Андрій Шевченко і керована ним збірна України гідно впоралися з подвійним іспитом, запропонованим турнірній долею на початку жовтня.
Побувати в складі журналістської делегації на жовтневій «спарці» збірної України було надзвичайно цікаво. Виїзд до Туреччини і Польщі – з божевільною атмосферою стадіону в Коньї і «домашньої» краківської ареною, з суперниками, зовсім не схожими ні один на одного, ні на команду Ісландії – бачився прекрасним іспитом для оновлюваної «синьо-жовтої» дружини, зростаючої разом зі своїм наставником.
Зараз, вже по холонучим слідах, можна стверджувати, що підопічні Андрія Шевченка, сам тренер і його штаб цей тест витримали з честю.
Так, за свідченням Андрія Миколайовича, колективу поки бракує стабільності і злагодженості – по частині одночасного включення в гру і аналогічного догляду «на паузу» належить серйозно попрацювати. Щоб не допускати такого домінування опонента, яке представили турки в останні чверть години і косовари – в середині другої половини.
При цьому ні в якому разі не слід забувати, що серед інших труднощів Шевченко на старті тренерської кар’єри стикається з кадровими проблемами. Євген Коноплянка поки тільки адаптується в «Шальке», він явно далекий від своїх бойових кондицій. Артем Кравець хороший в швидких контратаках, але за умови, якщо суперник закриється (як ті ж ісландці) і постарається надійно прикрити штатних постачальників «снарядів», ефективність форварда не зможе не викликати сумнівів. Роман Зозуля в ролі єдиного змінника Кравця лише підкреслює не дуже поки більшу варіативність посилення гри з лави запасних.
В таких умовах травма заблищав Віктора Циганкова або Ярослава Ракицького – це безперечні втрати. Другого – при явно «читати» завданню організовувати атаку блискавичним першим пасом. Євген Хачеріді, при всій його надійності, такою здатністю не володіє. Тому, очевидно, і залишився в резерві, поступившись місцем Івану Ордець.
Здається, у Жені і тих його партнерів, які спостерігали за матчами в Коньї і Кракові з боку, вистачить корпоративного духу і футбольної мудрості, щоб не відволікатися на дріб’язкові (і абсолютно порожні) образи. Андрій Шевченко був помічений в довірчому індивідуальному спілкуванні з гравцями, очевидно, випереджаючи їх можливі питання з приводу стартового складу і замін. Упевнений, крім спонтанних особистих бесід, є і планові – про роль кожного виконавця в команді, про його місце і значення в тактичних побудовах, що викликають сьогодні приємне здивування.
Збірна України, яку протягом кількох останніх років характеризували як команду, вимучує результат, сьогодні намагається ГРАТИ в футбол. Це повинні розуміти як ті, хто з якихось міркувань і причин залишився в запасі (відповідним чином себе налаштовуючи або навіть перебудовуючи), так і ті, хто входить в коло потенційних збірників.
Селекційна робота в команді ведеться належним чином. Присутність в числі 11 Богдана Бутко і Едуарда Соболя, виходи на заміну Івана Петряков і Олександра Караваєва це зовсім не зайвий раз підтверджують. Як і запевнення Шевченко на післяматчевій прес-конференції в Польщі про те, що «на олівці» залишається один з лідерів оборони місцевої «Термалікі» Артем Путівцев.
Чи не від одного з гравців нашої національної команди доводилося почути, що від співпраці з Андрієм Миколайовичем вони отримують непідробне задоволення, що межує із задоволенням. Так, власне, і під час матчів з Туреччиною і Косово вистачало візуальних підтверджень того, яка зараз атмосфера в збірній. Згадайте, хто першим помчав обіймати Андрія Ярмоленко після його «валідольного» пенальті: Тарас Степаненко.
А обійми після другого м’яча, що влетів в косовський сітку, здалися і зовсім якимись навіть занадто емоційними. На перший погляд, ні ранг суперника, ні хід матчу (ну, якщо за великим рахунком) не мали на увазі настільки бурхливого вираження локального тріумфу. Але, знаєте, і мене на трибунах стадіону імені Пілсудського на якусь мить осяяла справжня ейфорія. Не стільки від радості за Андрія Шевченка, раптом немов реінкарнували день в день через 17 років після свого знаменитого голи росіянам, скільки від майже невловимого відчуття: ця ЙОГО команда подолала певний рубіж, зробила відрив від злітної смуги, подібно злітає в небо лайнеру.
Мені, знає Шевченка давно і, як вважаю, дуже близько, приємно було спостерігати за тим, як його зустрічали і проводжали в аеропортах Борисполя, Коньї і Кракова. З його персоною продовжують асоціювати не тільки наш футбол, але – Україну як таку. А він – нікому не відмовляє ні в фото, ні в автографах, ні в інтерв’ю. Роздає їх «з почуттям, з толком, з розстановкою», часом зі своєю фірмовою посмішкою – російською, українською, англійською та італійською.
Він тримав руку на серце не тільки під час звучання офіційного Гімну, а й коли незадовго до фінального свистка трибуни в Кракові традиційно заспівали «Ще не вмерла …» а-капелльно – після не замовкають ні на хвилину і змінювали один одного фанатських і патріотичних «зарядів», хіта з приспівом «ла-ла-ла-ла-ла-ла» і «Черемшини».
Закінчуючи кожну прес-конференцію за участю земляків-журналістів, Андрій Миколайович вимовляє незмінне: «Слава Україні!». І відповідним чином вибудовує гру своєї команди, наказуючи їй діяти так само, як сам свого часу умів і любив. Яскраво. Гостро. Сміливо. Во славу цілої країни. На радість її народу.
