Спочатку зовсім не про телепрограмах. Є один давній, але повчальний анекдот… Старий адвокат наставляє юного колегу: «Якщо закон проти тебе, налягай на факти. Якщо факти проти тебе, тисни на закон. А от якщо і факти, і закон проти тебе… лай когось третього, це відверне увагу присяжних».
Казус Зінченко
Слово «казус» перекладається як інцидент, подія, складний, навіть дивний випадок. Вихід на заміну 18-річного Олександра Зінченка в самому кінці матчу збірних України та Іспанії отримав резонанс у ЗМІ навіть більший, ніж сам матч, та і центральна зустріч минулого туру між «Динамо» і «Шахтарем».
«Шерех» підняв генеральний директор донецького клубу Сергій Палкін, а далі – пішло-поїхало по телеекранах, газетних смугах і безрозмірним просторах Інтернету. «Футбольний клуб» не раз і не два ставив чіткі питання, його журналісти й автори самі розставили все по місцях. Але тема не затихала аж до недільного вечора, тобто до закінчення ефірів обох «головних» футбольних програм.
Не маю ніякого бажання заново перелопачувати всі нюанси, але принципові питання все-таки поставлю:
– Була актуальною необхідність «загравати» Олександра за національну збірну? Давню заяву генерального директора російського ФК «Уфа» Шаміля Газізова, де зараз грає Зінченко: «Ми також допомагаємо Зінченко оформити російське громадянство. У найближчі пару місяців він його отримає і почне оформлення російського футбольного громадянства» (читай: його заявлять за збірну Росії) – блеф чи ні?
– Чи достатньо «загратися» за юнацькі і молодіжні, а не національні збірні, щоб представники федерацій інших країн (тут конкретно РФ), від тебе «відстали»? Це до теми «Якщо закон проти тебе»? Сюди ж загроза дискваліфікації Зінченко – це незнання футбольних законів або блефование, якщо знаєш їх. Ой, а бразильського «екс-гірника» Матузалема в свій час дискваліфікували?
– Переходимо до підтемі: «Якщо факти проти тебе». Чого тільки ми не почули про всіх «ворогів» славного донецького клубу щодо справи Зінченко. Навіть єхидну постановку проблеми: а чому він вийшов на поле саме з іспанцями, а не, припустимо, в попередньому матчі з македонцями? Важливий матч «молодших братів» національної дружини з ровесниками з Ісландії, ясна річ, пропускаємо повз уваги.
Всі ми чули від гнівних викривачів, от не почули лише одного – чому Зінченко не захотів грати в «Шахтарі? Може, не хотів повторювати долю багатьох раніше подавали надії «зірочок», але так і забутих, поки поневірялися по орендах?
– І, нарешті, головне: «якщо факти та закон проти тебе, свари кого-небудь третього». Це «третій» завжди під рукою – «Динамо». І причини «психічної атаки» давно відомі, як стратегічні, так і тактичні. І, на жаль, прогноз на наступний коло – перед самим матчем «Шахтар» – «Динамо» все повториться заново…
Але тоді у мене питання навіть не до Сергія Палкіна, а ось до Ігоря Цыганыку, віддав величезний хронометраж «казусу Зінченко». Питання все той же: так була загроза для Олександра «добровільно» поміняти український паспорт на російський? І по справі чи заявив головний тренер збірної Михайло Іванович Фоменко, що не конкретні «лиходії», а сама ситуація змусила його оперативно «заграти» вихованця «Шахтаря»?
Рекорд «Шахтаря» і антирекорд «Динамо»
Програш від «Шахтаря» – 0:3 – у чемпіонатах незалежної України на своєму полі став для «Динамо» самим великим. Раніше кияни на своєму полі “гірників” з різницею у три м’ячі не програвали. Максимум – з рахунком 0:2.
