Нинішній наставник дніпропетровського «Дніпра» Мирон Маркевич став першим за час проведення чемпіонатів України, кому підкорився рубіж у 600 поєдинків в еліті на посаді головного тренера. І на цьому фахівець зупинятися не збирається, оскільки попереду ще вистачає вершин.
Важко сказати, чи знали футболісти «Дніпра» про те, що матч проти «Чорноморця» для їх наставника – ювілейний, але понервувати тренера вони в будь-якому випадку змусили, оскільки по ходу другого тайму програвали одеситам – 0:2. Втім, після фінального свистка Мирон Маркевич перебував у гарному настрої, адже підсумкова перемога (4:2) залишилася за підопічними…
– Мирон Богданович, 600 поєдинків в еліті українського футболу – гросмейстерський показник?
– Не мені судити. Хоча, звичайно, приємно залишатися на плаву протягом більш ніж 20-ти років.
– А коли ви для себе вирішили, що станете тренером?
– Коли в Луцьку закінчував грати. Я адже на заході футбольної кар’єри виступав як граючий тренер. А в 28лет почав тренувати дітей у «Карпатах», і згодом це допомогло мені в 1981 році вступити в Москві Вищу школу тренерів, оскільки тоді на це звертали увагу.
– Так рано закінчити кар’єру можна було тільки через травми…
– Абсолютно вірно. Після служби у львівському СКА я відправився в «Спартак» (Орджонікідзе). Там, на жаль, надірвав в коліні сухожилля і випав на два роки. Зараз такі пошкодження лікуються легко, а раніше з цим були великі проблеми. Уколи, за великим рахунком, нічого не давали. Потім, працюючи в сільській школі вчителем фізкультури, відчув, що коліно не болить, тому поїхав в луцьке «Торпедо» і пограв ще два роки.
– З ким із відомих людей вам довелося перетнутися під час навчання в Москві?
– У нас була досить колоритна група. Хто знає радянський футбол, той, напевно, пам’ятає Едуарда Стрельцова, Віктора Папаева, були й інші відомі в минулому фахівці.
– Кожен наставник має своє бачення футболу. Але на зорі своєї тренерської діяльності ви користувалися конспектами Лобановського?
– І ними теж, оскільки я був на стажуванні у Валерія Васильовича. Втім, трохи більше я схилявся до методики Костянтина Бєскова. Бываля і в «Аяксі», коли навчався у ВШТ. А взагалі багато хорошого я взяв і від Лобановського, і від Бєскова, і від «Аякса», в якому тоді виступав Йохан Кройфф.
– Пам’ятаєте свій дебют у чемпіонаті України?
– А як же! Я тоді очолював «Волинь». 7 березня 1992 року лучани протистояли «Прикарпаттю» в Івано-Франківську. Той поєдинок завершився з рахунком 0:0. А перша перемога прийшла в третьому турі, ми обіграли «Дніпро» – 1:0.
– Перед дебютом хвилювання було?
– Не без того. Але це незрівнянно з тим, що було при Союзі, адже тоді командами займалися обласні комітети партії. Не раз доводилося бути викликаним на килим, особливо після домашніх поразок. Так що в той час побоювалися не так суперників, як своїх босів (посміхається).
– Перший значущий результат прийшов до вас у 1993 році, коли очолювані вами «Карпати» вийшли у фінал Кубка України. Обіграти «Динамо» було можливо?
– Тоді, по суті, все вирішила майстерність Віктора Леоненка, на рахунку якого, до речі, виявився один з голів у наші ворота.
– До приходу в «Металіст» найбільше часу ви провели біля керма «Карпат».Ті роки занесете собі в актив?
– Безумовно. Це все той же 1993-й, а також 1997-ий і 1998-ий. У ці періоди нам вдавалося створити боєздатні команди починаючи практично з нуля. І одним з головних запорук успіху були класні керівники. У 1993-му це президент клубу Богдан Кобрин, а трохи пізніше – Георгій Кирпа, який очолював Львівську залізницю, губернатор області Михайло Гладій і, природно, президент футбольного клубу – Остап Семків. Останні троє дали мені картбланш, і в підсумку «Карпатам» вдалося піднятися на третю сходинку турнірної таблиці.
Шкода тільки, що все так швидко закінчилося. Нове керівництво звільнило мене від займаної посади і продало всіх провідних футболістів, на цьому вважаючи свою місію виконаною…
– Справжнє визнання прийшло до вас трохи пізніше, коли ви з «Металістом» завоювали бронзові (шість разів) та срібні медалі чемпіонату, доходили до чвертьфіналу Ліги Європи…
– Це поки що кращі роки моєї тренерської діяльності. Було розуміння з боку президента, так і всіх працівників клубу і команди. Ми працювали як єдиний механізм.
– Паралельно у 2010 році ви очолювали національну збірну України. Не шкодуєте, що довелося піти?
– Що зараз говорити… Так склалася ситуація, що у мене не було шансів залишитися.
