Перш ніж зв’язатися з перебувають в творчій відпустці Андрієм Вороніним, задався питанням: а куди, власне, йому дзвонити – в Одесу, Москву чи, може, в Німеччину? Розв’язати цей ребус допоміг простий перебір варіантів. Номери, що стартують з «сімки» і «вісімки» дозволили почути в міру приємний жіночий автовідповідач.
А ось «четвірка» принесла успіх: у трубці пролунав знайомий голос.
– Можна говорити про те, що на сьогоднішній день резиденцією моєї родини є Німеччина, – підтвердив Андрій. – Кілька років тому ми купили будинок в Дюссельдорфі і після закінчення контракту з московським «Динамо» повернулися сюди.
– Чому ви вирішили обзавестися нерухомістю саме тут?
– У цій частині Німеччини ми жили ще до того, як я перейшов у «Ліверпуль». І, само собою, в той рік, коли я на правах оренди виступав у «Фортуні». У Юлі (подружжя Вороніна. – Прим. М. С.) тут багато подруг, а я можу частіше бачитися зі своєю старшою дочкою Машею, яка живе в Кельні. Загалом, тут ми відчуваємо себе як вдома.
– Як виглядає зараз звичний для вас розпорядок дня?
– Прокидаюся рано – о 7.30. Відвожу дітей в школу і їду в тренажерний зал. Вдень забираю дітей з уроків, а ближче до вечора везу сина на футбольну тренування і назад. Ну а там, дивись, і день закінчився. Тобто, по суті, зараз я працюю особистим шофером своїх дітей. (Посміхається). І, знаєте, щиро радий, що у мене з’явилася можливість приділяти їм більше уваги. Ось і на вихідні намагаємося кудись виїжджати всією сім’єю. Благо зараз погода дозволяє.
– Де робить перші кроки у футболі Андрій Воронін-молодший?
– Німецькі професійні клуби приймають дітей лише з 8-9 років, а так як Андрію зараз тільки сім, він займається в місцевій команді – відносно недалеко від будинку. Тут грає багато хлопців з його школи. Плюс два-три рази на тиждень він відвідує індивідуальні тренування, а по суботах бере участь в матчах проти інших дитячих команд.
– Дивлячись на сина, дізнаєтеся в ньому себе семирічного?
– Я погано пам’ятаю себе в настільки ранньому дитинстві. Але тепер одне знаю точно: стояти і дивитися за тим, як грає син, мені набагато важче, ніж носитися по полю самому. Чесно кажучи, я сильно переживаю, і вже зараз вимагаю від Андрія занадто багато чого, за що потім сам себе лаю.
– Говорити про конкретних позиціях в дитячому футболі зазвичай не прийнято, але, по ідеї, ваш син повинен тяжіти до гри в атаці.
– Мабуть, даються взнаки гени – Андрію дійсно подобається забивати, і тренери ставлять його вперед. І хоча його команда поки не виграла жодного матчу, приблизно половина з забитих нею м’ячів припадає на сина.
– А його партнери по команді взагалі знають, хто батько їх кращого бомбардира?
– Думаю, що здогадуються. (Посміхається). Про це їм повинні були повідомити батьки.
РОЛИК З МОЇМИ ПАДІННЯМИ МІГ БИ СТАТИ ПОПУЛЯРНИМ
– Судячи з відвідування тренажерного залу, на недоліки фізичної форми ви зараз не скаржитеся?
– Саме так. «Лишку» у мене ні грама. Робочий вагу, можливо, навіть менше, ніж коли виходив на поле. Постійно рухаюся, часто граю у великий теніс…
– Хто підсадив вас на це задоволення?
– Мій друг і колишній одноклубник по «Динамо» Денис Колодін. Ми часто їздили родинами в теплі країни, одного разу вийшли на корт – і мені дуже сподобалося. Не так давно він гостював у мене, і ми грали майже через день.
– Ніяк не можу зрозуміти, як Колодін, будучи в недавньому минулому гравцем збірної Росії, закінчував минулий сезон у скромній «Волзі»…
– Денис просто хотів грати у футбол. І не обов’язково в «Динамо». Згадайте, на Euro-2008 він об’єктивно був одним з кращих гравців команди Гуса Хіддінка, планка була піднята дуже високо. Але потім пішла чорна смуга у вигляді травм, які відкидали його назад. А в «Динамо» паралельно почалася чехарда з тренерами. В самому клубі, на мій погляд, з футболістом вчинили неправильно: незважаючи на те, що він віддав команді стільки років, контракт з ним не продовжили. І хоча в 29-30 років Денис цілком міг грати в клубі більш високого рівня, в результаті відправився в Нижній Новгород. Що ж, така доля…
– На Новий Рік ви їздили на гірськолижний курорт у Швейцарії. Раніше заняття цим видом спорту були заборонені особистими контрактами?
– Справа не в контрактах. Це специфіка життя футболістів: цілий сезон чекаєш цього відпустки, мрієш хоча б 3-5 днів провести на сонці, тому що до кінця року завжди холодно. Ну а я народився і виріс в місті біля моря, так що для мене це звичне середовище перебування, і на лижах до цього року я взагалі не катався. Але вирішив порадитися з дітьми, а вони сказали: «Хочемо санки, гірки, сніг…» Ось і махнули в сусідню Швейцарію. Молодь, правда, дня через три втомилася: «Ні, тато все-таки на море цікавіше…». Але я терпляче освоював лижі.
– Синців набили багато?
