Бесіда журналіста сайту http://www.nta.ua з одним із кращих футзалістів України, лідером львівської «Енергії» та національної збірної України Максимом Павленком.
– Максиме, рішення перейти із великого футболу в футзал тобі важко далося?
– На той час грав за київське «Динамо-3». Закріпитися в «Динамо-2» мені не вдалося, провів з цієї командою всього кілька зборів. Час йшов, приходили нові молоді гравці. Мені виповнилося уже 20-ть років. «Динамо-3» кожного року поповнювалося випускниками дитячої школи. Скажімо, із 15-ти випускників 7-ох лишали в команді. Тому я не бачив для себе перспективи в «Динамо». Саме тоді погодився на пропозицію товариша Миколи Костенка спробувати свої сили в міні-футболі. Так я потрапив в команду Київського Національного Університету і почав займатися футзалом. Було складно перелаштуватися. Все-таки інший м’яч, покриття, вимоги до технічної майстерності. На адаптацію потратив десь рік.
– Чому не вдалося закріпитися у «Динамо-2»?
– Складно сказати. Можливо через те, що наставник команди Володимир Онищенко бачив мене на позиції лівого захисника. А я більше звик грати у нападі чи ліворуч у півзахисті. Крайнім оборонцем гра у мене не клеїлася. Одна не вдала гра, друга, третя і тренер вирішив мене повернути в «Динамо-3».
– Доводилося грати у парі із Андрієм Шевченком?
– Так, доводилося. Коли ще займалися в дитячій школі, 2-3 гравців із нашої групи регулярно залучали до виступів за «Динамо-2» у першій лізі. Бувало, що грали разом із Шевченком.
– Пропозицій залишитися у великому футболі не отримував?
– Були пропозиції від команд другої ліги. Найконкретніша надійшла від команди із Бородянки, що під Києвом. Але це все лишилося тільки розмовами, до переходу справа так і не дійшла.
– А з часом інших варіантів у футболі в тебе не було?
– Бажання таке було, а ось пропозицій не надходило.
– Першою серозною командою у твоїй футзальній кар’єрі був «Інтеркас»?
– Так… Ми грали не тільки в міні-футбол, виступали також у футбольній першості міста.
– Якщо не секрет, які на той час були зарплати в «Інтеркасі»?
– У першій лізі зарплата складала 10 доларів. У вищій лізі платня зросла, отримував 150 доларів.
– Цих грошей вистачало на прожиття?
– Звісно, що ні. Але це було краще, аніж зовсім нічого.
– А зараз яке співвідношення зарплат у великому футболі та футзалі?
– Щиро кажучи, достеменно не цікавився хто і скільки отримує у вищій лізі великого футболу. Зарплати ж різні. Можу лише сказати, що футзальні команди, які борються за золото, не поступаються, а може і перевершують футбольні клуби із першої ліги.
– Максиме, разом із «Інтеркасом» ти виступав у Лізі чемпіонів. Можеш пояснити чому у Європі чимало країн ігнорують футзал?
– У 1995-му році, коли тільки починав грати за «Інтеркас», ми на автомобілі поверталися із тренування. Нас зупинив інспектор ДАІ, почав перевіряти багажник. Побачивши сумки із формою, поцікавився яким видом спорту ми займаємося. Коли почув, що міні-футболом, то сказав наступне: «А навіщо нам міні, коли маємо великий футбол?». Його слова згадую до цих пір. Насправді, так думає чимало людей, зокрема керівники нашої Федерації футболу. Є великий футбол, усе решта – це не професійно. Ставлення до футзалу таке ж саме, що і до пляжного футболу. Тобто, як до відпочинку. Так само думають в Німеччині, Англії та в багатьох інших країнах. Там просто не хочуть витрачати кошти на футзал. Інша справа Іспанія, там люблять міні-футбол за видовищність, динаміку. Тому і підтримка інша. Уся справа в поглядах на футзал.
– В Росії ставлення до футзалу серйозне?
– Там багато спонсорів, які не можуть утримувати футбольну команду хорошого рівня. А ось футзальну команду вони можуть забезпечувати. Вони цим пишаються, вболівають, вкладають кошти.
– А як оціниш перспективу українського футзалу?
– В середині 90-х в Україні було багато команд, бувало у вищій лізі виступало 18 учасників. Підприємства створювали свої напів-професійні клуби. Були лідери в чемпіонаті, були явні аутсайдери. З кожним роком усе більше керівників клубів приймало рішення про недоцільність продовження існування свого футзального дітища. Бувало, команди існували по 2-3 роки. Якихось далекоглядних планів на 10 років ніхто не мав. Тому так сталося, що зараз у нас в Екстра-лізі грає тільки шість команд. В Києві футзальні змагання проводять під егідою Бізнес-ліги. У цьому турнірі 50 учасників. Цікавився у хлопців, чому в столиці ніхто не хоче виступати в Екстра-лізі. Кажуть, що так зручніше, не потрібно їздити по Україні, витрачати час на дорогу, готелі, глядачів приходить чимало, так навіщо переплачувати гроші за той продукт, який ніде не показують?
– Максиме, по завершенні кар’єри тренером не плануєш стати?
– Не замислювався про це. У мене є вдосталь сил, наснаги продовжувати виступи. Поки витримую конкуренцію із молоддю, доти виходитиму на майданчик. Коли відчую, що настав час поступитися місцем на паркеті, тоді замислюсь над тим, як далі житиму. А якщо зараз про це буду думати, то це лише прискорить момент завершення кар’єри. А цього я не хочу.
