17 вересня річниця загибелі Андрія Гусіна. Рідні та близькі, а також багато і багато людей футболу зберуться на Байковому кладовищі в Києві пом’янути його… Вони лежать поруч: Валік Белькевич, Андрій Баль, Андрій Гусін. Біля них їхні старші товариші Валерій Лобановський, Юрій Войнов, трохи віддалік Віктор Банников, ще далі Євген Рудаков…
Белькевич, Баль і Гусін дуже значимі для нашого футболу, для його історії. Саме цей чинник, а не лише короткі проміжки часу між виходами кожного з них зближує цих людей. Одночасно вони дуже різнилися між собою: і характерами і своєю футбольною долею. Андрій Михайлович – балагур, душа будь-якого колективу, він випромінював суцільний позитив. Валик ж поза полем волів бути більше в тіні, він не намагався потрапляти під об’єктиви камер. Анрій Гусін в цьому розумінні являв собою «золоту середину». З одного боку, він був досить публічна людина, і не тільки в сфері футбольної. З іншого ж, з незнайомими людьми він все-таки тримав дистанцію. Зате повною мірою розкривався перед тими, кому довіряв, кого вважав своїми друзями.
Андрій – футболіст
З Валиком вони буквально ровесники – Андрій старше його приблизно на півтора місяця, приблизно на такий де термін він пішов пізніше… Ось у футбольному плані у них дещо різні шляху до визнання. Белькевич з юних років заявив про себе як про здібного плеймейкера, конструктора атак. За ним, мінським динамівцем, буквально полювали кілька провідних російських клубів, але він зі своїм товаришем з дитячих років Олександром Хацкевичем пішов грати в київське «Динамо».
Андрієві ж не раз доводилося міняти свою навіть не тільки футбольну, але і взагалі спортивну спеціалізацію. Починав він як легкоатлет, це не дивно – його мама Валентина Василівна успішно виступала в легкоатлетичному п’ятиборстві, а отець Леонід Володимирович спеціалізувався на спринті та стрибках.
У футболі він починав форвардом у скромних аматорських і друголігових клубах Львощины. У великому футболі Гусін дебютував форвардом в 19 років у «Карпатах» Маркевича, конкретно 6 вересня 1992 року у зустрічі з тернопільською «Нивою». Вийшовши на заміну після перерви, Андрій на 75-й і 90-й хвилинах забив два абсолютно фантастичних голи. Начебто і збірної він дебютував успішно – 26 червня 1993 року, вийшовши на заміну в Загребі в матчі проти збірної Хорватії, вже через дванадцять хвилин забив гол, і тоді ж був запрошений до «Динамо».
Але очолили в чергу біло-синіх ” Йожеф Сабо, Володимир Онищенко та Микола Павлов в основі складу Гусіна не бачили. Правда, в той час в нападі «Динамо» була серйозна конкуренція – Ребров, Шкапенко, Шева, Скаченко. І Гусіну довелося піти в ЦСКА-Борисфен.
Лише Валерій Лобановський, очоливши «Динамо» восени 1996 року, знайшов футболісту позицію, де той розкрився повністю – опорний півзахисник. З того часу Гусін не просто не покидав основу «Динамо» і збірної, він став одним з ключових гравців самого талановитого, на мій погляд, пострадянського покоління киян, покоління кінця 90-х років – Шовковського, Шевченка, Реброва, Головко, того ж Белькевича та інших.
Не можна не згадати зоряні матчі Андрія: це і з «Барсою» в 1997 році, де він «притримав» Луїша Фігу, Рівалдо, і віддав гольовий пас Шевченка (навіть два гольових паси, але друге взяття воріт не зарахував арбітр). Це і цикл матчів національної збірної України. З німцями і французами Гусін став одним з головних дійових осіб, хто не дозволив роздрукувати настільки грізним суперникам наші ворота. З галлами саме він «закрив» Зідана. З іспанцями – одного з найсильніших півзахисників тієї пори Бараху. Окремо в історії залишиться матч з вирішальний за путівку на ЧС-2006 матч з греками в Піреї. Феєричний прохід Гусіна до воріт Нікополідіса, його гол відкрили нам шлагбаум в Німеччину. Вже там, на німецьких стадіонах Андрій був одним з найбільш корисних наших гравців, і то досягнення – потрапляння в першу вісімку національних дружин планети – до цього дня є рекордним для жовто-блакитної дружини.
