У недільних випусках «Великого футболу» і «Профутбола» простежувалася одна суттєва деталь, яка зблизила ці програми. І таке не тішить. Але про все по порядку.
«А судді хто?»
Розбирати зайвий раз «аналітику» Віктора Леоненка немає ніякого сенсу. По-перше, не можна розбирати те, чого немає. По-друге, будь-яка згадка про нього, будь-то позитивне або негативне, лише додає вістів його марнославству: ось наскільки я значущий. Слово «марнославство» не випадкове. Якщо сказати «самолюбство», то погрішити проти істини. «Самолюбство» в контексті даної статті – це боротьба за своє ім’я в професії, це здорове почуття. У цьому ж випадку саме «марнославство», оскільки саме слово походить від поняття «даремна (марна) слава». По-третє, характер людини, вік якого непомітно набігає до полтинику, все одно не змінити. Тоді навіщо згадувати?
Причина проста. Все-таки телевізійна програма – це праця багатьох людей, а не бенефіс однієї «зірки», неважливо, чи доречна така іронія щодо статусу чи ні. І тому визначається об’єктивний питання: хто, нарешті, навчить «мега-експерта», що перебивати в ефірі модератора, інших експертів і безпричинно баламутити і подхихикивать неприпустимо і нерозумно.
Далі. Як ще розуміти його постійні і далеко не розумні шпильки на адресу Віктора Вацко, якщо це не заздрість («жаба», так багатьом зрозуміліше) до більш компетентному аналітику і більш грамотній людині? Якщо в недільний вечір цей момент особливо не виповзав на перший план, то в минулий четвер під час обговорення матчу «Наполі» – «Дніпро» «правдоруб» розгорнув свій срач на адресу колеги у всій красі (вибачте за вишуканий французький). Зауваження самого Вацку Віктору Євгеновичу як не знає сучасного футболу, як не готується до ефіру – по справі! Об’єктивно вся ця піна рейтингу каналу не додає, навіть якщо хтось сподівається, що прилипнуть до екранів нові і нові тисячі любителів скандалів. І без футбольних програм наш телеефір перенасичений таким «добром». Також абсолютно безперспективно надія «авторів» ідеї, що тролінг «правдоруба» в адресу колишнього клубу нервує там кого-небудь. Ні, не нервує, а викликає лише прикре здивування – навіщо юродствувати навколо реального футболу?
Найголовніше ж і зовсім в іншому. За бурею емоцій, вираженої в основному сумішшю вигуків, вигуків і лексично бідного мови, не можна почути мало-мальськи ясну і професійну думку, щоб глядач глибше зрозумів моменти матчів, характеристику гри окремих футболістів і команд в цілому.
І ще. «А судді хто?». Леоненко обурюється, «стібається» над реальними і уявними помилками гравців, в особливій пошані у цьому списку у нього Андрій Ярмоленко. Вітя, ти сам, звичайно, без гріха. А нагадати тобі чотири «шедевральных» матчу в серпні і вересні 1996 року? Коли «Динамо» спочатку було бито в кваліфікаційному раунді Ліги чемпіонів віденським «Рапідом» – 0:2 і 1:4, хоча котирування букмекерів на перемогу киян тоді була 1 до 4, а австрійців – 1 до 75. А після фіаско з клубом з Відня – взагалі ганебний непрохід з 1/32 Кубка УЄФА завдяки провалу в поєдинках з тоді невідомим нашій публіці швейцарським «Ксамаксом» (0:0 і 1:2). Звичайно, програла вся команда. Але ти ж був лідер, принаймні, себе таким вважав, ти був форвардом-незабивалой. Думаєш, всі забули, як ти в Києві з «Рапідом» з кількох метрів не влучив у практично порожні ворота суперника, а через секунду сам по інерції вкочувався в них, при цьому заплутувався в сітці шипами бутс? Прямо кадр з безсмертної кінокомедії «Воротар». Коли в наступний раз будеш довбати і підбивати інших форвардів, згадай «Рапід» і «Ксамакс». Та хіба тільки їх?
Тепер у мене серйозне питання до керівників каналу «Футбол» Олександру Денисову та Івану Гресько. На відміну від більшості глядачів я прекрасно знаю, який величезний обсяг роботи вам обом доводиться виконувати крім ваших модераторских функцій в кадрі. Конкретно з продюсерським обов’язків, як по закупівлях і забезпечення показу в Україні найбільших футбольних турнірів планети, так і за організації трансляцій вітчизняних змагань. Вже тільки ця ваша діяльність заслуговує поваги. Тоді де самолюбство (а модераторами цих випусків були ви, Олександр Анатолійович і Іван Євгенович), де боротьба за честь рідного каналу, коли в ефірі пропускаються подібні базари?
Що це був за «сольник»?
Якщо у ВФ «іскрив» один з чотирьох учасників студії, та й той «рядовий», то у конкурентів таку місію взяв на себе модератор. Я пропускаю «вибрані місця» з перепалки між Ігорем Цигаником і експертом Олександром Олексійовичем Іщенко про «продинамовской» і «проднепровской» симпатії учасників. Думаю, важливіше буде сконцентрувати увагу на інших, на мій погляд, більш важливих моментах.
