Попалося мені недавно на очі інтерв’ю колишнього арбітра Ігоря Горожанкіна. Кіровоградський рефері перенісся у своїх спогадах в ті буремні часи, коли футбол незалежної України, по суті, тільки формувався як явище, пристосовуючись до особливостей тодішньої нашої життя, відчуваючи на собі всі її тяготи і позбавлення», «переплетення і перегини».
В одкровеннях героя, який проживає зараз у благополучній Канаді, багато фактажу з футбольного закулісся. Зміст телефонних розмов, спілкування в підтрибунних кулуарах, в суддівських кімнатах, а часом і прямо на полі або в його кромки дозволяють краще зрозуміти той період еволюції, на багато речей поглянути зсередини. Природно, що інтерв’юється, не без допомоги автора матеріалу, продукує й оціночні судження на адресу якоїсь Системи, выстраивавшейся роками і перемалывавшей футбольно-людське м’ясо» – разом з долями, світоглядами, відносинами.
Називаються і конкретні прізвища творців цієї Системи, формуючи у читача певні образи і картини. Якщо вірити всьому, що розказано, – досить похмурі. Довелося і Горожанкину, за його словами, пройти через жорна. Кристальну чесність і чистоту суддівського мундира в тих умовах було зберегти – ніяк, але сповідь «людини в чорному» все ж пропонується не як явка з повинною, а як свідчення жертви.
Читаючи, згадав інше подібне інтерв’ю з Ігорем Ковалевичем. Багато хто вже встигли забути цього персонажа, також у минулому арбітра, пізніше возомнившего себе топ-менеджером, але на президентських поверхах надовго не затримався. Десь з рік тому він вилив кореспонденту душу, розповівши правду й про себе, не відбувся, і про тих злопыхателях, хто не дав запалитися над українським футбольним горизонтом нової зірки на ім’я «Борисфен».
І в долі Сергія Морозова, виявляється, недоброзичливців вистачало з лишком. Саме вони, підступні, по суті, виключили з футбольного процесу тренера-новатора, до якого за порадою, нібито, ходив сам Лобановський. При цьому мережа антиморозовского змови накрила не тільки Україну, але й Росію. У підсумку шансів займатися улюбленою справою практично він був позбавлений, вимушено подавшись у теоретики.
Анатолій Коньков, ще не будучи президентом Федерації футболу України, а всього лише очолюючи менеджмент не найуспішнішого з донбаських клубів, практично будь-яка поява в телевізорі зводив до завченою назубок мантре: про те, хто винен у «конфлікт інтересів», хто грає «на одну руку», хто «все купив», хто «прихопив» всіх суддів та інспекторів. Висновки відставного динамівця скидалися на вирок, то на заклик до зміни футбольної влади.
Кажуть: просиш у долі – будь конкретніше у своїх проханнях. Крива піднесла Анатолія Дмитровича саме на ту висоту, з якої він міг вже не розповідати – що потрібно робити, а робити те, що потрібно. Закінчилося все конфузом, скандалом, ганьбою.
Не дуже, мабуть, обережні і конкретні у побажаннях до Вищих Інстанцій були і Горожанкін з Ковалевичем, і Морозів з Леоненко, і Мармазов, і багато їм подібні, кого життя в буквальному сенсі відфутболила на узбіччя. Один побув кранівником і здав іспити на далекобійника. Інший, довівши клуб до банкрутства, по суті, перетворився у пересічного футбольного тусовщика. Двоє харчуются на відомому телеканалі, розважаючи аудиторію в ролі дресированих клоунів. Останній завзято удобрює собою ґрунт «російського світу».
Так і не настав ЇХНІЙ час – час людей, недооценивших футбол в собі і які переоцінили себе у футболі. За великим рахунком, ніхто і не помітив їх відсутності – крутяться шестерні процесу, ротація йде про руку з люстрацією, а революція часом переоцінює здавалися непорушними еволюційні цінності. Нові часи і нові особистості стають об’єктами нових критиків і критиканів.
На жаль і ах, серед останніх – вже знайомі нам психотипи відставників-невдах. Ось, скажімо, Олег Орєхов – ще один колишній суддя – міркує про здібності (або – в його інтерпретації – швидше, неспособностях) нещодавно обраної управлінської команди ФФУ. Категоричність суджень, властива, як відомо, невігласам, майже не сходить з вуст діяча, який вердиктом УЄФА відлучений від футболу довічно.
Слухаючи подібні умовиводи, мимоволі починаєш шарахатися від одного визначення «експерт» і тягнешся до кнопки відключення звуку, як тільки на екрані виникає чергова говоряча голова.
Але, мабуть, є нині попит на такого роду «експертизу». Ось і продовжують голови кидати на футбольне поле коржі напівправди, заперечуючи давню мудрість: собака гавкає – караван іде. І, до речі, на чолі його – саме ті персони, яких намагаються охаяти «герої вчорашніх днів». Не відволікаючись на чийсь нав’язливий фальцет, не розмінюючись на дрібниці, справжні топ – та криза-менеджери спокійно і послідовно – системно! – займаються реальною роботою, яка визнається і високо оцінюється на міжнародному рівні, приносячи користь і нашому футболу, і іміджу країни в цілому.
Що не кажіть, а час – не тільки найефективніший доктор, але і кращий суддя…