Пізній етап його кар’єри може здатися занадто «строкатим» за кількістю сменяемых російських клубів: «Крила Рад», «Сатурн», «Хімки». Але така уявна строкатість зрозуміла – Андрій знайшов собі другого після Валерія Васильовича Лобановського тренера, який його розумів, і якого розумів і приймав сам Гусін. Це Гаджі Муслимович Гаджиєв. Муслимович, як називав його Гусін, і був наставником Андрія на полі (крім «Хімок»). А може бути і не тільки на полі.
Андрій Леонідович – тренер
З Гаджиєвим Гусін і почав свою тренерську кар’єру. У тих же «Сатурні» і «Крильцях», двічі в «Анжі». З кінця 2010 по 2013 очолював «Динамо-2» (Київ), що грає в першій українській лізі. Не скажу, що самостійна робота з молоддю рідного клубу була всіяна трояндами. Однак не можна стверджувати, що як тренер Гусін не був рівний собі ж як футболісту. Доля відвела йому занадто мало часу, щоб проявити себе у цій справі. Судити-рядити на цю тему зараз безглуздо, та й непристойно.
Андрійко – людина
Незважаючи на різницю у віці у нас були досить близькі і довірчі відносини. Втім, з журналістської братії я не єдиний в такому положенні. Андрій далеко не з усіма з нашого цеху зближувався. І в цьому теж позначається його складність і водночас цілісність натури.
Якщо коротко, що в першу чергу відрізняє його характер.
– Любов і відданість до своєї сім’ї, до батьків, до красуні дружині Христині, талановитому і добрейшему людині, до своїм трьом дітям – Андрію-молодшому, гравцеві молодіжки «Дніпра», побажаємо йому успіхів у професійній футбольній життя, до Вані і малятку Насті. І сім’я віддавала йому тим же.
– Вірність друзям. Андрій був добрим, радушнымным господарем, він любив запрошувати до себе тих, кому симпатизував. Такими могли бути люди не тільки зі світу футболу. Він любив збирати навколо свого столу цікавих йому гостей, любив спілкуватися з ними, слухати їх. Але при цьому завжди мав власну думку з обговорюваних тем. І відстоював свою позицію.
– він був Спортсменом. В справжньому, якщо хочете, «англійській» сенсі цього слова, недарма футбол родом звідти. Тобто він завжди прагнув бути першим, притому першим в чесній боротьбі. Він не міг існувати без такого спортивного ризику. В цьому був його кураж. Цим і лише цим прояснюється мотивація його поведінки в останній день на «Чайці»…
Думаючи про Андрія, не хочу зациклюватися лише на сумне. Він сам би не прийняв подібного. Як писали літературні класики: «Давайте «за веселий». У Андрійка був своє тонке, трохи «закрите» почуття гумору.
Друзі жартували над його манерою одягатися трохи екстравагантно, будь-то в телестудіях, куди його часто запрошували, будь то після закінчення матчів, коли він виходив з роздягальні аж ніяк не в спортивному клубному костюмі. Одні бачили в подібній манері легке піжонство, іншим здавалося, що він так рекламує дизайнерське майстерність дружини Христини, адже Андрій був одягнений в зразки її творчих задумів.
У мене власна версія – роботу Христини не було сенсу піарити. Як казав герой Булгакова: «Достоєвському не треба доводити, що він письменник. Відкриваєте будь-яку сторінку і переконуєтеся в цьому». Так і тут. По-моєму, Андрій просто показував свою повагу дружині як Художник, а може ще крутіше – таке образне пояснення в любові, і це продовжувалося протягом багатьох років.
