Один гіперактивний топ-менеджер всім відомого клубу левову частину своєї діяльності присвячує пошукам приводу вколоти, вщипнути або вкусити інший клуб, що має куди більш значні історію, традиції та досягнення. Час від часу такий привід дійсно з’являється – ну, скажімо, впустив відомий гравець на чужу траву, выменянную після футбольного бою, майку та й забув про неї тут же. Чим не підстава підчепити його щодо «мужності і порядності», випрямляючи загогулину претензії натяк на те, що, мовляв, вибачатися за свого підопічного має керівництво колективу. Прям так і сказано, як відрізано: має!..
Якщо приводу довго немає, його доводиться вигадувати, підключаючи вірнопіддані ЗМІ і послужливих людей з масовки. Плодами такого колективної «творчості» стають фаєри з намальованою свастикою, то виклик у національну збірну перспективного юнака. Укупі з перманентним ниттям про недосконалість і неповноцінності нашого чемпіонату створюється певний фон, на якому, з одного боку, не такими вже здаються гнітючими власні прорахунки, з іншого, не настільки вже яскравими – успіхи конкурента.
Плюс до всього – ще й «тактичні» завдання підмога до свого рішення знаходять. Зіпсувати повітря в роздягальні головного суперника напередодні очного протистояння за лідерство – це ніяк не ознака поганого виховання і поганої спадковості, це «у футболі немає дрібниць» або «мета виправдовує засоби». Рахунок на табло – переможний, отже, розрахунки були вірними, і топ-менеджер має право і себе зараховувати до творців локального тріумфу, поспішаючи поділитися радістю з давно і грунтовно запропастившимся босом.
Тиждень тому, до речі, минуло рівно 19 років, як цей всім відомий олігарх відомо з якою репутацією став головним у тоді ще середньої руки колективі з промислового регіону, примеривавшегося до статусу кузні кадрів для майбутньої політичної еліти. Некруглый ювілей не обійшовся без заздоровниць. Згаданий вже неодноразово топ-менеджер підкреслив, що для його роботодавця зараз головні пріоритети – боротьба за мир і благодійність, а футбол відійшов на другий план.
«Раніше «Донбас Арена» дарувала позитивні емоції і притягувала вболівальників. Зараз вона рятує життя, – сказав він. – Сьогодні пріоритет номер один – щоб у Донбас повернувся світ, щоб перестали гинути люди, щоб «Шахтар» повернувся в Донецьк. І ще – рятувати людей від голодної смерті, допомагати їм у всьому, в чому вони потребують. Всі спортивні складові йдуть вже потім. В такий період складно змінити пріоритети. Як би ти не любив футбол, життя людей в твоєму рідному краї – пріоритет номер один».
В унісон з головним спікером висловився цілий хор однодумців. Їх нав’язливо-дружні міркування про правильність вибраного колись шляху, про міцності вибудуваної системи і про роль у цьому процесі головного миротворця навіть навіяли крамольну думку про майбутні вибори. Мовляв, не гудком – так катанням».
Ну, погодьтеся, гріх же в нинішніх умовах не використовувати такий потужний плацдарм. По суті, більшу частину звітних 19 років футбольне поле було частиною політичного поля, де утверджувалася думка про те, що «Все буде Донбас!» З використанням політтехнологій і адмінресурсу. Або ж – як майданчик для їх відточування і вкорінення.
Саме на тутешньому стадіоні «вболівальники» засвистували Гімн України і палили державні прапори. Чи чув хто-небудь з вас вибачення від імені клубу-господаря арени, фактично благословлявшего тоді своїм мовчанням ідею «русского мира» і «Великої Новоросії»? У цьому всім відомому клубі і біля нього плекали ненависть до України і українського ті, хто сьогодні славить фейкові «республіки» і проклинає «хунту». Дехто з них в цьому примарному світі дослухається до кожного мэседжу з «фашистського» Києва або «бандерівського» Львова про швидке повернення всім відомого клубу на «Донбас Арену». Представляючи це не як явище ізгоя-мученика, а як поставлено на свої позиції тріумфатора і… реваншиста.
Одержимий ідеями реваншизму, що приховується під маскою ущербності, відомий цей клуб живе в ілюзорному світі, з вигаданими цінностями, своєю системою координат і навіть зі своєю «пташиною» мовою. На цьому донбаському новоязі і публікує більшість своїх послань urbi et orbi генеральний директор «Шахтаря» Сергій Палкін – не називаючи ворогів і недоброзичливців, обходячись загадковим займенником «вони» або вказівкою на «всім відомого Хтось».
Цю його манеру перейняли і Мірча Луческу, і гравці «чорно-помаранчевих», і яйцеголові «експерти», яких у разі потреби поправить модератор «однією відомою аналітичної передачі. В останньому «Великий футбол» Олександр Денисов потішив своїми титанічними зусиллями «відмазати» г-на Палкіна від скандалу з Олександром Зінченком. Мене так і не переконав у підсумку…
Проколи, цейтнот, цугцванги і «бумеранги» продукує керівництво «всім відомого клубу», викликаючи асоціації з кремлівськими майстрами стратегій і інтриг, в розбудові своєї генеральної лінії користуючись «лекалами» путіних і пєсковим, лаврових та іванових, кисельових і соловйових. Тільки все менша аудиторія цим страшилкам вірить, тим більше що і рівень футбольних конспірологів відверто кульгає. Їх готували для інших завдань, для інших умов, де «все – вже Донбас», де поняття «Україна», «українці» й «український» повинні – повинні! – загубитися серед службових частин мови, де спалювання державного символу – безневинна витівка, зате неповагу до футбольній майці обраного клубу – смертний гріх.
Андрій Ярмоленко, зателефонувавши Тарасу Степаненко, вичерпав «конфлікт» щодо забутої футболки. Коли дружать з логікою, важко уявити, що в голові і душі лідера «Динамо» формувався давно або визрів миттєво підступний план помсти за розчарування на «Олімпійському»: помінятися з суперником майкою, щоб образити її (і суперника, і його команду, і особисто Сергія Палкіна), впустивши на газон. Впустивши, зауважу, куди ніжніше, ніж Мірча Луческу в свій час шапку. До речі, за «містера» тоді хто-небудь вибачався? Щось ніяк не згадаю. А за періодичні нерукопожатия з колегами?..
Мабуть, і Михайло Фоменко не відмовився б вислухати якщо не вибачення, то хоча б пояснення Сергія Палкіна. Зберігши для України юного Зінченко, тренер збірної адже і «Шахтарю» послугу зробив – 18-річний хлопчина називає роки, проведені в донецькій академії, поки що кращими у своїй футбольній біографії. Досягне вершин – про його гірницьких коріння не забудуть згадати. І стане відомий клуб ще на крок до того, щоб вважати себе знаменитим.
А що розлучився талант з «Шахтарем» не по-хорошому – так, по-перше, будь-який конфлікт – справа завжди двосторонній; по-друге, недавній інцидент з гравцями з команди U-19 – свідоцтво не дуже здорової атмосфери у клубної піраміди, він багато в чому пояснює, чому результат перспективної молоді з колективу став фактично трендом.
Але ж про це говорити – навіть на «новоязі» – не так сподручно, як звинувачувати конкурентів у всіх смертних гріхах, в тому числі перекладаючи провину з хворої голови на здорову…
