Задаватися питанням «для кого грають футболісти?» у нас стали на початку 1990-х років. На зорі незалежності купу проблем, що обрушився на голови і, що важливо, на душі жертв соціалістично-комуністичного експерименту, геть выветрил зі списку бажань жадання видовища.
Стадіони відверто пустували, а тишу трибун порушував гучний мат футболістів і тренерів – кого соромитися-то!
Але часи мають властивість змінюватися, а світлі і темні смуги чергуватися. На початку нинішнього десятиліття в нашій країні з’явилося чимало сучасних стадіонів, на яких глядач відчуває себе надкомфортно. Тоді здавалося, що епоха тризначної відвідуваності матчів внутрішнього чемпіонату назавжди канула в Лету. Але, на жаль, середина десятиліття збіглася з війною (якщо називати речі своїми іменами) і економічною кризою в Україні. Чимало команд змушений був знятися з насиджених місць, а вболівальникам стало явно не до футболу.
Нинішній чемпіонат встановить сумний антирекорд за кількістю матчів, відвідуваність яких обчислювалася показником менше тисячі. Інші тури (і таких чимало) зганьбилися навіть двома нетысячными іграми! А матч 14-го туру «Волинь» – «Іллічівець», офіційне число глядачів на якому не дотягла навіть до тризначного числа (45), ризикує надовго залишитися в історії як найменш відвідуваний матч за весь час проведення чемпіонатів України (виключаючи поєдинки, де господарі відбували або будуть відбувати покарання порожніми трибунами).
Як протистояти цій напасті? Готового рецепту у мене немає. Так, не більше ніж санаційні пропозиції. На жаль, клуби-кочівники – сумна реальність нашого футболу. І існування в цій системі координат, мабуть, затягнеться. Переїзд блудних клубів міста, не розбещені великим футболом, може стати якщо і не панацеєю від безаншлаговых нещасть, то, у всякому разі, досить ефективною мікстурою. Біда тільки, що футбольні провінції не розпещені футбольною інфраструктурою. Звичайно, сумський стадіон «Ювілейний» був би непоганим варіантом проведення матчів прем’єр-ліги, Мелітополь, Херсон, Івано-Франківськ, Хмельницький, Бориспіль, Біла Церква – чому ні?
Швидко зростаючому «Олімпіку», думаю, варто узаконити столичну прописку (якщо дивитися правді в очі, то повернення в Донецьк, якщо і відбудеться, то дуже нескоро), в перспективі відкрити дитячо-юнацькі футбольні школи під своєю егідою в Золотоверхому і околицях. У Києві можна знайти свого вдячного глядача. Важливо тільки не фальшивити на футбольному полі, а справжній цінитель футболу не зможе залишитися осторонь від запалу та бажання молодого колективу.
Донецький «Металург» також здатний поборотися за столичного глядача. Перемогу «металургів» над помаранчево-чорними кияни вітали дуже гаряче. Закохати в себе молоде покоління, що вступає в активне вболівання, реально.
«Зоря» досить комфортно почуває себе в Запоріжжі. Столиці козацького краю не звикати віддавати свої симпатії кільком командам прем’єр-ліги. Ех, трохи не вистачило спадкоємцям слави чемпіонів СРСР 1972 року до групового етапу Ліги Європи! Успіх на євроарені, думаю, привернув би на запорізькі трибуни під час матчів команди Юрія Вернидуба в чемпіонаті України чимало глядачів. Тим більше, що чорно-білі вже навчилися грати проти всіх грандів українського футболу, чим не могли похвалитися в попередню історичну епоху.
Якщо подивитися на результативність матчів прем’єр-ліги, які відбулися при мінімальному глядацькому напливі, то, ймовірно, не в одного мене виникне крамольна думка: а може мінімум фанів на благо? Адже забивалося в таких поєдинках чимало. Звичайно, приємно усвідомлювати, що наші футболісти, рухомі професійним обов’язком, відповідально підходили до своєї роботи, і, незважаючи на відсутність гула трибун, справно забивали. Але ніхто з футболістів вам не зізнається в тому, що він волів би грати без глядачів. Футболіст, немов актор. Йому необхідно глядацьке обожнювання. Забивши гол, він хоче поділитися радістю з трибунами. На жаль, нині часто відбувається так, що радістю ділитися просто не з ким. Відсутність контакту з фанством все-таки пригнічує. Рано чи пізно навіть виняткові професіонали почнуть знижувати вимоги до себе при зяючих порожнечах трибун. І тоді їм залишиться, як у пісні із кінофільму «Іронія долі, або З легким паром» «міряти кроками тишу».
…Заключний матч провального для київського «Динамо» сезону-1984 (чи чувана річ: гранд радянського футболу опустився на 10-е місце!) проти явного аутсайдера турніру московського ЦСКА (сучасний вболівальник, не варто дивуватися, було й таке!) на помпезному 100-тисячнику відвідало всього-600 чоловік. Для «Динамо» ця цифра стала антирекордом на довгі часи. Більш того, в тому соціалістичному далечі здавалося, що ні один елітний український клуб ніколи не перекриє цей показник. На жаль, настали часи чистіше колишніх, предперестроечных. Але людині властиво вірити в краще. В лиху годину випробувань він гостро має потребу в позитивних емоціях. Не обходьте стороною стадіони! Футболісти клубів прем’єр-ліги постараються налаштувати вас на мажорну хвилю. На наших футбольних полях по весні повинно бути цікаво.
