1 грудня 2016 року у екрани кінотеатрів України вийде повнометражний неігровий фільм «Лобановський назавжди». А днями в рамках проходить 46-го Київського міжнародного фестивалю «Молодість» пройшов прес-показ картини.
«ЛОБАНІАДА»
Валерія Васильовича Лобановського немає з нами вже більше 14 років, але інтерес до особистості такого масштабу не слабшає, і це закономірно. Чому? Відповідь, на перший погляд, очевидна. Він – Переможець як спортсмен, як наставник, як новатор, як психолог. Погодьтеся, що подібних характеристик в нашій країні заслуговує не така вже велика кількість людей.
Автори нової стрічки про тренера – досвідчений журналіст і кінематографіст Сергій Полховський, його молоді співавтори: продюсер Дмитро Симонов, режисер Антон Азаров та інші члени творчої групи – прекрасно знали, що вони зовсім не перші в світі неігрового кіно, хто береться за цю тему. Звертаю увагу: мова йде про повнометражному фільмі-портреті, а не про картину на тему спорту, де Лобановський – лише один з героїв. Таких стрічок на порядок більше.
У 1980-і роки режисер Юрій Ткаченко зняв «Лобановський. Роздуми про футбол », а Олексій Габрилович замахнувся на повнометражну дилогію про двох зіркових тренерів тієї пори на тлі помітного багаторічного протистояння очолюваних ними команд:« Спартак »і київське« Динамо »- про Костянтина Бєскова й Валерія Лобановського. В силу організаційних причин серія цієї дилогії «Залізний Лобановський» не склалася, але багато зняті для неї кадри увійшли в першу частину «Неможливий Бєсков», і цей фільм, не дивлячись на його солідний майже 30-річний вік, з інтересом дивляться досі.
Вже буквально через місяць після смерті Метра ми з Олексієм Андроновим змонтували фільм «75 хвилин з Валерієм Лобановським», а ще через 6 років іменитий режисер Вахтанг Мікеладзе випустив «Планету Лобановського».
ЧОТИРИ ДОБИ ЛОБАНОВСЬКОГО
Логічне запитання: чому автори оглядає фільму зважилися на кшталт далеко не піонерське підняття теми? На мій погляд, відповідь в тому, що творці стрічки «Лобановський назавжди» шукали ті пласти, які були підняті раніше. Портрет настільки непересічної особистості на тлі часу, точніше, на тлі різних епох. І це аж ніяк не перебільшення. Адже наша новітня історія – а стрічка захоплює практично півстоліття – від початківця футболіста Валерки Лобана (Рудого, Балерини) до смерті Метра (Полковника, ВВЛ) в травні 2002-го – це злам різних епох. І відлига кінця 1950-х – початку 1960-х за часів Хрущова; і розквіт застою за Брежнєва; і забалакати Горбачовим перебудову; і руйнування колоса на глиняних ногах – імперії «на одній шостій планети»; і роки незалежності України.
Формально ніякої політики в фільмі немає, він збудований відповідно до віхами футбольного життя Валерія Васильовича. Таких епох було чотири:
– Лобан-футболіст. Радості перемог і гіркоти поразок;
– Лобановський – початківець тренер і його спільний тріумф в тандемі з Олегом Базилевичем в 1975 році. Те «Динамо» – Команда зірок;
– Лобановський – визнаний в світі наставник і його тріумфи з київською командою в 1986 році і збірної СРСР в 1988 році, «Динамо» -86 – вже Команда-зірка;
– Повернення Лобановського в Україну після роботи за кордоном. Тріумф «Динамо» в 1998-1999 роках.
Але фокус у тому, що творці картини чітко показали портрет не тільки героя, а й країни, навіть двох країн – СРСР і України, чуйний глядач відразу відчує дух різних часів.
Автори не соромляться показати роль В.В. Щербицького, інших партійних керівників УРСР в створенні сприятливої атмосфери для тренерської роботи Лобановського, життєдіяльності команди тієї пори. Звичайно, Щербицький був уособленням своєї епохи. Але далеко не гіршим уособленням. Будучи пристрасним уболівальником, він не ліз в тренерську кухню, але сприяв усіх організаційних починань, необхідним для життєдіяльності команди, для посилення мотивації футболістів.
