Якщо на клітці слона прочитаєш напис: буйвол, – не вір очам своїм. Якщо в кутку телеекрана побачиш лого «Україна» або «Футбол» – згадай слушну пораду Козьми Пруткова …
Ці свої міркування про футбол і «Футболі» почну з … хокею. Під час трансляцій недавнього Кубка світу на каналах газпромівського «Матч-ТВ» кинулася в очі одна деталь. На загальних і середніх планах реальна реклама на бортах арени в канадському Торонто замінювалося рекламою російських товарів і компаній. Благо, сучасні технології дозволяють створювати подібні ілюзії. Упевнений, багато хто з північних сусідів, які споглядали логотип російської горілки навколо заокеанського льоду, так і залишилися з твердим переконанням: «ТоронтоНаш!».
Якусь паралельну реальність явно намагаються створити і телевізійні кулібіни з згаданих вище ахметівських каналів, нав’язуючи її позбавленому вибору глядачеві. У роботі цієї пропагандистської машини також щосили використовуються «високі технології». В першу чергу – політичні, створені точь-в-точь по кремлівським «лекалами». На жаль, вітчизняний футбол і його шанувальники стають заручниками на цій неоголошеної гібридної війні.
Ще можна було б зрозуміти, якби належать власнику «Шахтаря» ЗМІ просто звеличували донецький клуб, який і справді пристойно попрацював на міжнародний імідж українського спорту. Однак же, насаджуючи ідею свого тотальної переваги (читай – непогрішності, унікальності, сакральності і святості), телеподразделенія Ріната Ахметова на перше місце ставлять не творення, а – знищення.
Одурманеному споживачеві запропонований безальтернативний образ ворога. Ретельно культивовані і сценарно вивіряти зарозумілість, саркастичность, недовіру і звинувачувальний тон на адресу більш титулованого і більш популярного в народі головного конкурента, на думку «ідеологів», повинні стати тим грунтом, на якій виросте загальна любов до «Шахтаря». А потім і до його господаря – як до самих передових і прогресивним силам нашого футболу і в цілому історії України на її нинішньому етапі.
Чим абсурдніше брехня, тим охочіше в неї повірять. Людина хоче бути обдуреним. Краща оборона – це атака. Всі ці теореми складаються на озброєнні у донецьких пропагандистів-переселенців, які набили руку в «переведенні стрілок» і мімікрії, підміні понять і підтасовуванні фактів. Вони з усмішкою брешуть, фальшиво посміхаються, ллють крокодилячі сльози і з розумним обличчям продукують зовсім не невинні дурниці. І це не просто субординація і виробнича дисципліна. Такі принципи їх роботи. Такий стиль їхнього життя. Вони самі повірили в ту реальність, яку, подібно роздавати на перехрестях і біля станцій метро шкідливої газетці, намагаються впихнути нам – в обгортці гуманитарности, благих намірів і патріотизму.
У тій реальності характеристики «бидло» і «мразь» – общеупотребляеми телевізійними експертами, а трансляція матчу національної збірної легко обійдеться і без державного Гімну. У тій реальності редакційну політику телеканалу з назвою «Україна» допустимо погоджувати з терористами, а пряме спонсорування недоношеній «ДНР» цілком поєднуваним з роздачею пайків на «Донбас Арені» …
До слова – про клубному стадіоні гірників, однією з визначних пам’яток Донецька. У середу вранці російські «Известия» розтиражували новину: «Шахтар» заборонив клубам ДНР проводити матчі на «Донбас Арені» (заголовок – оригінал, тому абревіатура дамбаской республіки – без лапок).
Цитую першоджерело, який посилається на президента «Футбольного союзу” ДНР “» Ігоря Петрова.
– «Донбас Арена» – приватна власність футбольного клубу «Шахтар». І, хоч цього клубу зараз немає на території нашої республіки, вони цей комплекс містять, обслуговують і тому користуватися не дають, – повідомив «Известиям» колишній футболіст донецького клубу і збірної України (1994 рік, три матчі), екс-тренер «Шахтаря» , «Олімпіка» і черкаського «Дніпра». – Спроби звернення до них були, але безуспішні. Вони не входять в структуру ДНР, хоч об’єкт і знаходиться в Донецьку. По суті, це не в нашій компетенції. На приватну власність ніхто зазіхати не буде. Але з точки зору здорового глузду, коли все зрушиться з мертвої точки, коли міжнародне співтовариство визнає нас незалежною республікою, все це вирішиться досить швидко. Поки відсутня правова база для переведення об’єктів республіканського значення з приватної власності в державну. Тільки після визнання ДНР це стане можливим. Ми як в шаховому цугцвангу – нікуди ходити. Але ми тільки на початку шляху …
Схоже, через поребрика активно зливають вже не тільки обернулася гучним і смердючим пшиком «Новоросію», а й ретируватися з окупованого Донецька спецпроект «Шахтар», так і не виправдав надій в тилу ворога.
Факт настільки довірчих і трепетних контактів футбольного клубу Ахметова з терористичним формуванням «ДНР» – це, безумовно, тема дня для Служби безпеки України. У цьому світлі набуває нового забарвлення і розслідування СБУ про належні донецькому олігархові заправках, що обслуговували бойовиків, і про погодження сюжетів ТРК «Україна» з «міністерством держбезпеки ДНР». На тлі історій, в яких не розставлені крапки над «i», не отримані відповіді і не покарано винних, відволікаючі маневри на футбольному «фронті» виглядають наївними і жалюгідними потугами напустити димову завісу.
Олександр Денисов і його асистенти апелюють до «Закону Павелко» про корупцію в спорті, пред’являючи аудиторії неспійманих в темній кімнаті чорну кішку. А тим часом над роботодавцями і прямими начальниками «велико-футболістів» нависли реальні статті Кримінального кодексу. Прикриваючись вивіскою «Україна», вони займаються антиукраїнською пропагандою. Використовуючи ширму «Футболу», вони перетворюють спортивний майданчик в такий собі «антимайдан».
«Коли все зрушиться з мертвої точки, коли міжнародне співтовариство визнає нас незалежною республікою, все це вирішиться досить швидко …». Не хочеться уявляти ту дійсність, в якій фантасмагоричні мотиви чиновника фейковий федерації злилися б з регулярно озвучує сподіваннями представників «Шахтаря» повернутися на «Донбас Арену». Лідерство «чорно-помаранчевих» в самому що ні на їсти не штучному чемпіонаті «вільної ДНР» – це, можливо, рожевий сон якогось Петрова, якого-небудь Мармазова, якихось Захарченко і Путіна. Але – кошмар Олександра Денисова, Сергія Палкіна і Ріната Ахметова.
Навіть якщо для останнього там підготовлений «звільненими від фашизму» співгромадянами бронзовий пам’ятник – на руїнах житлових будинків або в околицях розкішного і майже не займаного війною футбольного стадіону. На почесному місці, серед інших героїв історії Донбасу: Стаханова, Луческу, Мотороли …
