До тринадцяти комплектів золотих медалей чемпіонів СРСР київське «Динамо» додало чотирнадцять українських. Знімемо капелюха! Безсмертна слава, здобута київським «Динамо» в чемпіонатах Радянського Союзу. Тринадцатикратной володаркою золотих медалей команда стала в унісон з останнім подихом монстра під назвою СРСР. Рекорд приречений на вічність. А адже в суперниках ходили не міста, не клуби, а республіки, які, коли пробив годину, легко перекваліфікувалися у держави, высокочтимые на європейських і азіатських просторах. Чого варта одна Москва. Кремлівські вожді загнали на той світ більше людей, ніж обидві світові війни, а на футбольному полі все-таки не впоралися з Україною. Так, Україною, а не Києвом. Бо київське «Динамо» у кращі свої часи було варіантом збірної команди республіки.
Те обставина, що у чемпіонатах незалежної України у нашої команди виникали суперники, здатні знаходити та використовувати недоліки в підборі київським «Динамо» складу тренерів і гравців, в методиках підготовки команди, свідчить лише про витратах процесу приватизації футболу для глядачів. Я б сказав – витрати неминучі. Адже приватні власники клубу змушені без розгойдування, без скільки-небудь серйозної підготовки докопуватися до джерел успіху, чому професіонали вчаться все життя, а сокровенні таємниці осягають одиниці.
Сімейство Суркісів – це згусток інтелекту. Вони з тих, кого Бог наділив уміння вникати в суть явищ, не сподіваючись на ласку долі. Черговий доказ не змусило довго чекати себе – виплекане ними київське «Динамо» таки повернув собі титул найсильнішої команди України! І сталося це на тлі нечуваного зростання дорожнечі футбольного успіху, небаченого і нечуваного в пору, коли наш клуб бив футбольні рекорди СРСР.
Знімемо капелюха, панове прихильники київського «Динамо»! Небеса з нами.
