Уже знайшли своїх власників останні “фехтувальні” олімпійські ліцензії. Ті майстри зброї, яким не вдалося стати олімпійцями згідно з міжнародним рейтингом, проходили через сито континентального відбору. Останній шанс заскочити на підніжку поїзда, що прямує до Пекіна, дали й українським “мушкетерам” – Яні Шемякіній (шпага), Дмитрові Бойку (шабля) та Андрію Погребняку (рапіра).
Погребняк на турнірі в Лісабоні був далекий від трійки призерів, яких автоматично вносили до переліку олімпійців. Бойкові олімпійський квиток вартував лише одного удару: у Стамбулі він не витримав психічного напруження й віддав британцю Александру О’Коннеллу перемогу та перепустку на Ігри. Отже, в олімпійському турнірі з фехтування на рапірах та шаблях серед чоловіків Україна залишилася без представництва. Якщо олімпійські шанси рапіристів були примарними ще від початку, то відсутність на Іграх традиційно сильних шаблістів – володарів світових та олімпійських нагород – стала неприємним сюрпризом.
“Шаблісти командою не потрапили до п’ятірки найкращих за рейтингом, – розповів головний тренер національної збірної України з фехтування Вадим Гутцайт. – А останній шанс стати учасником Олімпійських ігор в особистому турнірі мав наймолодший з основної четвірки шаблістів – Дмитро Бойко. Чому я віддав перевагу Бойкові, а не досвідченішим Володимиру Лукашенкові чи Владиславу Третьяку? Вони були далекими від оптимальної форми. Тому я сподівався на молодість та спортивну злість Бойка. Але, на жаль, він не використав цієї нагоди, не витримав психічного тиску і поступився непомітному “середнячку” – англійцю О’Коннеллу лише одним ударом. Такі поразки найбільш прикрі. Якщо хочеш чогось досягти на чемпіонатах світу, а тим паче на Олімпійських іграх, програвати такі поєдинки неприпустимо”.
В олімпійському сезоні на лідерах шабельної команди обличчя не було. Головного наставника збірної дивувало і бентежило, коли він бачив страх в очах такого майстра клинка, як Володимир Лукашенко, не кажучи вже про його молодших колег. “Чим ближче підходив олімпійський відбір, тим більший тиск відповідальності відчували спортсмени, – розповів Гутцайт. – І не змогли встояти під таким натиском. З шаблістами вже кілька років працює психолог. Однак він не може вийти на доріжку замість спортсмена і перемогти. Спортсмен повинен відмітати всі думки про поразку: якщо у мозку промайнула хоча б одна небезпечна думка, перемогти надзвичайно складно. Чи зможуть вони колись віднайти втрачену психологію переможця? Складно сказати. Загалом, я чув, що після Олімпіади Лукашенко і Третьяк хотіли завершувати спортивну кар’єру. Мені здається, це поспішне рішення. 28 років, а саме стільки Лукашенку та Третьяку, – це пора розквіту фехтувальника. Ось Станіслав Поздняков чи Луїджі Тарантіно у 35-36 років виграють один за одним чемпіонати світу, змагаються за олімпійські медалі.
Тому, мені здається, через кілька місяців відпочинку в Лукашенка й Третьяка знову з’явиться бажання довести світові, що українці – найсильніша команда планети. Життя цією Олімпіадою не завершується”.
Фехтування – це своєрідна лотерея, особливо, коли йдеться про Олімпійські ігри. Перемагають там часто не найкращі майстри, а психічно витривалі люди. Тому прогнозувати нагороди у цьому виді спорту – марна річ. “Від кого я очікую нагород? Від усіх! – з оптимізмом дивиться в олімпійське майбутнє Вадим Гутцайт. – Чоловічій шпажній збірній не позичати досвіду, а дівчатка-шаблістки, незважаючи на свій ніжний вік, для кожної збірної є грізними суперницями. Якщо вони не розгубляться в Пекіні, витримають олімпійське напруження і фехтуватимуть так, як вони це робили на чемпіонаті світу, медалі їм гарантовано. Хочеться вірити, що досвід зіграє на руку багаторічному українському лідеру Ользі Лелейко. Олімпіада – це змагання нервів: переможе той, хто зуміє переступити через свій страх і хвилювання”.
Перемога на відбірному турнірі у Празі дозволила долучитися до олімпійської родини і львівській шпажистці Яні Шемякіній. Вихованка Андрія Орликовського не залишила жодного шансу сильній шведці Емі Самуельсон (15:11), а в фіналі поставила “золоту” крапку, взявши гору над ізраїльтянкою Ноам Міллс (15:14). “Ось Яна Шемякіна – це зразок бажання, характеру й цілеспрямованості. Їй не вистачило лише двох очок, щоб без “додаткових ускладнень” стати учасницею Ігор у Пекіні. Але вона вирішила потрапити на Олімпіаду, чого б їй це не вартувало, і впевнено виграла останній відбірний турнір”, – Вадим Маркович не шкодує компліментів для Яни.
“Найголовніша суперниця – я сама, – запевняє Яна Шемякіна. – Перед кожним поєдинком я боролася з собою, зі своїм хвилюванням. У вирішальні моменти дуже важливою є підтримка тренера: саме відчуття того, що за спиною стоїть твій наставник, може кардинально змінити хід двобою, що почався не надто вдало. Якщо мені вдається перемогти себе, з суперницями змагатися набагато простіше. Я вже не раз переконувалася: непереможних фехтувальниць не буває. Тому нікого не боюся і в кожному поєдинку працюватиму лише на перемогу. Так складається, що в рівних двобоях за рахунку 14:14 мені вдається перемагати. В чому секрет успіху? Необхідно максимально сконцентруватися, не пропустити жодного руху суперниці і в зручний момент виконати один зі своїх улюблених прийомів – атаку з уколом у ступню чи контратаку”.
“Ситуація з відбором на Ігри була доволі напруженою: багато команд – світових лідерів, як-от Франція чи Росія, працювали на своїх двох фавориток – “усували” конкуренток, а в зустрічах зі своїми “віддавали борги”, – розповів Андрій Орликовський. – Тому Яні було надзвичайно важко, і до останнього було невідомо, вдасться їй пробитися на Ігри чи ні. Вдалося! Яна – одна з наймолодших фехтувальниць, яким вдалося потрапити до олімпійського Пекіна. З одного боку, така боротьба попсувала їй нерви, а з іншого – загартувала. Ще рік тому вона психічно не була готова увійти до світової фехтувальної еліти, а тепер може боротися нарівні з будь-якою суперницею. За час, що залишився до вирішальних змагань чотириріччя, ми відшліфовуватимемо техніку її улюблених прийомів та інших дій, які дозволять їй у потрібний момент змінити тактику, обіграти суперницю”.
“Тепер готуюся до юніорської першості Європи, що відбудеться в Італії, та етапу Кубка світу в Китаї, де ми змагатимемося в олімпійському комплексі, – зазирає в найближче майбутнє Яна. – Досвід виступів у Китаї в мене вже є: минулого року доводилося там змагатися. Акліматизацію проходжу доволі легко, єдина неприємність – зміна часового поясу: на початках доводиться тренуватися, коли понад усе хочеться спати. Але це несуттєві труднощі. Зате з їжею у Піднебесній проблем у мене не буде: я обожнюю китайську кухню”.
