Хто-небудь з нас, утомившихся від радянської влади, міг уявити собі, що після її смерті скукожится український футбол? А адже втеча від соціалізму таки розтоптане нашу футбольну масовку.
Ознаки життя подають лише клубні бренди. Он і наш верховний футбольний орган здатний привертати загальну увагу не інакше як скандалами гумору змісту. Мовляв, що з нас взяти, якщо з волі Януковича нами правил нікчемний адміністратор.
Загалом, футбол України раптово перестав вибирати управлінців вищого рангу; йому, як у радянські часи, стали спускати вождів згори. І ось що вийшло в сухому залишку. Канули у вічність дворовий футбол, битви диких команд на міських пустирях і сільських вигонах, футбольні чемпіонати спортивних товариств профспілок, армії та флоту, правоохоронних органів. Невже ніхто в українських політичних колах не сумує з цього свята життя?! Не вірю.
У студентські роки мені довелося викопувати картоплю кілометрах в тридцяти-сорока від Ленінграда. Там животіло якесь тайгово-болотне плем’я, приученное радянським способом життя до безпробудного пияцтва. Нічого іншого цей народець не вмів і не хотів.
Хіба не таку ціну заплатили і ми з вами, панове громадо, за сімдесятирічне перебування в полоні у соціалізму по-більшовицьки? Ми вміємо мовчати в ганчірочку, як ніхто інший в підмісячному світі. Нині, мабуть, тільки росіяни ще фундаментальніше зомбовані своїми лідерами. Ось і окупуються крісла, покинуті комуністами, публікою в діапазоні від кримінальників відбулися до багатообіцяючих. Чим же ще повинні колоситися руїни бандитської радянської влади, як не пагонами блатної романтики?
Ймовірно, для знавців всієї таємниці людського суспільства тут немає нічого дивного. Я ж зараз ностальгую за легендарним минулим масового футболу в СРСР. Крім незабутніх припливів щастя з приводу відчуттів своєї юності, участь в нескінченних футбольних битвах володіло ще й властивістю заглушати біль втрати дорогих людей, розстріляних Сталіним. Як з’ясувалося тільки тепер, було їх, дорогоцінних, не менше тридцяти мільйонів…
У мене немає рецепту, як реанімувати в країні масовий футбол за відсутності широкої мережі вогнедишних осередків фізичної культури. Це справа наживна, якщо ентузіасти запаляться прагненням поставити і неодмінно домогтися такої мети.
Представляється, що для початку слід відновити практику виявлення чемпіонів окремо взятих підприємств і установ, навчальних закладів, міських і сільських районів. Щоб доля масового футболу не залежала виключно від доброї волі окремих ентузіастів, а стала загальною турботою. Адже вона, ця турбота, давно вкоренилася в українському суспільстві; нам її не вистачає, як пісні під час застілля.
Давно помічено: там, де немає волі, немає й шляху. Чесно зізнаємося самим собі – суєта постсоціалістичної ери, що підігрівається уявною легкістю безрозмірних заробітків, досить часто відволікала наше суспільство від потреб фізкультури і спорту. А в середу проживання масового футболу державне око і зовсім не заглядало. Між тим саме там формуються переваги і недоліки національного футболу. У свою чергу якість останнього або широко відкриває двері в людське співтовариство, або гасить, як свічку, інтерес до нації. А тут уже рукою подати до самоповаги нації і, відповідно, відношення до вождям – вдячного, або, боронь Боже, діаметрально протилежного спрямування.
Загалом, будемо насолоджуватися спілкуванням, панове правителі України! За Аристотелем, це головна ознака дружби.