З посмішкою згадую деякі наші особисті зустрічі. Я наперед угадував відрядження в Москву відповідно до календаря виступів тамтешніх команд, в яких виступав Андрій як гравець і як тренер. Неодмінно перед початком матчів ми зустрічалися біля тренерської лавки, нехай дуже коротко, нехай на частки хвилин, але неодмінно зверталися один до одного по-українськи: «Здоровенькі були! Як ся маєшь!». Це навіть стало певним ритуалом, який викликав усмішку у інших футболістів. А у нас проскакувало почуття: «Ти тут не один».
Пригадую дві кумедні історії. Коли я керував трансляціями на «Плюсах», конкретно, ще на «Теті», то намагався залучити в якості коментаторів-експертів відомих у минулому футболістів. Так в ефірі звучали голоси Александров Хацкевича і Головко, Діми Михайленко, Євгена Яровенка, Сергія Коновалова та інших. У листопаді 2008 року я зателефонував Андрію: «Послухай, львів’янин, не хочеш прокоментувати матч рідної тобі «Динамо» з не менш рідними «Карпатами»?». Він тут же погодився. Я запитую: «На якій мові будеш коментувати: українською, російською?». Він бадьоро відповів: «Звичайно, по-українськи, я ж західняк!».
Працював він у парі з нинішнім віце-президентом «Динамо» Олексієм Семененком, досвідченим телевізійником. Чесно зізнаюся, Андрію тоді робота не задалася. Не маючи постійної мовної практики, він довго підбирав потрібні українські слова, тому не завжди встигав за темпом гри. В результаті був дуже засмучений. Я йому сказав: «Андрій нічого страшного. Наступний матч у Києві знову з твоїми земляками – ФК «Львів». Як коментатор-експерт можеш говорити російською мовою. Т. к. експерти зазвичай в ефірі не більше 25%, то закону ми не порушимо». Так і домовились.
Але у другому своєму матчі Гусін так захопився коментарем, що перехопив ініціативу біля мікрофона, і вже його колезі залишалася приблизно чверть ефіру. Довелося після матчу трохи жартувати над ним: «Ну і азартний ти, Андрійку!». У відповідь він лише посміхався.
Втім, у Андрія була ще одна симпатична риса – він здатний був сам пожартувати над собою. Самоіронія – найцінніша деталь характеру, вона прикрашає людину, вона прикрашає цілі народи. На ній – самоіронії – збудовано краще добре кіно Грузії – від талановитої серії короткометражок про знаменитої трійці ремонтників доріг: і як вони ганялися за метеликом, і як вони потрапляли в інші кумедні історії – і до великих картин Георгія Данелія «Не горюй», «Міміно». Звичайно, Андрій не кінематографіст, але це почуття в ньому було природно.
Одного разу я в черговий раз привіз на футбольну тренування свого малого. Справа була ранньою весною, в критому манежі динамівської бази в Канча-Заспі. Шестирічки юрбою ганялися за м’ячем, матусі виснажено верещали, вболіваючи за своїх малюків. Татусі не менш темпераментно корили чад, мовляв, як ти примудрився не забити. Або давали тим «мудрі поради» пасувати кому, куди бити. Я стояв осторонь і мовчки дивився за грою, точніше, за сумбурною біганиною малечі з м’ячем. В манеж почали входити футболісти «Динамо-2», у них незабаром повинна була початися тренування.
З’явився і Гусін, він у той час тренував цю команду. Підійшов до мене, привіталися. Він уточнив, де мій син, почав стежити за грою. Кілька хвилин ми обидва мовчки спостерігали. Нарешті, він з паузами в мові видав вердикт мою хлопчакові: «Довгоногий як я. Лізе першим у боротьбу, як я. Не дружить з м’ячем, як я. Значить, буде, як я, опорним півзахисником». Звичайно, тут головні слова, що характеризують самоіронію Андрійка: «Не дружить з м’ячем, як я».
—————————————————————————————————————–
Таким Андрій Гусін залишиться з нами назавжди. Талановитим, але пройшли нелегкий кар’єрний шлях. Жорстким і добрим одночасно. Самоіронічним і відданим людям, яких любив.