Завдяки неймовірної енергетики провідного сюжет програми покотився явно повз сценарного задуму. Позначивши власне невдоволення «хокейними» рахунками останніх матчів киян (на що він має повне право) Ігор начебто підняв два великі питання.
Треба міняти формат чемпіонату. Дійсно, ця тема зараз активно обговорюється. Своє попереднє бачення (т. к. поки нічого не затверджено) озвучив президент ФФУ Андрій Павелко. Відразу про великий «варіативність» формули першості заявило керівництво Прем’єр-ліги. Представники ФК «Шахтар» мають власну позицію. Взагалі ентузіастів, що пропонують різні сценарії, вже побільшало чимало.
Не включаючись в їх число, окреслю свою позицію. Вся дискусія зводиться до двох принципово розбіжним векторах, майже за Шекспіром: скорочувати або не скорочувати кількість клубів «еліти». Далі йдуть деталі, типу додаткові турніри, «кульки» і т. д. В чому бачиться найголовніша проблема? По-моєму, в тому, що кожен з цих векторів має свої переваги і свої недоліки, навіть ризики.
Зараз дилема така: як будувати футбол України? За спортивним принципом, якщо це сильні клуби в суто спортивному плані + по-чесному пройти фінансовий фейр-плей. Або за принципом соціальної справедливості – в Україні і так ситуація складна, а якщо прибрати футбол у вболівальників тих регіонів, фінанси яких не дозволяють розвернутися, а таких клубів – більша частина, то постраждає соціальна комунікація народу і держави. Третього шляху начебто немає.
У чому плюси і мінуси вектора «за спортивним принципом»? Якщо скоротити число клубів Прем’єр-ліги до 10-12 (а багато радикали пропонують до 4-6), і грати, припустимо, у 4 кола – спочатку напруження збільшиться, а потім народу набридне дивитися одних і тих же.
Про плюси «за соціальним вектором» я вже писав – футбол принесе позитив людям в глибинці. Але в цьому випадку нас чекають два ризику:
1) впаде рівень майстерності – ну, нецікаві людям матчі: 6:0, 8:0. Тому футболісти команд-лідерів, не маючи постійного тренінгу в боротьбі в кожному матчі, як в Англії та ін., не можуть гідно грати з кращими командами в Лізі чемпіонів і Лізі Європи.
2) Не менш небезпечне: команди середини турнірної таблиці, які не борються за медалі, ні за прохід в Єврокубки, з одного боку, і не борються за збереження місця у «вишці», потенційно стають «болотом» – їх легше всього спокусити грати договорняки. На що натякав Ігор Циганик.
Але коли на всю країну оглашаешь таку серйозну тему, треба пред’явити хоч якийсь, нехай ескізний варіант твого конструктивної пропозиції. А коли на питання «Що робити?», признаєшся «Не знаю», це означає просто розписатися у власній непідготовленість до вирішення даної проблеми.
Не обов’язково самому журналісту вибудовувати формат чемпіонату, однак грунтовно підготувати питання до ефіру необхідно. Через попередні записи з інтерв’ю з фахівцями, через опрацювання твоїми кореспондентами зарубіжного досвіду. Все це покаже глядачам велику глибину твоєї заклопотаності до такої ситуації. Те, що ми побачили і почули в ефірі – не більш ніж спонтанність і поверховість підходу до проблеми. Конструктивна дискусія про формат тільки допомогла б ФФУ – часу на розкачку у неї немає, скоро повинен стартувати новий чемпіонат. Поки ж таке висвітлення теми, помножене на темперамент провідного ПФ, дає в результаті, як писав Юрій Олеша «Сумбур замість музики».
Такий сумбур ще більшою мірою проявився в реченні Ігоря проблемним клубам: «Нехай вони переїдуть в інше місто і знайдуть собі інвестора». Тут вже проблема виходить далеко за рамки футболу, тут вже державно-соціальний масштаб нонсенсу подібної ідеї.
Як журналіст уявляє собі переїзд будь-якого клубу з нинішньою важкою долею? І куди переїжджати? В міста, де є команди вищої ліги – навіть і уявити собі не можу. У міста, де клуби нижчих ліг або взагалі немає професійних клубів? Що це буде: «Металург»… «Іллічівець» (Миколаїв, Херсон, Кіровоград, Суми…. далі – по карті України)? А що робити з тамтешніми клубами? А вболівальників своїх теж перевезти? І найцікавіше, де у нинішніх реальних умовах України «знайти іншого інвестора»? Відверта маніловщина!
«ПФ» Телеканал «2+2». Аудиторія 20-50+ Частка – 7,32% Кількість глядачів – 817 тис.
«ВФ» «Футбол-1» Аудиторія 20-50+ Частка – 2,08% Кількість глядачів – 237 тис.
«Україна» Аудиторія 20-50+ Частка – 5,0% Кількість глядачів – 282 тис.
