Убити Дракона

Нинішній сезон остаточно затвердив Мірчу Луческу в статусі неперевершеного майстра розмовного жанру. Тональність і тематика виступів головного тренера «Шахтаря» вже давно і всіма вивчені. Абсолютно не доводилося сумніватися, що чергового виверження румунського «вулкана» слід чекати напередодні гри з київським «Динамо», яка цілком може стати певним Рубіконом і для вчителя, і для керованої ним команди.

А тут ще й такий привід підвернувся – «гірчичник» Ярмоленко, позбавляв лідера «біло-синіх» можливості зіграти проти головного конкурента. Розмірковуючи про справедливість, Луческу і його роботодавці, звісно, бачили її виключно факт пред’явлення жовтої картки арбітром Швецовим та автоматичності покарання, а не в тому, що помилковий вердикт може і повинен бути скасований. Мовляв, Дух Гри – ніщо, Буква Закону – все!..

Танці навколо «намальованого» попередження – окремий випадок закономірності, вкладається в рамки риторики і логіки Луческу, так і в принципи політики «Шахтаря», які багато в чому збігаються та доповнюють, підсилюють один одного. Нам намагаються нав’язати тези про «штучне» чемпіонаті, про якісь таємні сили, пропихивающих до вершини один-єдиний клуб, про мережу заговорів навколо «Містера» і його підопічних. Для здобрювання використовуються аргументи про важку ситуацію, в якій опинилися гірники і іже з ними інші колективи зі сходу України. Тема незмінно виводиться на вимоги про повагу – інтерпретовані заклики «почути Донбас». Хіба що до ультиматумів поки не доходило.

Слухаючи чергові стогони Луческу, так і хочеться пожаліти старого. Ну, от, треба воно йому – в такому віці і з такими заслугами! Адже є ж, за його словами, маса ангажементов з більш благополучних країн. І кошти виділяють, і карт-бланш надають, і привітний прийом забезпечити гарантують. Працюй і живи в своє предпенсионное задоволення.

Проте ж – немов прикипів Містер до «Шахтарю» і до України, де його так не люблять, де доводиться боротися не тільки і не стільки з суперниками на зеленому полі, скільки з Системою, зі Злом – жорстоким і кровожерливим Балауром. Перше здолати у Мірчі вийшло, а ось крилатий багатоголовий змій здавати позицій ніяк не хоче, надихаючи доблесного футбольного Фет-Фрумоса на все нові і нові «останні рішучі бої.

Вбити Дракона! Луческу показово наполегливий у декларації цих намірів, як наполегливий «Шахтар», який спробував з румуном п’янких тріумфів, але так і не позбавився від шлейфу комплексів. Витравити їх не допомогли ні мільярдні вкладення, ні сучасний менеджмент, ні практично повне «переливання крові», що замінило гірницький характер колективу на бразильський. І найпоказовішим у цьому плані став період, коли «донецькі» безроздільно панували не тільки у футболі, але майже скрізь, коли «Шахтар», упивавшийся своєю владою, все більше ставав заручником ситуації і… інструментом пропаганди.

В наявності згаданих вище комплексів мене переконав… текст неофіційного гімну «Шахтаря». На мелодію пісні «Спят курганы темные…» ідеологами нового часу покладені злободенні фрази, які фанатами гірників розспівувалися куди охочіше і стрункішою офіційного гімну. Вчитайтеся, вслухайтеся..
Над робочим містом майорять вільні вітри…

А команда славна – ех, «Шахтар» донецький! – здобуває «золото» всім наперекір.

Дружно піднімається трудовий Донбас.

А тепер – квінтесенція.

На Дніпрі і в Києві всіх ворогів громили ми.
І гідно видали перемогу на-гора.
Незважаючи на підлості, не втрачаючи гордості,
Йшли в атаку люто наші майстри.

Ні в одному з клубних гімнів ви не знайдете нічого подібного. Там якщо з ким і борються, то – з труднощами, з Фортуною, з умовним суперником, нарешті. Тут же все розжовано і по поличках розкладено – хто і якими методами заважає славній команді йти до успіхів, проти кого саме має піднятися трудовий Донбас слідом за здобувачами футбольного «золота». Вбити Дракона!

Потрібні слова і заклики вплетені в чисто спортивний, здавалося б, гімн, подібно телевізійному 25-го кадру. В умовах колективного несвідомого, підігріта дешевим пивом (у рекламі якого і пісня, і вболівальники, і футбол неодноразово задіяні), на тлі оранжево-чорних прапорів, думка – «Разом ми – сила!» – пустило міцні корені і дає майже моментальний урожай. Яким він буде – залежить від «садівника». Сьогодні, на жаль, доводиться прочитувати твір невідомого поета по-новому, усвідомлюючи: подібні маніпуляції масовою свідомістю поставили Донбас на грань катастрофи, втягнувши у війну всю Україну. І у війні цій інформаційні «гармати» часом більш руйнівними «Градів» і «Буків».

