Екс-гравець «Дніпра» і збірної України Віталій Мандзюк розповів ведучою програми Алли Бублій «Моя гра» про те, чия заслуга в тому, що дніпровський клуб в 2015-му році вийшов у фінал Ліги Європи, як футболісти у важких фінансових умовах знаходили мотивацію, про причини раннього завершення кар’єри і про те, чим він займається зараз.
ПРО ФІНАЛІ ЛІГИ ЄВРОПИ І ПРО МОТИВАЦІЇ ПРИ ВІДСУТНОСТІ ФІНАНСІВ…
– Звичайно, частину заслуги в тому, що ми вийшли у фінал Ліги Європи – Мирона Маркевича. Але частина – і Хуанде Рамоса – в тому, як він нас фізично підготував.
Були моменти, коли нам не те, що премії не виплачували – взагалі не платили. І Мирон Богданович стимулював нас так, що обіцяв свої гроші. Це його заслуга. Він знаходив потрібні слова. Але, в будь-якому випадку, це заслуги двох тренерів.
Всі ті хлопці, які дійшли до фіналу ЛЧ, не отримували ні копійки. Рік чи півтора… Перед гравцями та тренерами треба зняти капелюха: вони за безкоштовно грали, отримували травми і дійшли до фіналу. Це хлопці зробили чисто на своєму ентузіазмі.
Звідки бралася мотивація? От є Руслан Ротань, капітан… Ти спробуй при ньому не біжи або не бийся! Всі були один за одного. Це був бренд. Команда. Ти виходиш і знаєш: ти не можеш підвести цей бренд. Не знаю, звідки бралися сили.
ПРО ДОЛЮ ГРОШЕЙ, ОТРИМАНИХ ЗА ВИСТУПИ В ЛІЗІ ЄВРОПИ…
– Хлопці, які дійшли до фіналу Ліги Європи, заробили клубу гроші. Гроші-то УЄФА виділялися, і чималі – 8 або 9 мільйонів… тобто гроші зароблялися.
– Тобто ці гроші йшли команді?
– Так. Але давайте повернемося назад: побудували стадіон, залишилися борги перед компаніями… Вони через суди забрали гроші хлопців. Тобто хлопці реконструювали стадіон. От і все. Дякую всім, всі розбіглися по різним командам.
А в цілому було настільки смішно, що команда грала в Лізі Європи, підбиралася до півфіналу, але клуб повинен був компаніям гроші. Тому наші адміністратори приїжджали і ховали форму, адже люди були в праві забрати м’ячі, форму – все, що було у команди. Це настільки смішно… Коли це відбувалося на цьому рівні – це фантастика.
ПРО ДОСТРОКОВЕ ЗАВЕРШЕННЯ ФУТБОЛЬНОЇ КАР’ЄРИ…
– З футболом так вийшло, що я отримав травму, було багато операцій… Але у мене не було паніки, що робити далі. Була фінансова «подушка безпеки», тому я це пережив спокійно, і мені психологічно не було важко. На даному етапі я кайфую від своєї родини, від свого сина. Поки так.
Як-то я навіть подав документи, щоб вчитися на тренера, але потім, дивлячись на те, як мало часу проводжу з родиною – чомусь не пішов на курси на даному етапі.
Плюс враховуючи, що зараз у футболі відбувається… Повна деградація. Взяти хоча б, який рівень був, коли я ще грав, і який зараз. Тобто – на порядок нижче. Тому я вважаю, треба ще років 10 – поки все не налагодиться в політиці, як і в футболі. Тому я не хочу поки туди лізти.
– Розкажи про свою травму…
– Я практично півтора року ходив на милицях. Якщо зараз зробити рентген мого коліна – у мене зараз там суцільне залізо, титан. Все тримається на металі. Я побігаю раз в тиждень – потім тиждень ходжу-мучуся. Я відчуваю це. Я можу побігати, але нас наступний день на стіну лізу.
– Коли ти отримав фатальну травму?
– Чотири роки тому. Ця травма вже, як кажуть, «накопичилася». Це не травма меніска або хрестоподібних зв’язок, коли клац – і це сталося. Хрящ стирався роками, в той момент, коли було велике навантаження, і сталася травма. Мені було 28 років. Мабуть, це був мій час, коли я «відбігав».
