В останні роки турецькі клуби були не в фаворі у наших футболістів, а ті – у турків. Гранди воліли брати гравців із Західної Європи (в основному, ветеранів) або Південної Америки, на худий кінець, заглядалися на легіонерів, що проявили себе в українському чемпіонаті. Наші кращі гравці були туркам не по кишені. Середні – просто не потрібні.
Та й не рвалися туди наші середняки, які одержували від своїх роботодавців нерозмірне платню. Не скажу – зарплату, бо саме це слово має на увазі собою плату за роботу, у той час як у нас часто платили не за роботу, а за красиві очі. Що футболістам, що агентам.
Згадалися 460000 доларів агентських за вільного агента, яку в Україні ніхто толком не знав. Клуб цей зараз грає незрозуміло в чому, футболіст взагалі не грає. Зате агент процвітає, змушуючи згадати анекдот про мільярдера, готовому відзвітувати за кожен свій мільйон, крім першого.
Але це так, маленький ліричний відступ, підбиває до усвідомлення того факту, що гроші раптом різко скінчилися, і навіть безнадійний аутсайдер турецької першої ліги може виглядати привабливіше, ніж зовсім давно другий клуб країни, без п’яти хвилин учасник Ліги чемпіонів.
ПЕРВОТКРИВАТЕЛЬ ВИШНЕВСЬКИЙ
А «шовковий шлях» до Туреччини для українських футболістів відкрився ще при СРСР. Першопрохідником став захисник «Дніпра» Іван Вишневський, срібний призер ЄВРО-1988, на якому він був у заявці збірної СРСР. Тоді це робилося просто: «Фенербахче» надіслав у Федерацію футболу СРСР запит на центрального захисника. Та вибрала 32-річного Вишневського. Він, зрозуміло, не сперечався. У першому своєму турецькому сезоні провів Іван 15 матчів, став віце-чемпіоном Туреччини і володарем Кубка президента.
А знаєте, хто тоді був воротарем його команди? Знаменитий Харальд «Тоні» Шумахер. В опитуванні, визначали кращих легіонера року в чемпіонаті Туреччини, німець зайняв друге місце, українець – третє.
Грав би Іван і далі, але в «Фенер» прийшов новий тренер – дехто Гус Хіддінк, у якого були свої погляди на склад. Вишневський ж перебрався в «Шишли», теж прописаний у Стамбулі. Українець допоміг скромний клуб завоювати четверте місце, виграти Кубок Балкан. Але відразу після підписання нового дворічного контракту порвав хрестоподібну зв’язку, і на цьому його кар’єра завершилася. «Фенербахче», до речі, фінішував п’ятим, і Хіддінку вказали на двері.
У листопаді 1991 року перед самим розвалом Союзу в «Шишли» по завершенні турніру першої ліги з’явився ще один український футболіст – сімферополець Олександр Гайдаш, зараз, на жаль, директор клубу ТСК. У турецьку команду його влаштував покійний нині Анатолій Миколайович Заяєв. Починав екс-форвард «Таврії» та «Шахтаря» непогано, але потім через травми вилетів зі складу, зупинившись на позначці 9 матчів і 4 м’ячі.
І третім футболістом, вихованим на футбольних полях «Великого і могутнього», прибулим до Туреччини, став українець. У 1992 році Володимир Лютий поповнив ряди «Бурсаспора», перейшовши туди з «Шальке» (точніше, клубу з Гельзенкірхена форвард збірної СНД і учасник Euro-1992 тільки належав, а попередній сезон провів у складі «Дуйсбурга»).
У Бурсі у Лютого справи не пішли з самого початку. Надурили з контрактом, змусивши обманним шляхом підписати документ на турецькому, в якому була обговорена зовсім смішна зарплата. Коли ж Володимир отримав важку травму, вилікувати яку можна було тільки в Німеччині, перельоти і лікування довелося оплачувати самому футболістові. У результаті з турками довелося розлучитися.
Після цієї трійці настала черга повпредів вже з українського чемпіонату. Лівий захисник «Дніпра» Євген Яровенко пішов второваним Вишневським шляху – в «Шишли». Іван, до речі, його і порекомендував. І з олімпійським чемпіоном Сеула трапилася стандартна історія: півтора успішних роки, потім важка травма, після якої лікарі тільки похмуро хитали головою, обіцяючи футболістові завершення кар’єри. Але в Україні Євгена за півроку поставили на ноги, і він ще попиліть.
