Сьогодні день народження у Леоніда Буряка. Для одних – Ліні, для інших – Леоніда Йосиповича. Кращий подарунок імениннику зробила дочка Оксана, напередодні народила онука. Вже четвертого онука для Леоніда та його дружини Жанни.
Ах, Одеса…
А починалося все, як часто водиться, у «перлині біля моря». Тільки романтики і легкості буття для героя там було замало. Буряк народився і дитячі роки провів на Пересипу – пролетарському районі Одеси зі всіма витікаючими звідси «принадами», море поруч не хлюпало, так і вогні знаменитого порту не мерехтіли поряд з його будинком. І в домі було не все просто. Батька не стало, коли Оленці не було й 15 років. Мама і дві сестри. Коротше, життя привчила бути Чоловіком у родині, брати відповідальність на себе з юних років.
Футбол – відрада дитинства. Починався він на пляжах Лузанівки, як для багатьох бразильських чарівників м’яча на пляжі Копакабана в Ріо. Грати на піску, визнає сам Буряк, дуже важко. Зате пісок зміцнює ноги, робить їх сильними і витривалими. Хто вміє приборкати м’яч на піску, тому на траві значно легше.
На зміну «дикому» футболу на пляжах, футболу, де два каменю або два портфеля замінюють штанги воріт, де периметр «поля» отчерчен босими п’ятами, прийшов організований футбол. На все життя Леонід зберіг подяку своїм першим тренерам: колись кумиру одеських уболівальників Валентину Блиндеру, а пізніше Матвію Черкаському, і, звичайно, Сергію Шапошникову… Знайомство з Шапошниковим, з роками перейшло в тісну роботу, повагу до наставника і людську дружбу, почалося з забавного моменту. Після першої ж тренувальної гри наставник Леоніда запропонував… зважитися – не набралося і 50 кілограмів. Після цього Буряка близько до м’яча не підпускали – днями він займався на тренажерах, набираючи вагу. При цьому Шапошников не втомлювався повторювати: «Будеш працювати, виростеш в хорошого футболіста». Чотири роки завзятості дали результат. За 19-річним одеситом «вишикувалася» чергу топ-клубів радянського футболу. За ним полювали московські ” Спартак» і ЦСКА, «Динамо» і «Торпедо». А поїхав він в київське «Динамо». І не тому, що за біло-синіми було «право першої ночі» на українських талантів. Все простіше і більш приземлено. Київ ближче до рідної Одесі, до рідного дому, до сім’ї.
Справжній динамівець
Дебют Буряка в команді Олександра Севідова відбувся 20 серпня 1973 року, а в суперники «попався» майбутній чемпіон і володар Кубка того сезону – єреванський «Арарат». Знадобилося всього 20 хвилин дебютанту, щоб відкрити власний рахунок забитим м’ячам за майбутню «команду зірок». Леонід був буквально приголомшений, вперше в житті, почувши, як 100-тысчные трибуни нинішнього «Олімпійського» скандували його прізвище: «Бу-ряк! Бу-ряк!». Нічого подібного в рідній Одесі він не відчував.
А пізньої осені того ж року в його житті, як і в житті його партнерів, настала епоха Лобановського. Спочатку, будемо справедливими – Лобановського-Базилевича.
У тому «Динамо» всі лінії були як на підбір. Від воротаря, кілька старшого своїх одноклубників за віком Євгена Рудакова, до прекрасною передній лінії – Олег Блохін – Володимир Онищенко. Але все ж найсильнішою лінією того «Динамо» була півзахист. Недарма ще на зорі його родоначальники футболу англійці вивели найважливіший критерій: «Покажіть нам свій півзахист, і ми скажемо, яка у вас команда». А середня линяючи в ту пору в «Динамо» була найсильніша, може бути, за всю історію клубу. Хіба що спадкоємці з наступного покоління – команди 80-х років – могли б посперечатися.
Буряку як молодшому за віком, так і поступався в досліді було на полі дуже непросто вписатися в обойму на рівних з Віктором Колотовим, Володимиром Мунтяном, Володимиром Веремєєвим. Ззаду – з опорної зони, а якщо треба, то із зони центрбеків – «підпирав» Анатолій Коньков. «Молодий» не знітився, не зламався. Він знайшов свою нішу, свій стиль. Якщо коротко, то, насамперед, це виконання стандартів (люди й досі пам’ятають його удар між ніг краще тоді воротареві країни Ріната Дасаєва). Ну і, звичайно, його «ассисты». У Блохіна з рекордною кількістю забитих м’ячів (276) – не було кращого «піднощика снарядів», ніж Буряк. Втім, сам Леонід, будучи не форвардом, а хавбеком, також досяг почесного членства в «Клуб Григорія Федотова», записавши на свій особистий рахунок 103 голи.
