Минулий тиждень у футбольній Україні була насичена ігровими подіями – другий контрольний матч нашої національної збірної з валлійцями плюс зустрічі 20-го туру Прем’єр-ліги.
Вони ж, у свою чергу, дали багато підстав і вболівальникам, і футбольним експертам для дискусій, роздумів, прояснення власних точок зору.
Драматургічний конфлікт – основа сюжету
Цьому правилу Аристотеля близько трьох тисяч років, воно однаково дієво для театру, для кінематографа, для телебачення, включаючи футбольне ТБ.
В черговий раз звертати увагу на відсутність реальної футбольної аналітики в «гонах» Віктора Леоненка, неважливо, стосується це головною дружини країни або київського «Динамо», – непродуктивно по суті, а по формі створює йому лише безкоштовний піар. Для чого ж тоді потрібні щотижневі «сутички» в студії «Великого футболу» між двома Вікторами? Версій – сила-силенна, від навколофутбольних до суто психологічних, якщо говорити про конкретний персонажа. Зупинимося на суто телевізійної, якій за великим рахунком дотримується сам канал: ці, м’яко кажучи, суперечки, типу підсилюють драматургію телепродукту, отже, підвищують інтерес глядача.
Я так не вважаю, якщо розглядати даний конкретний випадок, але пропоную звернути увагу на інше. Не пригадаю, щоб в нашому футбольному ефірі точка зору кореспондента, що робить репортаж про один з матчів, повністю розходилася з думкою провідного і експертів в студії. Зазвичай «польовий» і студійний розбори доповнюють, ілюструють, поглиблюють один одного. У минулий вечір «Профутбол» якраз продемонстрував зразок драматургічного конфлікту між оцінками гри харків’ян в гостьовому матчі проти «Шахтаря» репортера Дмитра Поворознюка, з одного боку, а з іншого – студії «Плюсів». Спочатку все начебто сходилися в думках: підсумковий рахунок на табло – 8: 1 – на користь гірників – не що інше, як біблійне «побиття немовлят», антирекорд славного в недавньому минулому «Металіста» і тому подібне.
Але потім думки кореспондента і студії різко розійшлися: Дмитро нагадав про все відомих негаразди в харківському клубі, його міркування посилювало інтерв’ю з головним тренером «Металіста» Олександром Севідовим. А ось в павільйоні «Плюсів», перш за все, досвідчені в минулому футболісти Сергій Кандауров і Олег Венглинський, обрушили свою критику на гравців в жовтій формі і на їх наставника. Так, проблеми в «Металісті” не вивітрилися. Але тренувальний процес не зупинився, переїзди на матчі в різні міста не відмінилися, так мало-помалу і зарплати, опиняються, капають. Головне ж в іншому: в нинішньому «Металле» досить досвідчених гравців, навіть в різні збірні викликалися, а боротьби – нуль, спортивної злості – нуль. І хто, як не вони самі, як ні тренер, винні в цьому?
Ось цей блок програми, з позицій суто телевізійної драматургії, навіть телевізійної майстерності, на мій погляд, і був найкращим в обох програмах. Судіть самі: така заочна дискусія між кореспондентом і студією дала максимум їжі для роздумів глядачам: кожна з доведених до них версій мала власну логіку, власні аргументи. Хто правий? Відповідь на це питання має дати кожен глядач сам собі. В цьому і є цінність подібної «зовнішньої» драматургії. «Зовнішньої» ще й тому, що за формою все було зроблено коректно, без звичного «срач» за участю відомого «аналітика».
Питання, питання …
Що стосується не суто телевізійної майстерності, а, скажімо, футбольно-телевізійної тематики, то верстку обох програм, природно, очолили звіти і роздуми про матч Україна – Уельс. Питань по ньому накопичилося чимало. ВФ навіть справедливо їх рубріковал:
– Чому було відносно мало глядачів на НСК «Олімпійський»?
– Чому Денис Гармаш грав на незвичній для себе позиції – на лівому фланзі?
– Чому на відміну від валлійців (шість замін) М.І. Фоменко провів лише одну?
– Чому деякі викликані на збір футболісти взагалі на поле не виходили в двох матчах?
Коротше, в цих питаннях вишикувався серйозний конфлікт між результатом на табло в обох зустрічах і оцінкою якості гри жовто-синіх, мінімум, її краси.