– За час тренерської кар’єри ви багато разів вигравали медалі, але титулів ще не маєте. Це не втілена поки мрія?
– Напевно, так. Кожен тренер хоче здобути трофей, і я не виняток. Я, щоправда, працював у таких командах, які не претендували на завоювання серйозних титулів.
– З нинішнім «Дніпром» це можна зробити?
– Хотілося б, звичайно. Але для цього потрібен стабільний склад, і якщо людина покидає команду, то на його місце має бути рівноцінна заміна.
– До речі, в кінці 1990-х у вас була можливість попрацювати за кордоном. Чому не наважилися виїхати в Польщу?
– Мене тоді все влаштовувало в запорізькому «Металурзі». Внутрішнє чуття підказало мені, що не варто зриватися. І в підсумку воно мене не підвело, оскільки через один сезон завдяки керівництву польський колектив вилетів у нижчий дивізіон.
– А зараз є бажання попрацювати з сильною європейською командою?
– У мене контракт з «Дніпром», який я намагаюся відпрацьовувати сумлінно. Хоча, звичайно, якщо помріяти, то чому б не спробувати свої сили в Європі?
– Чому, на ваш погляд, наші фахівці не затребувані на Заході?
– Адже це стосується не тільки наставників. Напевно, таке до нас ставлення. Спочатку на високому рівні повинен бути імідж країни, а потім – все інше. Втім, враховуючи мій єврокубковий досвід, з упевненістю можу сказати, що багато українські тренери ні в чому не поступаються своїм колегам з-за кордону.
– Ви володієте якоюсь іноземною мовою?
– Польським і, в принципі, англійською.
– Тобто можна їхати на туманний Альбіон?
– Чому ні (посміхається)? А якщо серйозно, то про це не думаю, оскільки роботи – непочатий край. Хочеться, щоб «Дніпро» підійшов у всеозброєнні до старту в Лізі Європи.
– Хто з футболістів за час вашої тренерської діяльності був прикладом для наслідування?
– Олег Лужний. Я його вів ще з юнаків, і незабаром він опинився в «Динамо». Він кожен день працював над собою, тому й грав у серйозний футбол в класних командах. До речі, Олег зараз чимось нагадує Валерій Лучкевич, який завжди діє з повною самовіддачею і жагою боротьби з першої до останньої хвилини. Таких гравців і хочеться бачити в «Дніпрі».
– Порушників режиму часто карали?
– Звичайно. Бувало, навіть виганяв з команди, але, в принципі, я швидко відходжу. Для мене головне, як футболіст відпрацьовує під час матчів.
– До речі, про «Дніпрі». Ви не раз підкреслювали, що склад потребує посилення. Віз і нині там, чи є зрушення?
– Не хочу говорити, щоб не наврочити. Робота в цьому напрямку ведеться, і коли хтось підпише контракт, тоді все стане відомо. Я ще переживаю за те, щоб не поїхали ті, хто є…
– Канкава перебирається у французький «Реймс»?
– Якщо футболіст хоче піти, що я можу зробити? Людина бажає спробувати свої сили в Європі. Тим більше що Джаба служив «Дніпру» вірою і правдою багато років. Від такого виконавця вже складно вимагати максимальної допомоги. Погано те, що на його місце немає заміни. Агенти смикають інших гравців, і це теж позначається не тільки на їх дії, але й на командні.
– Безус прислухався до вашої критики?
– Роман забив «Говерлі», «Чорноморцю». Упевнений, він може класно грати, і це ні для кого не секрет, але я хочу подивитися на нього в більш серйозних поєдинках, як він себе проявить там.
– Коли ви востаннє зустрічалися з власником клубу Ігорем Коломойським?
– Давненько. В основному ми спілкуємося у телефонному режимі. Я не вимагаю чогось надприродного, а просто прошу компенсувати ті втрати, які поніс «Дніпро» за останній час. Тим більше що через травми вилетів наш ключовий виконавець, Матеус, а попереду матчі проти «Ворскли», «Динамо», «Шахтаря», а там і старт в Лізі Європи…
– До речі, я чув, що якщо Олександр Алієв приведе себе в порядок, то він може опинитися в «Дніпрі».
– Таких думок у мене не було, він просто підписав контракт з «Рухом» і там виступає.
– Ви якось сказали, що не заспокоїтеся, поки не підкорити рубіж в 1500 поєдинків на посаді головного тренера…
– Це був жарт. Хоча… Якщо брати до уваги матчі в Союзі, Кубку України, єврокубках, то, як мені сказали, вже набігло більше 1100 ігор. Так що – чим чорт не жартує…
– Микола Павлов, який йде у списку тренерів-гвардійців на другому місці, зараз без роботи…
– Микола Петрович дав мені можливість трохи піти у відрив (посміхається).
– Тобто на пенсію у найближчі роки ви поки не збираєтеся?
– Я намагаюся і сам грати у футбол, так що ще трохи попрацюю.
