Дожили. Клубні чиновники повчають тренера збірної України. Кого того викликати, а кого міняти. Шість хвилин, зіграних у матчі Україна – Іспанія 18-річним Олександром Зінченком, викликали в пресі небувалий ажіотаж. Так, подія. Але чому дебют півзахисника на «Олімпійському» так наполохав клубних чиновників?
Хіба не дивно, що суто футбольні питання, що стосуються безпосередньо збірної, журналісти обговорюють з гендиректорами «Шахтаря» і «Зорі»?
Втім, схожі здивовано-обурені нотки в коментарях Сергія Палкіна та Сергія Рафаїлова, а також оперативне поява на підспівуванні послужливого Віктора Леоненка не залишають сумнівів у плановому характері хорового виконання.
Причини, по яким вищезгадані пани підняли гарячу тему, викладені тут. Привід – п’ятничний матч лідерів, перед яким, зрозуміло, жах як потрібно пограти на нервах у суперника.
Над усім цим колективним виступом можна було б посміятися, якби не виявився крайнім Михайло Фоменко. У нього швидкі на розправу громадяни нині тикають пальцями, виставляють те пішаком, то боягузом. Між тим у понеділок тренер не тільки продемонстрував свою чітку позицію, але і показав, що сміливість у нього – дай Бог кожному.
Тим, хто вважає, що підстав турбуватися про збереження Зінченко для українського футболу не було, раджу підняти історію питання. Ще в березні Шаміль Газізов, генеральний директор «Уфи», підписала перспективного хавбека, заявив, що того вже почали оформляти російське громадянство. І хоча в липні Саша нібито озвучив своє небажання розлучатися з українським паспортом, загроза його футбольній еміграції все ще залишалася реальною.
Важелів переконати норовливого існує маса. Обіцянки, шантаж, залякування – всі ці підкилимні ходи в клубах добре вивчені. І немає ніякої гарантії, що одного разу Зінченко не було б зроблено пропозицію, від якої той не зміг відмовитися. Тим більше, що в натуралізації футболіста була зацікавлена не тільки «Уфа».
«Зінченко вийшов з «Ростовом», і я очманів. Виходить молодий пацан, все на швидкості, все по справі, гол зі стандарту забиває. До стандартів взагалі нікого не підпускає: ану пішли всі швиденько. З «Кубанню» виходить – робить, красень, взяв участь у голі. Для мене в «Уфі» ніхто більше не цікавий, крім цього пацана. Світ тісний. Дізнаюся, що два роки папери Зінченко лежали у Федуна, а селекційний відділ «Спартака» соплі прожував. Це вже зоряний гравець, видно відразу. Кротов, Давидов – вони поруч не стояли. Він сильніше і Шатова, «Зеніт» може на нього звернути увагу. Мутко з квітами повинен їхати зустрічати його і вмовляти грати за Росію, поки не пізно», – так на початку серпня писав про футболіста авторитетний в російських футбольних колах Олександр Бубнов.
Рано чи пізно цей заклик був би підхоплений масами. Участь Зінченко в юнацьких та молодіжних турнірах під українським прапором росіян б не зупинили – регламент не без шпарин. Потрібна була броня – тільки національна команда і тільки офіційний матч. Отже, лише Фоменко міг зробити так, щоб у Мутко навіть думки не виникало піти в квітковий магазин.
Якщо б Україна уникла стиків, то сусіди отримали б ще вісім місяців на те, щоб «уламати» Зінченко – тому діяти нам потрібно було оперативно. Фоменко не став везти Сашу в Македонію, щоб той нормально підготувався до гри за «молодіжку» проти ісландців. В іншому випадку Сергій Ковалець втратив би свого провідного хавбека на перший поєдинок і отримав би його розібраним на другий. Всі ці нюанси теж потрібно було врахувати. Залишалася тільки Іспанія.
Розв’язуючи поставлене перед ним завдання і усвідомлюючи, яку бурю він сіє своїм рішенням, Фоменко пішов до кінця. Очевидно фраза «після мене – хоч потоп» – точно не про нього.
Можу уявити, що відчув тренер, усвідомлено підставивши себе під удар, коли на післяматчевій прес-конференції його раптом запитали про причини виходу на поле Зінченко. Хоча, напевно, ілюзій він не мав. До загального нерозуміння Михайло Іванович ставиться з розумінням. Як свого часу це робив його вчитель.
Згадайте, як в червні 2001-го в аналогічній ситуації Валерій Лобановський присік спроби росіян роздобути Максима Левицького, тільки перейшов із «Сент-Етьєна» у «Спартак» і вважався на ті часи чи не найкращим голкіпером на пострадянському просторі. У відборі ЧС-2002, за кілька хвилин до фінального свистка, коли Україна штурмувала ворота валлійців, намагаючись вирвати архіважливу перемогу, Васильович зробив рокіровку голкіперів. Його тоді теж не зрозуміли, і навіть коментатор, який вів репортаж на всю країну, не зміг пояснити, чого домагався великий стратег своєю дивною заміною. Між тим, як розповідав сам Левицький, в Росії потім кусали лікті: «Ех, перевершили нас українці…»
Ми і зараз їх обскакали – у випадку з Зінченко. Далеко не єдиним перспективним футболістом, який залишив «Шахтар». Зовсім недавно втік з донецького клубу Бека Вачіберадзе раніше звідти забрали ноги Владлен Юрченко, Дмитро Білоног, Артур Міранян, Василь Штандер, Артем Меркушов, Леонід Акулінін… Розбазарити таку кількість власних вихованців, які вже встигли – хто менше, хто більше – пограти за юнацькі збірні, потрібно ще вміти. Міранян, між тим, вже виступає за вірменську «молодіжку». Не рівна година грузини переманять Вачіберадзе…
Ну а ми продовжуємо таврувати Фоменко…