Центральний матч туру, так, вважай, і всього кола детально розбирався в обох програмах. З матеріалів, присвячених цьому поєдинку, я б виділив ґрунтовний аналіз Дмитра Поворознюка в ПФ. Особливо грамотно розібрані дії двох ключових півзахисників: Тараса Степаненка та Мігеля Велозу. Це порівняння виконавського рівня лише двох футболістів цілком висвітлює різницю в грі обох команд в цілому.
Я згоден з Дмитром, що рахунок на табло справедливий. Динамівці програли в індивідуальній грі (крім португальця можна перерахувати ще багатьох футболістів) і колективної. Програли в техніці, швидкості, тактиці. Програли в центрі поля, на своїй половині, на чужій половині…
Однак не варто шукати причину цієї поразки у вище вказаній «психічної атаки» з боку керівництва суперника. Та ніхто в столичному клубі так питання не ставить. Уміння гідно програвати високо цінується не менше, ніж уміння вигравати.
Головне в іншому – щоб були витягнуті правильні уроки, щоб це поразка додало спортивної злості. Щоб воно принесло користь у майбутньому.
Як будувати міст?
Поперек річки, вздовж, може, є ще варіанти? Якщо серйозно, я б відзначив матеріал Ольги Зоріної в ПФ про зустріч у Будинку футболу головних тренерів української ПЛ з керівництвом ФФУ. Тема зустрічі – структура формату наступних чемпіонату і Кубка України, механізм регулювання відносин при оренді футболістів, проблеми підготовки власних вихованців і змагань для команд U-19 та U-21.
Точки зору наставників – аж ніяк не відкриття Америки. Мірча Луческу та Сергій Ребров чітко заявили, що двох зустрічей між командами мало, мало і для користі власних клубів, і для підняття рівня всього українського футболу. І для реалізації маркетингових цілей, зокрема, зростання кількості глядачів на трибунах. А для цього треба скоротити кількість команд, перевести формат на два етапи: спочатку всі разом, а потім перехід на «бізнес-клас і економічний клас», тобто плей-офф і плей-аут. Хто скаже, що наставники лідерів не праві?
У команд середняків і аутсайдерів інша позиція. Заклик, щоб нинішній чемпіонат дограли до кінця, а потім, чого розмінюватися на дрібниці, повернути старе кількість клубів в еліті – 16. Навіщо? Для того щоб футбол «не спочив» в глибинці.
Коли я думав над цим, перед очима постала моя недавня зі знімальною групою поїздка в селище Комарному Львівської області. Туди, де колись робив свої перші кроки у професійному футболі світлої пам’яті Андрій Гусін. У минулий понеділок на Львів і область навалився мокрий сніг, і оператор нашої знімальної команди, вкрай далекий від будь-якої політики у футболі, знімаючи зруйновані трибуни і вбите поле місцевого стадіону, радісно зауважив, що такі тужливі кадри в похмурий день – образ нашого футболу. І не посперечаєшся з ним…
Який сценарій потрібніше українського футболу в такий нелегкий час: наставників лідерів або інших клубів? Простої відповіді немає. Але є ще один шанс – зібрати не тільки тренерів, але і власників, інвесторів клубів. За ними вирішальне слово, бо надія на допомогу держави, на мій погляд, сьогодні виглядає маніловщиною. У нього і без того клопоту по вуха.
Отже, сподіваємося на власників та інвесторів. Але з однією ремаркою – викинути геть власне марнославство, типу хто з них крутіший, а разом з нормальними, а не даремно розпіареними менеджерами вибудувати оптимальну антикризову схему.
Начебто сюжет Олі Зоріної виглядає скромно, але він важливий, як мало який інший. Тоді ясніше проявиться надзавдання для топ-менеджерів провідних клубів – не опускатися до «чорного піару», не їх це, якщо не царський, то боярське справу, а спільно продумувати оптимальний варіант розвитку вітчизняного футболу в реальній ситуації. Якщо, звичайно, вони патріоти не тільки своїх клубних кольорів, але і національного синьо-жовтого.
