Загальна біда – згуртовує. На жаль, щоб відчути себе єдиним народом, єдиною нацією, спільністю, українцям знадобилися «бандократія» Януковича, розстріл Майдану, «ін’єкція» сепаратизму і кривава російська агресія на Донбасі…
Однією з перших соціальних груп, які об’єднують зусилля по боротьбі з спільними ворогами, стали футбольні ультрас. Часом непримиренні в мирний час, на переломі історії вони встали пліч-о-пліч у складі фанатського «добровольчого батальйону», який виявився досить потужною і ефективною силою.
Присутність вболівальників під вікнами Будинку футболу зіграла важливу роль і у відставці Анатолія Конькова. У кріслі президента ФФУ колишній футбольний витязь виглядав немічним старцем. Його місія провалена якщо в чомусь і об’єднувала, то хіба що в оцінці дій бездарного керівника і побажаннях його якнайшвидшої пенсії – поки імідж федерації ще не зовсім розбазарили разом із скарбницею.
Від наступника Конькова чекають імпульсу до іншої консолідації. І в цьому плані 34 голоси на підтримку Андрія Павелко від колективних членів ФФУ – факт втішний і обнадійливий. Поповнення числа «підписантів» за рахунок обласних футбольних осередків Харківщини і Донеччини надто символічно, щоб не звертати на нього уваги. Це не тільки дві зовсім не зайві друку на мандат довіри одного з кандидатів, а й реальна спроба увійти з конструктивом в майбутнє.
Це і чітка відповідь тим, кого мучить питання: хто ж за цим Павелко варто? Не Коломойський? Не Суркіс? Не Ахметов? Спроба звузити повноваження майбутнього президента ФФУ до «зависання» його в такому рівносторонньому трикутнику близька нашому характером. Але хіба цей характер не зазнав змін на тлі останніх історичних подій? Хіба не відбулася переоцінка багатьох цінностей, навіть тих, що здавалися непорушними? Хіба не по-іншому ми хочемо жити і – відповідно – повинні мислити?..
Сьогодні за ним стоять Донецьк і Київ, Дніпропетровськ і Харків, Івано-Франківськ та Миколаїв, Закарпаття, Чернігів, Луганськ і Житомир, Полтава та Кіровоград. Схід і захід, південь, північ і центр – єдина країна! Ох, як не хочеться помилитись у своїх очікуваннях того, що наш футбол знову готовий знайти свою об’єднуючу суть. Як це було в період фінального турніру ЧС-2006. Або в дні проведення юнацького Євро-2009. Або у святковій ейфорії футбольного літа 2012-го.
Тим, хто готовий у подібному одностайності суб’єктів нашого футбольного процесу побачити лише угодовство і «одобрямс», я б рекомендував не обмежуватися чорною та білою фарбами. Так само як не радив би і Андрія Павелка спокушатися виробленим на колег враженням. Така довіра – не стільки шану, скільки відповідальність. Тим більше в тій ситуації, в якій наш футбол і всі ми з вами перебуваємо. Питати-то теж будуть в унісон.
Та, власне, кандидат у футбольні президенти не може цього не усвідомлювати, оскільки не тільки на спортивному, але і на політичному «полі» є активним учасником процесу. Там у нього перед очима приклад Петра Порошенка – ще однією вагомою фігури, якій приписують «протекцію» над Павелко (хоча, поклавши руку на серце, ви вірите, що Президенту країни зараз до футбольних виборів?).
А у відомстві шкіряного м’яча, сподіваюся, ще не вивітрилися спогади про «золотому столітті» ФФУ – періоді, коли її очолював Григорій Суркіс. Сьогодні навіть ті, хто два з половиною роки тому голосніше за інших раділи приходу на його місце Анатолія Конькова, можуть бути чесними не лише наодинці з собою.
До речі, більшість з них як і раніше – в українському футболі, потребує серйозної реконструкції на всіх поверхах, на всій протяжності – від Сяну до Дону. Чи готові ці люди трудитися на благо Гри настільки ж дружно, як зараз виступають на підтримку одного з кандидатів? Чи готові змінюватись разом з футболом, разом з країною і її народом? Часу на роздуми майже не залишилося…