З використанням футбольного поля в якості ефективної трибуни, створений і конкретизований образ ворога. Ворога, якого треба знищувати – і навіть не за те, що він не бажає почути Донбас, маючи намір позбавити його хліба і видовищ. Знищувати просто тому, що він – Ворог. Дракон. Якщо не ти його, значить – він тебе. («Анатомія ворожнечі» – так називається матеріал, який півроку тому був розміщений на одному з вітчизняних сайтів. Кому цікаво – сходіть за посиланням, автор, на мій погляд, достатньою мірою прояснює суть того, що відбувається в нашій країні.)

Хитрий, цинічний і в будь-який момент готовий умити руки Луческу (до того ж підкреслено спілкується через перекладача) – ідеальний «рупор» для демонізації образу на нинішньому етапі, коли вже ясно, що момент для остаточної перемоги на своєму інформаційному фронті «Шахтар» втратив. Власне, навряд чи вона, ця перемога, була можлива, проте на її досягнення кидалися величезні кошти та ресурси. Метою було довести, що Донецьк, Рінат Ахметов і Мірча Луческу – це життєдайні сили нашого футболу, а «Динамо» і брати Суркіси – і є ті, хто ховається в драконовою шкурі, вивергаючи спопеляюче полум’я.

Динамівський бренд, з яким довгий час асоціювалася Україна, повинен був згинути, зникнути, розчинитися. Разом з традиціями. Майстри спецоперацій «йшли в атаку люто» на всіх напрямках – від регіональних ЗМІ до високих кабінетів. Струмочки «чорного піару» перетворилися на річки, щодо уславленого столичного клубу і його представників дозволяли собі викликає фамільярність і зверхність навіть вчорашні заштатні репортери, взгромоздившиеся в редакторські крісла і відверто кичившиеся вседозволеністю і безкарністю.

Паралельно схожі процеси відбувалися на футбольному полі і біля нього. Комусь це навіть здалося незворотнім. Але в історії цього приводу існувало свою думку…

Її історію – ми продовжуємо творити сьогодні. В тому числі і у футболі, стан якого так не влаштовує Мірчу Луческу. Питання про те, хто привів до керівництва ФФУ людей, які залишили після себе розруху і хаос, навряд чи варто адресувати румуну. А ось з приводу багатьох інших аспектів його думку було б цікаво почути. Про те ж «конфлікт інтересів», про зведення в статус вселенського скандалу будь суддівської помилки, здійсненої не в твою користь чи тим паче на користь прямого конкурента.

…Я працював у газеті «Київські Відомості» у той період, коли «Шахтар» став в українському футболі реальної «другою силою». 7 квітня 2001 року, обігравши «Динамо» в Києві з рахунком 2:1, гірники, очолювані Віктором Прокопенком, обійшли підопічних Валерія Лобановського в таблиці та вперше опинилися господарями становища в чемпіонській гонці. При рахунку 1:0 на користь господарів рефері Анатолій Жосан не призначив очевидний пенальті у ворота гостей, а незабаром залишив без уваги умисний фол Сергія Попова, гідний попередження, яке стало б для хавбека другим у матчі.

Мій настрій випнути «суддівську» лінію в звіті головний редактор ввічливо, але незаперечно припинив, давши зрозуміти: тон матеріалу повинен бути нейтральним, таке побажання власників газети. Стаття в підсумку вийшла під заголовком «Торжество Гри», а в славослів’ях з приводу чемпіонського титулу, таки завойованого динамівцями два місяці потому, незмінно відзначалася роль змужнілого «Шахтаря» як гідного суперника.

Пам’ятайте, хто володів «Київськими Відомостями»? Через десять з гаком років цей чоловік, вже в ролі члена Виконкому УЄФА, скаже з трибуни Конгресу Федерації футболу України наступні слова: «Сучасний футбол зберігся як острів надії. Він відкритий для всіх, хто приходить до нас з м’ячем, поважаючи правила ігри та спортивні принципи, але неприступний для тих, хто в силу різних причин не вважає своїм боргом їх дотримуватися. У цей світ входять за покликом серця, а тому навіть принциповий суперник в ньому – партнер і товариш, але тільки не ворог…»

Це всього лише один з постулатів, якими Григорій Суркіс поділився, залишаючи пост глави ФФУ. Залишаючи за власною волею, після блискуче проведеного Євро-2012, а не під тиском своїх «доброзичливців», які звинувачували його у всіх футбольних гріхах. Головним з них було… спорідненість з президентом «Динамо», і цю карту наполегливо розігрували представники «Шахтаря», мобілізовані ними однодумці, високопоставлені шанувальники донецького клубу і лояльні ЗМІ. До «конфлікту інтересів» намагалися додати не тільки вплив Суркіса-старшого на суддів та інспекторів, але і лобіювання ліміту на легіонерів, і тверде відстоювання інтересів збірних.