ОДЕСЬКЕ ТРІО НА ЧОРНОМУ МОРІ
У 1992-1993 роках відразу три футболісти, нехай і не одночасно, перебралися з північного узбережжя Чорного моря на південне. З Одеси в Трабзон. Першими переправилися воротар «Чорноморця» Віктор Гришко та півзахисник цього клубу, перший капітан збірної України Юрій Шелепницький. Гришко затримався в «Трабзонспорі» на цілих три роки. Між іншим, йому теж склали кабальний контракт, в якому преміальні покладалися тільки за чотири перемоги поспіль, але керівництво клубу повело себе благородно, запропонувавши футболістові укласти нову угоду.
«Трабзонспор» під час виступів там Гришко по разу завойовував Кубок країни, Кубок президента і Кубок віце-президента, ставав у чемпіонаті другим і третім. А до від’їзду привели горезвісні сімейні обставини: закрилася школа при російському представництві в Трабзоні, в якій навчалися діти Віктора, замість якої з’явилася азербайджанська. Клуб запропонував найняти репетитора, але рішення вже було прийнято.
Шелепницька, що приїхав, на відміну від Гришка, без сім’ї, довелося складніше. Навіть удома проблеми виникли: тодішнє керівництво ФФУ образилося на футболіста за те, що він відмовився поїхати зі збірною в США на комерційний матч. Справа в тому, що повертатися з Америки до Німеччини, де турецькі чорноморці починали першу для Шелепницька збір, потрібно було самостійно, та й прибув би туди хавбек із запізненням. Більше Юрія в збірну не викликали. А в Туреччині довелося перекваліфікуватися з опорних хавбеків у вільні захисники. І все б нічого, але коли бельгійця Жоржа Лекенса змінив Шенол Гюнеш, який запросив в команду братів Арвеладзе, Шелепницький, і ще один одесит, тільки корінний, Сергій Гусєв, пішли.
Гусєв сліду в історії «Трабзонспора» не залишив, зігравши за нього тільки один матч. А адже виїжджав туди, ставши з 17 м’ячами (великого Леоненко обігнав!) Кращим бомбардиром чемпіонату України-одна тисяча дев’ятсот дев’яносто два / 93. Так і не пристосувався до місцевого менталітету.
Обидва перейшли в «Алтай» з Ізміра. Тоді це був типовий середняк, правда, найсильніший в місті на березі Егейського моря. На початку цього століття «Алтай» покотився вниз і в 2015-му докотився до третьої ліги (четвертий рівень місцевого футболу), а найсильніший з міських клубів «Гезтепе» посідає сьоме місце у першій.
У «Алтаї» у Гусєва були великі проблеми з отриманням зарплати. Зрештою, пообіцяли виплатити всі, якщо підпише контракт на три роки. Відмовився і повернувся до Одеси. Міг навіть взяти участь у фінальному матчі Кубка України з «Таврією» в 1994-му, але після наради з головним тренером «моряків» Віктором Прокопенком було прийнято рішення не дражнити гусей – контракт з «Алтаем» ще формально діяв. Невдовзі Сергій Гусєв виїхав до Ізраїлю, де у нього вийшло набагато краще.
А Шелепницький, що відхилила перед переходом в «Алтай, пропозицію київського« Динамо »(турки поклали йому практично таку ж зарплату, яка могла бути в столиці України, в той час як конкуренцією за місце в складі спочатку й не пахло) залишився в Туреччині. У 1996 році, ставши вільним агентом, збирався було повернутися додому (власне кажучи, повернувся і навіть зіграв кілька матчів за рідну «Буковину»), але до того часу він вже користувався в турецькій суперлізі заслуженим авторитетом, і про нього згадали в «Денізлі» . Там провів ще два роки.
Динамівської школи
У листопаді 1998 року, втративши місце в стартовому складі «Динамо», досить несподівано виїхав до Туреччини Юрій Калитвинцев. Між іншим, у березні 1999-го його ще викликали в збірну. Але не в найкращий час потрапив Юрій в «Трабзонспор». У той час, за його спогадами, у клубі творився справжній бардак, зарплату затримували по кілька місяців. Через півроку Калитвинцев подав на «Трабзонспор» до суду.
