футболу республіканської ради «Динамо», Севідов запропонував мені зіграти партійку-іншу. І зіпсував весь кайф, прожужжав мені всі вуха, щоб я розтлумачив шефові, наскільки важливі грошові премії команді не після, а до матчів з особливо небезпечними суперниками. Мабуть, хтось просвітив його, що я безвилазно сиджу в кабінеті Бака.
Хто володіє розумом, розуму не помічає
Заслужений тренер СРСР Микола Федорович Фоміних на дух не переносив заслуженого тренера СРСР Олександра Олександровича Севідова. Дуже вже по-різному вони тлумачили смисл перебування в спорті та й, мабуть, взагалі на цьому світі. Фоміних не коштувало великої праці переконати мене в марності знаходження Севідова біля керма київського «Динамо». Команда не прогресує по частині тактико-технічної оснащеності, примітивна тренерська методика функціональної підготовки гравців, гниллю віддають моральні підвалини самого старшого тренера.
І ми з Фоміних вирішили діяти, адже для докладного доповіді командиру потрібен фактаж. Ми почали день за днем фотографувати, тобто ретельно записувати послідовність і тривалість тренують впливів Севідова у тижневих циклах. А вже потім Фоміних як фахівець сформулює висновки.
Ще до цієї партизанщини я при кожному зручному випадку. літав у Дніпропетровськ. Спочатку на прохання Севідова – подивитися, як виглядає «Дніпро», новачок найсильнішої ліги, керований тренером Лобановським. Аж надто різко його команда розігналася на старті сезону, і Сан Саничу хотілося знати, в чому тут справа.
Валерій Васильович відреагував на мій приїзд як і личить при зустрічі з розвідником суперника. Його жалю з приводу того, що я не побачив бойового складу «Дніпра», не відрізнялися вишуканістю. Між тим на мене справила враження гра «Дніпра». Підопічні Лобановського не залишили каменя на камені від оборони московських армійців, має стійку репутацію важкопрохідною. Це тим більше видавалося дивним, що кольори «Дніпра» захищали головним чином футболісти, які втратили перспективи в очах досвідчених тренерів.
Були серед них і колишні футболісти київського «Динамо». Їх гра змінилася до невпізнання. Валерій Поркуян виконував функції одночасно півзахисника і нападника; він ніколи не був настільки корисним ні в «Динамо», ні в збірній СРСР. Значно розширився діапазон тактичних дій і в іншого старого знайомого – Анатолія Пилипчука.
В порівнянні з прийнятими в радянському футболі канонами це була принципово нова організація гри. В обороні та атаці команди брали участь футболісти будь-якого амплуа, що обумовлювалось обставинами, а не позицією у стартовій розстановці. Ефективність такої гри ґрунтувалася на завидною швидкісно-силової підготовки членів команди. Для Лобановського часів його виступів за київське «Динамо», коли він не криючись ділив гравців на гранувальників алмазів і піднощиків сировини, а фізпідготовки відводив другорядну роль, це було форменим переродженням.
Спір не для сірячинна селян
Я став відвідувати Валерія Васильовича при кожному зручному випадку. Зрозуміло, таємно; був у курсі тільки Фоміних. Леталось мені до Лобановського в країну чудес. Тезка познайомив мене з важким томом ілюстрованих описів тренувальних вправ, спрямованих на розвиток у футболістів спритності, координації рухів швидкості бігу з м’ячем і без оного, закріплення тактичних навичок. Унікальний збірник випустили югослави. Екзотикою представлявся мені і журнал експрес-обстеження гравців команди. Навіщо? – запитав я. – Щоб знати міру і характер тренувальних навантажень, – відповів недавній ворог вправ «на фізику».
Парад урочистості зрілого розуму над амбіціями юності продовжувався під час вечірніх розмов. Доводи Васильовича на користь необхідності боротьби за ігрову ініціативу шляхом тотального контролю над найважливішими ділянками футбольного поля та обмеження в часі і просторі свободи суперників у роботі з м’ячем воскрешали в моїй пам’яті слова мого улюбленого письменника Ліона Фейхтвангера: «Логіка – це бог мислячих».
Поки я вештався туди-сюди між Києвом і Дніпропетровськом, Севідов остаточно і безповоротно втратив довіру до себе у начальства всіх мастей. І ми з Фоміних постали перед світлі очі Михайла Макаровича.
Він вислухав нас, прочитав доповідну записку і з невластивою для нього відчуженістю заявив:
– А у мене інші відомості. Що всі ці розмови про наукові підходи Лобановського – туфта. Там все вирішують гроші!