Сьогодні «тінню Суркіса» знову намагаються залякувати. Про повернення «похмурих часів» можна почитати, наприклад, у блозі колишнього прес-аташе «Шахтаря». Він був у числі тих, хто мріяв втілити в Україні ідеї «русского мира», і відмовляється вірити в провал цієї місії. Як не хоче змиритися з тим, що вітчизняний футбольний епос був проти зайвої героїзація Мірчі «Фет-Фрумоса» Луческу. Румун вже публічно намагався приміряти на себе лавровий вінок Лобановського, але сприймалося це, м’яко кажучи, комічно. І мова навіть не про кількість і «якість» титулів, а про те, що людина реально зробив для українського футболу, що залишить у ньому після себе.

Поки Луческу ризикує піти не непереможним творцем, а склочником і скиглієм, тасующим факти з спритністю досвідченого шулера. В цьому мистецтві, як і в грі в слова він досяг досконалості. Якщо спочатку подібна тактика виводила з себе багатьох в стані конкурентів, то сьогодні, мабуть, всі вже звикли до його ескапад про несправедливість, нетерпимості, нелюбові.

Любов – дуже тонка матерія. Замислюючись про її сенсі, я завжди згадую слова Володимира Висоцького: якщо знати за що любиш, це вже не любов, а хороше ставлення. Любов сліпа, чиста й безкорислива. Природа нелюбові, на мій погляд, куди більш відчутна. Не любити цілком можна за щось конкретне. Футболісти, тренери та клуби-суперники на чолі з їх власниками приводи для нелюбові дають регулярно. Высокомерностью, безапеляційністю, хамством, брехливістю, неспортивною поведінкою, зневагою до «Фейр Плей», містечковістю і квасним патріотизмом.

Неможливо не погодитися з жалями Луческу з приводу того, що «Шахтар» позбавлений можливості приймати суперників на «Донбас Арені». Повернення великого футболу в Донецьк буде означати як мінімум поворот гірницького регіону до нормального життя, в якій всякі «ДНР» і «ЛНР» залишаться хіба що кошмарними снами. Відвідати матч улюбленої команди у рідному місті мріють і ті, хто залишився в ньому, і ті, хто сумує за домівкою в чужому краю. Тисячі, десятки тисяч переселенців шукають і знаходять застосування своїм силам і мізків у нових умовах, не питаючи у країни, що вона робить для них, а цікавлячись, що вони можуть зробити для України, щоб наблизити ті самі «шість годин вечора після війни», коли над красенем-стадіоном у Донецьку знову зазвучать футбольні марші. Наближають цей момент і бійці на передовій в зоні АТО, та їх близькі, що чекають на своїх синів, чоловіків і батьків у всіх куточках нашої держави.

Вони всі сьогодні – уболівальники «Шахтаря». Хтось душею, хтось-мимоволі, в силу обставин. Ніхто з них не зобов’язаний вас любити, а от ви з гравцями перед ними в неоплатному боргу.

Вам є чим відповісти їм, пан Луческу, крім мусування тези про «штучне» чемпіонаті? У вас особисто, у вашої команди і вашого клубу є чітка позиція з приводу того, що відбувається в країні? Як, наприклад, у Анатолія Тимощука. Виступаючий сьогодні в Росії найбільш успішний і популярний гравець «Шахтаря» періоду української незалежності відвідав у госпіталі поранених учасників АТО, по суті, пішовши на відкриту конфронтацію з які окопалися у футболі сусідньої держави «рашистами».

Зрозуміло, що світ зітканий не тільки з білого і чорного, але… на війні – як на війні. Не ви і не ми її розв’язали, але і вам, і нам вона не дає нормально жити, працювати, грати, перемагати і… навіть програвати. Не ми «малювали» образ футбольного ворога, не замислюючись про те, що одного разу справжній ворог може зазіхнути на наш і ваш – вже в буквальному сенсі! – будинок.

«Ми за мир, ми проти війни»? «Ми вимагаємо від всіх учасників протистояння відмовитися від ескалації напруженості і приступити до мирних переговорів»? Вибачте, але мені це нагадує популярний жіночий статус із соцмереж: «Хочу шампанського, пироженку і на ручки». Подібне формулювання «глибоку стурбованість» хороша для тих, чиї будинки і стадіони знаходяться за далекими кордонами від снарядів, що розірвалися. Але не для тих, хто «за Донбас» і «Донбасом». Ви за який Донбас? Той, що в складі України, чемпіонами якої ви є? Так заявіть про це! Або – заявіть зворотне.

Тоді ваші слова про труднощі «Шахтаря» знайдуть вага, перестануть бути просто артикуляцією. Тоді наповняться сенсом ваші міркування про проблеми українського футболу, в який, нібито, стільки вкладаєте. Розкривати «подвійні стандарти» доречно того, хто сам у всьому і завжди послідовний. Боротися за чистоту ідеалів – тому, чия репутація незапятнанна. Нав’язувати свій статут чужого монастиря – тільки тому, хто, принаймні, досконально вивчив звід місцевих законів і правил (в ідеалі – мовою оригіналу).

Ну і до бою з вогнедихаючим чудовиськом приступати логічно тільки після того, як убив Дракона в собі…

footclub