“Було колись – в Україні Ревіли гармати Було колись – запорожці вміли панувати. Панувавши, добували І славу, і волю”. Так писав Тарас Шевченко, а його слова, як відомо, актуальні на всі часи. Звісно, нині не чути реву гармат (тьху-тьху-тьху), але й тепер є люди, які, без зайвого пафосу, таки здобувають славу Україні. Ймовірно, така паралель комусь видасться надто дивною, але чи не є наші олімпійці справжніми нащадками козаків, яких свого часу вважали одними з найкращих воїнів Європи? Так, спортсмени здобувають свої звитяги не на полі бою, а в мирних змаганнях. Та все ж, якщо знову переглянути результати українців у Пекіні-2008, то, хоч-не-хоч, спаде на думку: а ми таки войовнича нація. Або навіть інакше: в разі чого – маємо потенціал до боротьби. Уміємо і стріляти, і боротися, і фехтувати…
Сучасні запорожці
Зрештою, судіть самі. З Олімпійських ігор-2008 українська збірна повернулася з 27 медалями, з них майже половину – 12 – отримано, грубо кажучи, в таких собі “мілітарних” видах спорту: Василь Ломаченко – бокс, Андрій Стадник, Василь Федорошин, Тарас Данько, Ірина Микульчин-Мерлені – вільна боротьба, Армен Варданян – греко-римська боротьба, Роман Гонтюк – дзюдо, Олександр Петрів, Артур Айвазян, Юрій Сухоруков – кульова стрільба, Віктор Рубан – стрільба з лука, жіноча збірна з фехтування на шаблі, Вікторія Терещук – сучасне п’ятиборство, в яке, як відомо, входять змагання з кульової стрільби, фехтування, конкуру, плавання та бігу. Словом, усі нагороди – в тих видах спорту, які зароджувались із давніх умінь воїнів.
В одному з попередніх чисел “Газета” вже писала про схильність тих або інших народів до різних видів спорту, які, на думку фахівців, безпосередньо залежать від історичних і культурних традицій нації. Тож чому не припустити, що пекінські здобутки “синьо-жовтих” – це наслідок продовження традицій козацтва. А в тому, що “спортивна” підготовка наших предків була ого-го, навіть сумніватися не доводиться. Причому козаки були особливо вправними саме в тих фізичних вправах, які в сучасному спортивному світі відомі як усе ті ж фехтування, стрільба, боротьба.
Про фізичне виховання у стародавній Греції, особливо у Спарті, відомо всім. Однак не менш потужний культ фізичного розвитку існував у Запорозькій Січі. Як стверджує відомий дослідник історії козацтва Дмитро Яворницький, запорожці приймали до свого братства всіх, але звання справжнього лицаря-воїна могли здобути лише люди дуже сильні та з ладним тілом. Тож кожен, хто потрапляв на Січ, прагнув до фізичного вдосконалення. Так, серед запорожців були справжні богатирі. “Вони товсті, металеві смуги, як снопи в полі, навколо шиї ляхів скручували. Дуже тугі луки, над якими в Польщі декілька чоловік даремно силились, натягували, граючись”, – пише Д. Яворницький у своїй знаменитій праці “Історія запорозьких козаків”.
Окрім того, варто наголосити: порівняно з багатьма видами спорту, і фехтування, і бокс, і боротьба, і стрільба – чи то з лука чи то кульова – не потребують величезного фінансового вливання. Ні, звісно, нині заняття спортом – узагалі річ дорога, однак усе пізнається в порівнянні. Чому Україна не має особливих здобутків ані в тенісі, ані в кінному спорту, ані тепер навіть у плаванні. Будь-який фахівець назве головною причиною брак коштів. Тобто банально – в нас немає достатньо сучасних кортів, басейнів, іподромів. Проте гроші грошима, а у згаданих вище видах спорту більшу вагу має природна схильність людини, обдарування. Простий приклад: чому в заможній Швеції, де є змога побудувати спортивні арени на будь-який смак і для будь-яких занять, бокс – практично на нульовому рівні? А в такій боксерській країні, як США, чимало чемпіонів народилися й виросли в бідних негритянських районах? Природу не обдуриш і, як ми вже писали, народжений у снігах не попливе…
Як гартувалися перші українські “олімпіоніки”
Звісно, в цьому випадку слово “олімпіоніки” варто сприймати доволі символічно, проте якби в часи розквіту Запорізької Січі проводили Олімпійські ігри, то однозначно серед переможців були б і наші предки.