Я здогадувався, звідки вітер дме. Не дарма ж Бака багато років очолював Дніпропетровський обласний спорткомітет. Забувши про свій статус динамівського клерка, я самочинно повернувся в журналістське минуле:
– Здогадуюсь, хто видав вам цю страшну таємницю. Той, хто випрошує у начальства сто тисяч на суддів, а розплачується з ними пивом!
Коли Михайло Макарович не в дусі, він починає прибирання на своєму столі. На цей раз полетіли в призначений для цього склянку всі ручки і олівці, відбилися від отари.
Поглинений процедурою, Бака все-таки процідив:
– Ти ось що, навчися відповідати, коли тебе питають!
Але я вже закусив вудила.
– Мені Лобановський розповів притчу…
Бака розвернувся обличчям до мене.
– В гості до команди Бєскова приїхав маститий письменник. Побачивши, як футболісти присідають з двопудовою гирею в руках, спитав, що це їм дає. Бєсков не відповів. Гість знову і знову повторював своє питання – Костянтин Іванович ніс нісенітницю, але конкретної відповіді не давав. Нарешті настирливий гість осточортів і Бєскову і він гаркнув: «Навіщо, навіщо! Мене змушували тягати гирі – нехай тепер вони потаскают!»
– Ну і що ти хочеш цим сказати? – особа Михайла Макаровича стало кам’яним. Якщо б я знав! Але я дізнався пізніше, що саме в той самий день московські друзі Бака почали схиляти Костянтина Івановича Бєскова до прийняття рішення з’їздити в Київ на переговори про умови своєї роботи в динамівській команді…
«Сплавивши» Бєскова вустами свого тезки, я продовжував доповідати.
– Лобановський не хоче застосовувати тренувальні засоби, користі яких не розуміє. Він прораховує тренують впливу. Для більшої точності медичний персонал щодня зондує реакцію організмів до і після занять.
Так складається картина ефективності впливів на потрібні системи, що відповідають за розвиток сили, спритності, витривалості і так далі. Гроші тут ні при чому.
Бака завівся.
– Ти що, не знаєш, що подібним чином давно працюють тренери з легкої атлетики, веслування, лижах та інших циклічних видах спорту? В управлінні тренуванням наука дісталася до клітинного рівня. Як підготувати бігуна або штангіста за такою методикою, справа відоме. А як бути з футбольною командою? Там тридцять організмів і кожен реагує по-своєму на одні і ті ж обсяги, інтенсивність навантаження…
Загалом, справа брало оборот, коли для нас з Фоміних, сірячинна селян з доісторичного спорту, було б краще відкланятися. Що ми і зробили.
Безсмертя людини – в творенні
Розв’язати вузол було завгодно провидінню.
У фінальному матчі розіграшу Кубка СРСР 1973 року київським «Динамо» протистояв невгамовний «Арарат». За дві хвилини до закінчення основного часу динамівці вели з рахунком 1:0. Кого-то на нашій
тренерській лавці осяяла ідея шляхом заміни вивести на поле двох резервістів – не інакше як для того, щоб таким чином зробити їх у майстри спорту. Ближче всіх до цієї лавці виявилися Блохін і Буряк – вони і пішли в роздягальню. Напевно з почуттям виконаного обов’язку.
Однак за лічені секунди до фінального свистка рахунок зрівнявся – 1:1. Додаткові півгодини динамівці провели без свого кращого форварда і найбільш досвідченого розігруючого. У підсумку переміг «Арарат» – 2:1. Кубок СРСР відправився в Єреван.
Всяке бувало в історії київського «Динамо» – і останнє місце в лізі найсильніших, і хронічні невдачі в поєдинках з командами з міст, не відали окупації, голоду, тотальної розрухи. Але щоб власними руками віддати супернику Кубок СРСР… Тільки у Севідова могло вистачити безладності на таке. Так думали мільйони людей. Критичним для старшого тренера стало те, що таким же була думка і вірних ленінців з ЦК Компартії України.
Вранці наступного дня я знайшов на своєму робочому столі записку: «Дуй во весь опор за Лобановським! Бака наказав. Він зайнятий, бігає по кабінетах, подзвонити не може. Фоміних».
Валерій Васильович Лобановський приступив до виконання обов’язків старшого тренера футбольної команди київського «Динамо» в жовтні 1973 року…
Чи є де-небудь на планеті Земля футбольний тренер, від одного лише дотику якого ця найпрекрасніша з ігор і її піддані відчувають себе в раю?
При перших зустрічах з цією людиною якогось неземного походження мене підмивало стояти, коли він сидів. При цьому я не відчував ані найменшого бажання картати себе за зраду власної натури.
Господи, пошли Україні ще таких людей! Ми здатні тільки на бійку. А творити нікому…