З Туреччини довелося виїхати. Валерій Лобановський пропонував йому повернутися в «Динамо», але виникли складнощі з оформленням трансферу з турецького клубу, і кияни не встигли заявити півзахисника на Лігу чемпіонів. Довелося догравати в столичному ЦСКА
Наступним «турком» став ще один колишній динамівець Сергій Беженар, в 1999 році перебрався в «Ерзурумспор» з бельгійського «Мехелена», в якому грав під керівництвом Давида Кіпіані до тих пір, поки у спонсорів не закінчилися гроші. Ерзурум знаходиться далеченько від добре знайомих нашим футболістам Стамбула і Анталії – на північному сході Туреччини на території, званої Західної Вірменією. У 1829 році це місто брав уродженець Полтави генерал-фельдмаршал Іван Паскевич, про Ерзурумі писав Пушкін в «Подорожі в Арзрум». І більше нічого.
Без сім’ї (забезпечити там доньці нормальні умови для навчання було неможливо) футболіст відчував себе незатишно, і, відігравши сезон, після закінчення терміну дії контракту Беженар покинув країну. Розлучилися, як він сам розповідав, полюбовно без будь-яких претензій один до одного. Напевно, Сергію було в чомусь легше, ніж іншим нашим легіонерам в Туреччині. Командою керував азербайджанець Рустам Абдуллаєв, з яким можна було говорити без перекладача. До речі, установки на гру Абдуллаєв робив російською. Ось тут-то перекладач вже був потрібен всій команді.
НОВИЙ ВІК – НОВІ ПІСНІ
Якщо спочатку до Туреччини з України їхали футболісти, встигли зарекомендувати себе в чемпіонаті СРСР, збірних нашої країни і навіть Союзу, то в останнє літо минулого століття, в липні 2000-го, в «Коджаеліспор» з Измит, що в 40 кілометрах від центру Стамбула , перебрався з “Ростсільмашу” вихованець київського «Динамо» Володимир Мацігура. У серпні 1999-го Измит пережив серйозний землетрус. Було багато жертв і руйнувань, після чого з команди роз’їхалися легіонери.
Мацігура провів у складі «Коджаеліспор» непоганий перше коло (14 матчів, 1 гол), правда, сам клуб йшов передостаннім. Перед Новим голом Мацігура будував грандіозні плани на другу половину сезону, але в лютому був відрахований. А «Коджаеліспор, між іншим, врятувався від вильоту.
Півтора сезону – другу частину 2002- / 03 і весь 2003/04 провів у «Фенербахче» нинішній наставник «Динамо» Сергій Ребров. Після першого вдалого року в «Тоттенхемі» (29 матчів, 9 м’ячів), другий явно не склався. Як і відносини з новим головним тренером Гленном Ходдлом. Англійці відправили Сергія в оренду в Туреччину.
29 січня 2003 Ребров підписав контракт з «Фенербахче». «Канарки» сподівалися, що атакуючий тріо у складі українця, росіянина Володимира Бесчастних і аргентинця Аріеля Ортеги здатне звернути гори. Чемпіоном Туреччини Ребров став, але не в дебютному сезоні, а в наступному, коли на тренерському посту турка Огюза Четіна змінив знаменитий німець Крістоф Даум. Українець частіше виходив на заміни, ніж грав в основі, але, з’являючись на полі, завжди підсилював гру. Влітку 2004-го Сергій повернувся до Англії вже в якості вільного агента і ще рік відіграв за «Вест Хем».
МІЛЕВСЬКИЙ І НАБІР-2016
У вересні 2013 року контракт з клубом Газіантепспор »підписав Артем Мілевський, який завершив свою кар’єру в« Динамо ». Місто Газиантепе знаходиться в глушині, недалеко від кордону з Сирією. Передбачалося, що далеко від мирських спокус Артем схаменеться і заграє, як в кращі роки. Контракт трирічний, але вистачило Артема всього на 6 матчів (1 гол). І зарплату не платили, і свій «Феррарі» він там розбив …
У цьому сезоні чергове поповнення. Належить «Шахтарю» нападник Владислав Кулач допомагатиме «Ескішехірспором» видиратися з дна турнірної таблиці. Перший матч з українцем у складі його команда вже виграла – у «Сівасспора» на виїзді – і пішла з останнього місця. Кулач вийшов у старті на позиції під нападаючим. На 70-й хвилині заробив попередження, на +79-й був замінений.
Менш вдало почалася турецька кар’єра Кирила Ковальчука, останній рік провів у «Металісті». Його «Каршіяка», що замикає таблицю першої ліги, поступилася одному з конкурентів у боротьбі за збереження прописки – «Шанлюфаспору», і тепер їй потрібно в 15 матчах скоротити відставання в 7 очок. Забавно, але сам Ковальчук стверджує, що перед командою поставлено завдання через півтора року вийти в суперлігу …