Свій вільний час практично всі запорожці присвячували виконанню фізичних вправ. Усі вітчизняні та закордонні дослідники наголошують: навіть тоді, коли молодика приймали до “істинного” козацтва, він не припиняв займатися фізичними вправами. Дозвілля козаків заповнювали різноманітними фізичними вправами: вони вправлялись у стрільбі, фехтували на шаблях, об’їжджали коней, змагалися з плавання, бігу, веслування, боротьби тощо. Зокрема, Д. Яворницький пише: “Хто об’їжджав коня, хто розглядав зброю, хто вправлявся в стрілянині…”
Знаменитого вінницького полковника Івана Богуна заслужено вважали найкращим фехтувальником Європи. Він бився двома шаблями, перемагаючи в боях одразу кількох нападників. Що маємо тепер? У Пекіні-2008 саме наші шаблістки принесли Україні першу золоту нагороду. Зрештою, вітчизняне фехтування має справді славні традиції. Згадати хоча б нинішнього головного тренера української збірної Вадима Гутцайта, а також Георгія Погосова, Сергія Голубицького…
Справжнім майстром стрільби з лука свого часу був легендарний Петро Сагайдачний, який “змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускати, з негодою боротися витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність”. То, може, олімпійського чемпіона Пекіна-2008 Віктора Рубана ЗМІ не зовсім правильно нарекли “українським Робін Гудом”? Адже що нам до розбійника з Шервудського лісу, нехай навіть благородного? Віктор Рубан – це радше сучасний Петро Сагайдачний.
Стосовно переможців у кульовій стрільбі, то особливу увагу у фізичній підготовці запорожців відводили вмінню точно стріляти з рушниці. Якщо навіть згадати зимові види спорту, які в Україні вже давно потрапили у велику халепу, то світлі проблиски в зимовий сезон традиційно пов’язані з біатлоном, де влучна стрільба – це половина справи на шляху до перемоги. Щоправда, нинішнє покоління стрільців налаштоване використовувати свої вміння лише в мирних, тобто спортивних цілях. Нещодавно в інтерв’ю “Газеті” олімпійський чемпіон Олександр Петрів зізнався, що, попри вміння влучно стріляти, ніколи не захоплювався полюванням.
“Стріляти в живу істоту? Та що ви! Мені навіть у синицю рука не піднялася б вистрелити”, – зазначив у розмові й найтитулованіший український біатлоніст Андрій Дериземля.
Козаки були також вправними борцями. Тож ті, хто говорить, що найпотужнішу традицію в цьому виді спорту мають кавказькі народи, не зовсім мають рацію. Якщо оглянути історію розвитку вільної боротьби в нашій країні, то можна виявити, зокрема, такі факти: вперше українці взяли участь в Олімпіаді 1952 року в Гельсінкі, у складі радянської збірної. Уже тоді переможцем Ігор став наш земляк Яків Пункін. Його послідовниками у здобутті олімпійських нагород у різні роки були Володимир Синявський, Борис Гуревич, Анатолій та Сергій Білоглазови, Ілля Мите, Іван Богдан, Олег Кучеренко, Олександр Колчинський. Зрештою, символічно, що першу золоту нагороду в історії незалежної України в Атланті-1996 також здобув борець – В’ячеслав Олійник.
Нинішні українці – козаки
Хоча чому ми говоримо про українських спортсменів як нащадків козаків? Кілька років тому вдалося поспілкуватися з Ігорем Каганцем, завідувачем Лабораторії психоінформатики Центру з інформаційних проблем територій НАН України. За його доволі цікавою, нехай, може, й суперечливою, теорією, нинішні українці – це представники етносу козаків.
“Нинішні українці – це залишки козацького етносу, який народився на нашій землі наприкінці XV століття, а сьогодні вже увійшов у фазу трансформації, він перебуває в ослабленому, замученому, виснаженому стані”, – стверджує фахівець.
Може, і в ослабленому, може, й у виснаженому, але в Пекіні саме наші олімпійці-козаки довели: в Україні ще є ті, кому до снаги продовжувати славну козацьку традицію.
Наталя Вихопень, "Львівська газета"
P.S. А як бути з нашими жінками-олімпійцями? Адже, як відомо, дорогу на Запоріжжя жінкам було наглухо закрито. Чию традицію продовжують представниці прекрасної статі? За однією з легенд, міфічні амазонки мешкали не де-небудь, а саме на території сучасної України, на північному-заході, по сусідству з плем’ям азмаратів. Звісно, це лише легенда, проте в кожній легенді десь захована часточка правди…
