«Секрет Полішинеля»: коментатори, взагалі журналісти приречені на «вирок» вболівальників у своїй власній необ’єктивності до команд. У 1984 році на зйомках фільму «Футбол нашого дитинства» ми запитали в кадрі знаменитого тренера Михайла Якушина, за кого вболівав патріарх, легенда коментаторського майстерності Вадим Синявський. Михайло Йосипович відповів: «Не знаю, але колись давно дехто подейкував, що – за московське «Динамо». Дійсно, за багато років роботи Вадима Святославовича біля мікрофона, так ніхто твердо не довів, що Метр хворів у мікрофона за кого-то.
КОМЕНТАТОР – ЗАРУЧНИК ПРИСТРАСТЕЙ
«Валідольний» фінал Кубка України щойно завершився українського сезону я дивився на «Олімпійському», в ложі преси. Після матчу мені зателефонували кілька друзів і знайомих з одним і тим же гнівним питанням: як я оцінюю об’єктивність коментатора трансляції, і, не чекаючи відповіді, тут же починали перераховувати «докази» того, що «людина з мікрофоном» відверто «топив» за одного із суперників. Я відповідав одноманітно, що судити не можу, був на стадіоні, коментаря не чув, хоча і сиділи ми з Андрієм Малиновським – а працював в ефірі саме він – в сусідніх рядах.
Я зовсім не збирався переглядати повтор фіналу 4 червня 2015 року між «Динамо» і «Шахтарем» через бажання прослухати коментатора каналу «Футбол». Більш того, зізнаюся у власному скепсисі до заяви моїх знайомих – вони адже вболівальники, і зовсім не «Шахтаря».
Відкрию ще один маленький «секрет Полішинеля»: коментатори, взагалі журналісти приречені на «вирок» вболівальників у своїй власній необ’єктивності до команд. У мене самого початку «нульових років» була «радісна можливість» чути щось подібне, все «ласкаві епітети», якщо не про себе особисто, то про ведучого телепрограми «Наш футбол», в якій я працював креативним продюсером. Майже після кожного ефіру дзвонив тодішній президент ПФЛ (Прем’єр-ліги ще не було) Равіль Сафович Сафіуллін. Він чемно повторював оду і ту ж фразу: «Випуск програми був абсолютно продинамовский». Після нього наставала черга Йожефа Йожефовича Сабо. Той з притаманними йому донині темпераментом і «більшовицькою прямотою», з обуренням запитував: «Скільки заплатив «Шахтар» вашій провідному?!». Самі розумієте, у Йожефа Йожефовича в ті часи були інші пріоритети. І це вони говорили про одній і тій же програмі…
Ось так, з чималим запасом сумніву почуте про необ’єктивність коментатора «Футболу» Андрія Малиновського я вирішив переглянути трансляцію фіналу Кубка України. Хоча знаю Андрія як коректного та толерантної людини в житті, все ж зважився на такий крок тільки з-за того, що люди, які мені дзвонили – кожен профі в своїй справі, а також дружать з логікою, об’єктивністю і незалежністю в судженнях.
Трансляцію дивився в «половину ока», зате коментатора слухав «два вуха». Звичайно, якщо використовувати метод «перевертання бінокля», тобто на одні деталі дивитися, різко збільшуючи їх, а на інші – різко зменшуючи, то можна багато чого собі нафантазувати з почутого.
Стендаль колись мудро зауважив, що книга народжується двічі: перший раз, коли письменник її пише, а другий, коли читач її читає, і як він її сприймає. Те ж саме можна сказати і про комментаторском ремеслі. Виходячи їх цих внутрішніх установок, я намагався не звертати уваги на багато словесні фігури і навіть інтонації Андрія. Адже їх можна було «прочитати» і по-різному, як на користь динамівців, так і гірників.
Але в спічі Малиновського проявилися два моменти, які однозначно не прицепишь до суб’єктивного сприйняття слухача. Вони однозначно свідчать про порушення балансу об’єктивності. Розберемося уважно і спокійно.
«У ПРИЙМАХ»
Перший посил: він неодноразово звучав з вуст керівництва «Шахтаря», її тренера, а потім і багатьох футболістів. Суть цього посилу знайома нам всім «до болю»: гірники не грають в домашніх умовах, практично всі матчі для нього гостьові. А ось динамівці тим ситуація в країні «сприяє» – більшу частину зустрічей для них домашні. Тому весь сезон (і чемпіонат, і розіграш Кубка) необхідно вважати «необ’єктивним», «усіченим», «зіпсованим» і т. п. Коротше, ця пісня не нова.
Не нові й контраргументи. Я сам не раз вже писав: Ми співчуваємо футболістів і тренерів «Шахтаря», а ще більше співпереживаємо тисячам простих громадян України, які потрапили в Донбасі в трагічну ситуацію. Порівняно з цим футбольні переживання дрібнішають і йдуть у тінь.
Але в чому тут вина київського «Динамо»? Не хочеться нагнітати, але напевно винуватців трагедії слід шукати в інших місцях, і це теж не таємниця за сімома печатками. По-друге, не один «Шахтар» зіткнувся з такою проблемою, однак ви чули від тренерів і гравців «Зорі» скарги і голосіння?