– Слава Богу, все життя займався спортом і швидко адаптувався до нового виду активного відпочинку. А ще – дякував своє футбольне минуле за те, що навчився… групуватися. Били мене на футбольному полі регулярно, падати доводилося частенько, так що практики падінь вистачало. (Посміхається). В горах ми були з сім’єю захисника «Локомотива» Саші Шешукова, який зі своїм сином Микитою знімав мої піруети на камеру. Ролик міг би стати популярним – насміялися ми всмак.
Є ЛЮДИ, ЯКІ ТІЛЬКИ ГОВОРЯТЬ
– Коли ви в останній раз дивилися футбол живцем?
– До речі, зовсім недавно – буквально тиждень тому. З’їздили з Андрієм Головашом на матч голландської ередивізії «Вітесс» – ПСВ.
– Про кар’єру скаута з вашим менеджером не говорили?
– Поки що ні, але коли я прийму стовідсоткове рішення завершити кар’єру, думаю, ми з Андрієм знайдемо спільну мову. Адже ми вже більше ніж півжиття знайомі, і весь цей час нас пов’язують дружні, довірчі відносини.
– Тренерську ліцензію отримувати плануєте?
– Думаю, так. Вона не завадить. Хоча, як мені здається, селекційна діяльність мені ближче. Шукати кваліфікованих гравців якось цікавіше, ніж керувати ними.
– І все ж футболіста ви в собі поки не вбили?
– Поки що ні. Але їхати куди попало не хочу. Адже мені вже не двадцять, додайте до цього сімейні обставини. Ми з Юлею чекаємо на поповнення у сім’ї, діти ходять в школу, побут налагоджений…
– Чи Правильно я розумію, що залишати Німеччину вам зараз не з руки?
– В даний момент – так.
– Читав, що пропозиції російських клубів ви враховувати не будете. А українських?
– Теоретично – готовий розглядати.
– Головаш в одному з інтерв’ю говорив, що вам надходять пропозиції про діяльність функціонера.
– Так, такі розмови велися. З ким говорити не буду, але не виключаю, що ми до них повернемося.
– Спортивний директор московського «Динамо» Гурам Аджоєв обіцяв, що влаштує вшанування Вороніна…
– Якщо чесно, мені взагалі неприємно говорити на цю тему. З того моменту, як я покинув Москву, з представниками «Динамо» не спілкувався. Між іншим, тоді йшлося не тільки про мене, але і про інших старожилах клубу – наприклад, Леандро Фернандесе, який грав у Москві вісім років. На жаль, є люди, які лише говорять, створюючи собі позитивний імідж, але за їх словами стоїть порожнеча.
ЧОМУ Б СКРИПНИКУ НЕ ОЧОЛИТИ ЗБІРНУ?
– Знаю, що ви не любите говорити про політику. Ця тема є для вас табу і в спілкуванні з російськими друзями?
– Ми з друзями дуже добре ставимося один до одного і подібні теми взагалі ніколи не піднімаємо. У тому числі і тому, що я не вважаю себе достатньо компетентним у цьому питанні.
– Ваші близькі живуть в Одесі. Не намагалися вивезти їх в Європу?
– Думаю, вони б і не поїхали. Ми спілкуємося практично кожен день. Батьки кажуть, що вдома все більш-менш спокійно, Нічого страшного, стукаю по дереву, не відбувається.
– Будівництво будинку в рідному місті підійшло до кінця?
– Процес йде. Зараз контролює його тато. Будинок цей, до речі, будується в Совіньоні – на узбережжі, неподалік від бази «Чорноморця».
– З ким із представників українського футболу підтримуєте стосунки?
– Само собою, з кумом Анатолієм Тимощуком. Листуюся з Женею Селезньовим. Нещодавно спілкувався з Владом Ващуком. Влітку говорили з Сергієм Ребровим, чиїм тренерським успіхам я щиро радію і сподіваюся під’їхати на пару днів у Марбельї, щоб поспілкуватися зі старим товаришем по збірній.
– А як же Віктор Скрипник?
– В останній раз бачилися досить давно – ще в ті часи, коли я грав проти «Вердера», а він працював з молоддю бременського клубу. Але зараз я щиро вболіваю за Віктора і впевнений, що все у нього вийде.
– Ви допускаєте можливість, що років через п’ять Скрипник стане тренером збірної України?
– Чому б і ні?
– На батьківщині його реальні тренерські можливості нікому невідомі…
– Це проблема українських журналістів, котрі забувають про своїх співвітчизників, які виїхали за кордон. І потім, кому були відомі актуальні можливості Михайла Фоменка, який протягом тривалого періоду не керував серйозними командами, а потім прийняв збірну і домігся з нею непоганих результатів? А Скрипник розпочав тренерську кар’єру багато років тому, просто за ним ніхто не стежив. Є думка, що в українському тренерському цеху одні і ті ж персонажі крутяться по колу, і ніхто нікуди особливо не прагне.
– Наостанок хочу приєднатися до численних привітань з приводу очікуваного вами з Юлією поповнення. Ви – відважні люди…
– Спасибі! В якійсь мірі ця акція була спланованою. Я давно хотів ще одну дитину і все намагався умовити Юлю. Зрештою, три роки тому вона пообіцяла мені зробити такий подарунок на 35-річний ювілей, В результаті ще до мого дня народження дружина сказала мені, що незабаром я знову стану татом.
– Стать дитини вже відомий?
– Так, але про нього говорити поки не буду. Прийде час – самі все дізнаєтеся…