Також у мене є фізіологічна проблема: моя ліва нога від народження була кривее. Виходячи з цього і відбулася ця травма, адже людина має рівне бігати, і всі процеси будуть відбуватися нормально. У мене це відбувалося навскіс: всі 28 років я завалювався на ліву сторону. Намагався різними устілками це контролювати. Не думав, що швидко це все станеться…
Звичайно, я боровся, робив операції. Мені ставили імплантати, чистили, але це не допомогло. Остання моя операція взагалі була такою, що мені спиляли кістка, вирівняли ногу і все це зафіксували титаном. Але зате я тепер ходжу рівно, це візуально видно. Тому все нормально. За чотири роки у мене було шість операцій.
– Коли ти зрозумів, що завершиш кар’єру?
– Коли я тільки почав тренуватися, відчув болю. І я зрозумів, що далі в професійному спорті буде тільки гірше. Тому я прийняв рішення відійти від цього. Думаю, якщо б не моя нога, я би ще п’ять років пограв.
– Ти офіційно завершив кар’єру?
– Зараз на камеру кажу, що так, але я це не оголошував. Загалом за три роки перший раз даю інтерв’ю. Багато телефонували, але не хотілося спілкуватися з пресою. Не знаю, чому.
– З чого ти найбільше сумуєш в футболі?
– Я дуже сумую за «Дніпру» – саме з того, що був раніше, коли ми досягали результату, добре грали… Сумую за атмосфері. Це словами не передати. У моїй кар’єрі це взагалі кращі роки. Я згадую це і десь ще частково цим живу: як ми тренувалися, грали, відпочивали… Це була велика родина. Це не просто шаблон, це дійсно була сім’я. Це було кайфово для мене, як для футболіста.
– Це було при Хуанде Рамосі?
– Так. Це були кращі роки. Я багато чого дізнався, я відчував прогрес в собі.
ПРО ВЛАСНОМУ БІЗНЕСІ…
– Як у вас з екс-футболістом Єгором Лугачовим з’явилася ідея відкрити барбершоп?
– Ми з ним познайомилися тоді, коли він вже був майстром-барбером. Я до нього ходив, подстригался, але він працював в іншому барбершопе. Я бачив його ідеї, як у нього очі горять, як він над клієнтами труситься… Думаю, є люди, які ходять на роботу, як на каторгу, а Єгору це подобається. І я запропонував йому відкрити свою справу.
– Скільки коштує відкрити барбершоп? Ось цей скільки коштував?
– 80 000 доларів.
– Це сильно вдарило по сімейному бюджету?
– Я розраховував на менше.
– Хто ваш постійний клієнт з футболістів?
– Артем Кравець, Євген Хачеріді… Всі, хто у Єгора був, сюди до нього приходять. Багато футболістів.
– Кого з футболістів ти б порадив прийти в барбершоп змінити стиль?
– Я дуже дружу з Романом Зозулею. І я завжди говорив, що мені не подобається його «заячий хвостик». Рома, привіт! 🙂 Він прийшов до нас і зробив стрижку. Раніше ще б порадив Ігорю Худоб’яку, але він молодець, сам до цього прийшов.
– А татуювання комусь набивали вже ось тут?
– Ось днями Женя Хачеріді пішов. Всі його «рукава», вся його «хворобу» з тату відбувається тут. Ми йому допомагаємо цим «хворіти». Я теж весь розмальований, цього, напевно, немає межі. Тобі весь час здається, що цього мало. Це дійсно, напевно, якась хвороба. Але в мене поки що нічого немає на ногах. Ще я, напевно, не полізу на обличчя. А руки, інші частини справи – це мені подобається. Що це дає? Може, якусь брутальність.
– Коли ти зробив перше тату?
– Коли у мене народився син, я написав під серцем його ім’я. Також є тату лева: у мене батько за знаком зодіаку – лев. Є татуювання з написом: «3:15» – час, коли народився син Артем. Є символ життя, молот з підковою: все, чого я в житті досяг, я добився сам, я сам коваль свого щастя. Також є тату з зображенням матері, дружини.
– Я так розумію, ти зараз – бізнесмен. Наскільки мені відомо, барбершоп не єдиний твій бізнес?
– Ні, не єдиний. Але про інші мені не коректно говорити, тому що я там не єдиний власник.
– Крім барбершопа, скільки у тебе ще таких справ?
– Ще п’ять.