Що гріха таїти, в радянську пору загального дефіциту у гравців на відміну від більшості народу набагато легше вирішувалися всі побутові проблеми: від отримання квартир та автомобілів до покупки одягу і харчування в «спецмагазинах-розподільниках». Особисто для Лобановського побут – дрібнота.
Мало хто зараз знає, в чому полягала допомога Щербицького саме йому. Чим більше було тренерських досягнень у Валерія Васильовича на футбольних полях, тим більше його ненавиділи начальники різних рівнів, особливо в Москві. Тим більше з урахуванням того, що ВВЛ не прогинатися перед ними. Але буквально тваринний страх цих чиновників перед статусом Щербицького в партійній ієрархії ЦК КПРС давав Тренеру можливість працювати, не озираючись на цих комуністичних бонз, будувати нову команду.
Давав таку можливість, але не завжди. Спорт за визначенням не складається тільки з перемог. Команди Лобановського теж провалювалися в турнірному плані. І Лобановський отримував свою чималу дозу стусанів, підніжок, звільнень навіть з драконівськими формулюваннями про заборону працювати зі збірними дружинами. У фільмі про все це чесно говориться.
ХТО ГОВОРИТЬ?
У картині «Лобановський назавжди» півтора десятка героїв, або, як нині прийнято називати, спікерів. До такого новомодному визначенням я, зізнаюся відверто, не можу і не хочу звикати. Як і до словосполучення «презентація фільму». Презентація – це з іншої планети: бізнесу, торгівлі. Кінематограф – не тільки виробництво, але перш за все мистецтво. А в мистецтві століттями панувало інше визначення – прем’єра … Але це так, лірика. Повернемося до розглядуваної стрічці.
У такій величезній кількості героїв – відомі українські та зарубіжні фахівці: футболісти і тренери Олег Блохін, Андрій Шевченко, Мішель Платіні, Карло Анчелотті, Олексій Михайличенко; державний діяч Леонід Кравчук; футбольні керівники Григорій і Ігор Суркіси; футбольні журналісти Артем Франков, Олексій Андронов, Жан Ферран, Бернар Ліонс і інші. Знання предмета цими героями повністю розкриває підняту проблематику, а їх авторитет у футболі викликає довіру аудиторії.
Фільмів і телепередач
Дивна, на перший погляд, грань теми. Тим часом, вона дуже актуальна. Хоч як це прикро, більшість глядацької аудиторії не уявляє собі, в чому різниця між цими екранними продуктами.
Телепередача – журналістика, там сама подія, його дослідження повинні бути піднесені читачеві, слухачеві, глядачеві без всяких прикрас, а тим більше «артхаузному». Фільм – мистецтво, його творці повинні шукати образність. Що таке образ? Уміння в малому показати велике. Звідси всякі режисерські ходи, прийоми, пошуки. Чи не брехня, а саме образність.
Так, в «Лобановського назавжди» з’являється кілька загадковий образ віолончеліста … на поле стадіону з порожніми трибунами. Я собі уявив одне завдяки цьому образу, інший побачить інше. Це нормально, тому що такий режисерський прийом до нашої логіки сприйняття на екрані підключає ще й фантазію. Уявіть собі подібний хід в інформаційній або аналітичної телепередачі. Публіка вважатиме авторів божевільними і перестане дивитися цей «шедевр».
Тому, коли ви бачите титр «фільм», а на екрані в основному «говорить голова» автора, при цьому герої фрагментарно миготять десь на задвірках, не вірте: тут Фільм і не ночував. На жаль, наш телеекран «радує» подібними витворами часто-густо.
Творці цієї картини взагалі відмовилися від одного з головних інструментів неігрового кіно – від дикторського, або, як прийнято говорити зараз, від авторського тексту. Герої сказали практично все необхідне, що хотіли донести до аудиторії самі автори. Зате останні зробили найголовніше, найважче – сюжет стрічки збудували так драматургічно грамотно, та ще в щільному темпоритм так чітко, що глядачеві все стає ясно.