З одними питаннями колег я готовий погодитися, з іншими посперечатися, і аргументи мої перед Тобою не будуть оригінальними. Будь ласка, тренер має право на експеримент, в тому числі на експеримент за кількістю замін. Фоменко, чи не озвучуючи вголос свою тезу, справою прояснив його: він чітко розраховує на 12-13 гравців основи, які пройшли горнило і відбіркового турніру чемпіонату континенту, і клубних євротурнірів, тобто на гравців «Динамо», «Шахтаря» і «Дніпра». Він явно бачить великий зазор в майстерності між цими випробуваними бійцями і іншими, кого можна включити в заявочний список, Мабуть, лише один виняток – 20-річний Віктор Коваленко. До цього можна додати і зовсім не оригінальну істину, що про ігровий і психологічному стані того чи іншого футболіста тренерський штаб може судити не тільки по контрольних матчах, але і безпосередньо по тренувань у складі збірної.
сильне рішення
В обох ефірах в минулий недільний вечір піднімалося ще кілька важливих і цікавих тем. Але я хочу звернути увагу лише на одну: вперше матч Прем’єр-ліги судила бригада рефері на чолі з суддею-жінкою. Звичайно, міжнародного авторитету в справі арбітражу ні Катерині Монзуль, ні Наталії Рачинської не позичати. Якщо хто не пам’ятає, то Монзуль була визнана ФІФА кращим суддею-жінкою в 2015 році, вони з Рачинської обслуговували фінальний матч жіночого чемпіонату світу в Канаді. Все так, але в історії нашої ПЛ – це вперше. Звичайно, можна згадати її колегу – німкеню Бібіане Штайнхаус: та в 2012 році судила фінал футбольного турніру Олімпійських ігор в Лондоні, матчі Ліги чемпіонів і Ліги Європи. Але в Німеччині вище Другий Бундесліги Бибиана не піднімалася.
Комітет арбітрів ФФУ прийняв сміливе і сильне рішення, і Монзуль з Рачинської, судячи з відгуків учасників матчу «Волинь» – «Чорноморець», нарікань не отримували. Особлива пікантність ситуації в тому, що галантність галантністю, а справа справою. Капітан одеського клубу Артем Філімонов перед початком зустрічі квіти дарував, посмішками з дамами обмінявся, а два гірчичника протягом двох хвилин у справі відхопив, і ще до перерви пішов в роздягальню відпочивати.
«Той, хто живе в скляному будинку …
… Не повинен впадати камінням в інших ». Ці давні слова знаменитого англійського письменника, майстра пригодницького жанру Роберта Льюїса Стівенсона відносяться до третьої програмі про футбол минулої неділі «Гра без правил» ( «2 +2»).
Останній випуск цього телепродукту в жанрі журналістського розслідування був присвячений діяльності Асоціації футболістів-професіоналів України (АФПУ) і її президента Ігоря Гатауллина. Якщо коротко, то претензії журналістів «Плюсів» до цієї організації, до її лідера зводилися до двох моментів: невідповідність заявлених кошторисів і реально спрямованих на допомогу футболістам грошових обсягів, а також взагалі відсутність реальної допомоги нужденним футболістам-професіоналам.
Окремо журналісти «Ігри без правил», у чому я їх, безсумнівно, підтримую, проявили ініціативу зібрати кошти для проведення рідкісної операції колишньому воротареві «Вереса», «Волині», ЦСКА, «Арсеналу» Роману Байрашевская. Справа благородна.
Про претензії. Я не збираюся оскаржувати висновки розслідувачів, тим більше виступати в ролі адвоката АФПУ, хоча б тому, що не володію ніякими фактами: ні – за, ні – проти.
Оцінивши величезний фронт роботи, виконаний досвідченими журналістами Костянтином Андріюк та Віталієм зверового, звертаю увагу лише на явний дисонанс у часі між заборгованістю, навіть суто моральної з боку АФПУ, з одного боку, і з іншого, – вищим керівництвом «Дніпра» перед колишніми іспанськими тренерами , та й не тільки перед ними.
Зрозуміло, що в тому немає ні краплі провини журналістів «Плюсів», проте вони ж не чужі для вищевказаного керівництва. У ці дні ніхто нікого не таврує, проявляє дипломатію, сподіваючись на благополучне вирішення проблеми … Так чи доречно зараз забувати цитату Стівенсона щодо жителів «скляного будинку», а якщо зовсім по-простому, то можна нагадати і народну приказку про соломинку в чужому оці і … далі по тексту.