Чорна смуга у футбольній біографії Леоніда настала в 1985 році, коли «доброзичливці» настукали на нього Лобановському. З «Динамо» довелося піти. Сам Буряк згадує: «Я два роки не розмовляв з Лобановським після переїзду в Москву, ми навіть з ним не віталися. Перша моя гра з київським «Динамо» закінчилася з рахунком 2:1, «Торпедо» виграло, з моєї подачі був забитий перший м’яч. А по закінченні двох років ми з ним зустрілися і почали розмовляти так, як ніби нічого не сталося. Це зайвий раз доводить мудрість і геніальність Валерія Васильовича».
Бєсков тоді настирливо кликав до «Спартак», але «начальник» УРСР Володимир Васильович Щербицький, сам затятий вболівальник, нехай не особисто, але зумів донести Буряку своє бажання: «Тільки не в «Спартак!». Тому футболіст грав спочатку в московському «Торпедо», а потім в харківському «Металісті». У Харкові він встиг навіть завоювати Кубок СРСР. Але, напевно, найбільше задоволення випробував, коли забив колишньому рідному «Динамо» на його полі. І багатотисячна київська торсида гучно розділилася: одні освистували колишнього динамівця, інші, навпаки підтримали!
Якщо телеграфним стилем позначити досягнення Буряка-футболіста, то це 5 золотих комплектів чемпіона СРСР, 4 рази він ставав володарем Кубка, бронзовим призером Олімпіади-76. І, зрозуміло, одним з героїв 1975 року – володарем Кубка володарів Кубків і Суперкубка УЄФА.
Сім’я – це святе!
Чому, думаєте, пам’ятна Буряку, Олімпіада-76 в Монреалі? Завоюванням бронзи? Ні, тоді це нагорода вважалася навіть ближче до поразки. Саме там він зробив пропозицію Жанні Васюре, знаменитої в ту пору гімнастки-художниці, вже мала титул чемпіонки світу в командних виступах. Це чудова, яскрава пара. Не хочеться красивостей, але можна назвати Жанну декабристкой. Від фактів не втечеш: заради сім’ї, заради чоловіка вона вирішила власну спортивну, а потім тренерську кар’єру не продовжувати. Хто знає, може бути, вона цього домоглася б не менших успіхів.
Порадували батьків і діти. Син Андрій теж непогано починав у футболі, але обрав шлях професійного, або, як прийнято говорити в тому світі, кар’єрного дипломата. Зараз захищає інтереси України у цій сфері. Молодша дочка Оксана, ще навчаючись у Київському хореографічному училищі, привернула увагу фахівців з відомої балетної академії в Штутгарті, потім багато років професійно танцювала на сцені тамтешнього театру, дуже авторитетного в Європі, так і на планеті. Про онуків ви вже знаєте…
Тренерські дні і ночі…
Те, що Буряк футбол розуміє, розбирається в ньому, сумнівів немає. Його тренерський період за успіхам, звичайно, поступається игроцкому. Хоча і там були славні часи. Нині не всі пам’ятають, як 20 років тому у явного лідера українського футболу тієї пори був один гідний суперник – срібний призер чемпіонатів 1994/95 і 1995/96 – одеський «Чорноморець». Більше того, кияни тоді двічі потягнули від одеситів «бублики» – і вдома і в гостях. А тренував «моряків» у ту пору Леонід Йосипович. Потім були різні клуби, збірна.
Була швидкоплинна каденція на банку київського «Динамо» в червні-серпні 2005 року – майже два місяці. Що це: невміння, невезіння? Сам Буряк вважає: «Я опинився не в той час в команді. Якщо відкинути всі непорозуміння і подивитися тільки на ігри «Динамо» під моїм керівництвом, то видно, що матчі були класні. Гра в Лізі чемпіонів з «Тюном» була суцільним непорозумінням. Мені не хочеться виправдовуватися, але в той момент були проблеми з тільки що приїхали бразильцями, з лідерами команди, які набрали за канікули по 15 кг зайвої ваги, були проблеми з суддівством в самому матчі і так далі»…
Що є головне?
Не можна промовчати, що Буряк справжній товариш. Він вірним людям, з ким дружив, незважаючи на різні політичні, громадські та інші вітри. Він вірний своїй родині. Але, мабуть, найважливіше для нього він висловив так: «В житті все засновано на тому, що хтось чогось дуже хоче. Іншими словами – на одержимих людей».