Адже самі розумієте, хоч з екрану чути монолог героїв, на знімальному майданчику був повноцінний діалог, мінімум професійне розгорнуте інтерв’ю. Всі тексти, всі питання Сергія Полховського до героям, а саме він взяв на себе роль інтерв’юера, безжально викинуті в кошик. Повірте, любити свій твір більше ніж себе – виняток на сучасному екрані.
Не маю права не відзначити титанічну роботу з пошуку, відбору та режисерського підбору величезного масиву архівної кіно- і відеохроніки. Ви здивуєтеся, але набагато легше знайти хроніку, в т.ч. футбольну, 1950-х, 1960-х років, ніж кінця 1980-х і початку 1990-х. Сам з цим неодноразово мучився. Причина проста: стара кінохроніка аж до початку ХХ століття є в державних кіноархівах, а відеохроніка часу перед здобуттям незалежності і після її затвердження – хвацько розмагнічена в телецентрах або вкрадена. Навіть за «кеш» вдається добути далеко не все необхідне.
Стаття не безрозмірна, тому багато про що писати не стану. Наприклад, про своєрідний почутті гумору Лобановського. Багатьом здавалося, що Полковник був похмурим, суворим людиною. Звичайно, він не був екстравертом і підпускав до себе далеко не кожного журналіста. Але жартувати умів і любив. По-своєму, тонко, «по-англійськи». Фільм дає можливість переконатися в цьому. Приклади не стану наводити. Подивіться і переконайтеся самі.
Що ж головне в стрічці «Лобановський назавжди»? У картині немає лакування героя, він не ангел, він складний. Аж до шекспірівської глибини складності характеру. Це не моя вигадка. Творці в розмовах як би ненароком кілька разів згадували «нашого дорогого Вільяма» мало не в євстигнєєвського тональності з «Бережись автомобіля». Тим цікавіше Лобановський, тим цікавіше фільм.
ДОЛЯ ФІЛЬМУ В МАЙБУТНЬОМУ
Продюсер Дмитро Симонов – професіонал. Грамотно розкручувалася і розкручується прокатна дорожня карта картини. У стрічки є свій якісний сайт, видавалися проспекти, в інтернет запущені трейлери. Фільм вже відзначений на Міжнародному фестивалі документального кіно в англійському Шеффілді, відібраний в конкурсні програми фестивалів в Монреалі і Мілані.
Про останній детальніше. У нас далеко не всі знають, що існує Міжнародна федерація спортивного кіно і ТБ (FICTS) – колективний член Міжнародного олімпійського комітету. Під егідою FICTS щорічно проходять 16 (!) Міжнародних фестивалів, присвячених людям і проблемам спорту. І в Барселоні, і в Пекіні, і в Лос-Анджелесі, і в Ріо-де-Жанейро і … ще, і ще. Так ось, якщо в ігровому кіно планети фестиваль №1 в Каннах, а з ним змагаються такі ж престижні кінофоруми у Венеції і в Берліні, то в спортивному кіно- і телесвіті фестиваль-лідер як раз в Мілані. Побажаємо ж успіху «Лобановському назавжди» на кінофорумі в столиці Ломбардії 16-21 листопада 2016 року.
Виробництво самого фільму було аж ніяк не легкою прогулянкою, тому воно і тривало близько двох років. А за цей час деякі герої змінили свій статус. Той же Карло Анчелотті давно вже тренер «Баварії», а в фільмі він в тренувальному костюмі «Реала», і знімали його в Мадриді. А Платіні зараз не знімеш в Швейцарії, в штаб-квартирі УЄФА. Але ці труднощі в минулому.
Дивно інше: такий яскравий фільм не зацікавив українські телеканали. Навіть спеціалізований канал «Футбол». Не зійшлися з фінансів, по ідеології представлених героїв? Не знаю. Але шкодую. Не впевнений, що напівзруйнована система українського кінопрокату здатна ознайомити багато глядачів з сильною творчою роботою. Удвічі прикро!