Згадаймо міжнародний досвід. У тій же Англії в Прем’єр-лізі зазвичай грає не менш 5 лондонських команд з 20. У чемпіонаті – 6 зі столиці. «Ньюкасл», «Саутгемптона», багато інших клубів, які представляють свої міста в однині. Але не їм, не їх уболівальникам не приходить в голову звинувачувати або шукати причини успіхів, припустимо, нинішнього чемпіона «Челсі» в тому, що він значно більше грає в своєму рідному місті, т. к. гостьові матчі із земляками також проводяться в Лондоні.
Не думаю, що теза про віддаленість гірників від рідній «Донбас-Арени» як причину всіх їхніх проблем, повторений Андрієм Малиновським вже після всіх, був би його спонтанним поривом, так і контраргументи він вже точно встиг прочитати. Тоді навіщо нести в ефір всієї держави настільки слабку логічно і психологічно «відмазку»?
ФІНАЛ – «ДОМАШНІЙ МАТЧ ДИНАМІВЦІВ»
А ще у Андрія прозвучала теза про «домашності» для динамівців не просто чергового матчу, а саме фіналу Кубка України. На перший погляд, цей посил начебто повторює попередній. Але це несе вже інший відтінок. Політичний, зрозуміло, в масштабах «футбольної політики» ФФУ. Знову звернімося до досвіду інших.
Є країни світу, в т. ч. і серед «грандів» футболу, де фінал Кубка «кочує». Так, наприклад, вирішальний поєдинок Кубка Іспанії (Copa del Rey), хоч в останні роки найчастіше грається в столиці, але в цьому році – в Барселоні, в минулому – у Валенсії. Раніше географія проведення фіналів була ще ширше – Севілья, Сарагоса та ін.
Але в більшості країн це свято зазвичай проводиться у столиці, на головному стадіоні країни. Кілька прикладів.
Кубок Англії. Найстаріше футбольне змагання в світі: перший розіграш Кубка відбувся в сезоні 1871/72. Фінал Кубка Англії традиційно проводився на лондонському «Уемблі». До 1923 року фінали проводилися на інших стадіонах, а з 2001 по 2006 роки, у зв’язку з реконструкцією стадіону «Уемблі», ці зустрічі проводилися на стадіоні «Міленіум» в Кардіффі (столиці Уельсу, на хвилиночку). З травня 2007 року фінали знову стали проводитися на «Уемблі». Більш того, там граються навіть півфінальні матчі. Знову «Лондон все купив?».
Кубок Німеччини (DFB-Pokal). Фінал турніру традиційно проходить на Олімпійському стадіоні в Берліні. Таке правило було прийнято після 1977 року.
Згадаймо свою історію. Фінал Кубка СРСР завжди проводився в Москві, в Лужниках, а до побудови цього стадіону у середині 50-х років, також у Білокам’яній, на стадіоні «Динамо» в Петровському парку. Не пам’ятаю, щоб київське «Динамо”, завевавшее той кришталевий Кубок 8 разів і «Шахтар» – 4 рази, нарікали, що грали на рідному для москвичів полі. А адже тим самим гірникам колишньої пори довелося тричі (1961, 62 і 63 роках) на цьому етапі зустрічатися з представниками столиці СРСР – торпедівцями, командою з Орехово-Зуєво (Московська область) і спартаківцями. Два рази виграли, один раз поступилися, але ця «мелодія» тоді не затягувалася.
Кубок України. Тенденція «кочувати» у фіналу Кубка країни проявилася в період реконструкції НСК «Олімпійський» перед Євро-2012 в 2008-11 роках. Тоді грали в Харкові (двічі), в Дніпропетровську, Сумах. Правда, один раз і після проведення Євро – в 2013 році, знову в Харкові. Але за великим рахунком це винятки. 5 фіналів з 23 поза Києва. Отже, Україна дотримується традиції більшості членів ФІФА і УЄФА проводити вирішальні поєдинки Кубка країни у столиці, на головному стадіоні держави. Тим самим підвищуючи статус самого турніру. Невже все це невідомо досвідченому коментатору, який має звичку ретельно готуватися до роботи в ефірі.
ГОЛОВНИЙ ВИСНОВОК
Більше не хочу прикладів. Достатньо і двох наведених, які чітко вказують, що це не випадкові застереження.
Є золоте правило в ремеслі коментатора. Ти працюєш на міжнародному матчі своєї збірної дружини або навіть клубу. Значить, в ефірі своєї держави можеш не приховувати власної вболівання за рідну команду.
Ти працюєш на матчі внутрішнього турніру чемпіонату або розіграшу Кубка країни. Твій телеканал заявляє про себе як не про клубному, не регіональною, а претендують на всеукраїнський статус. Стало бути, подібної «привілеї» у тебе вже немає – адже тебе слухає вся країна.
Ось з вибором пріоритету, ти уявляєш всеукраїнський канал або клубний, деяким коментаторам «Футболу» треба визначатися не декларативно, а на ділі. На жаль…
