23-річний нападник Максим Разумов є однією з найпомітніших постатей під час уже традиційних двосторонніх матчів, які проводить національна збірна України щосуботи в рамках тренувального збору в Києві. В інтерв’ю Разумов розповів про емоційний хокей у своєму виконанні, згадав про фотосесію для Playboy і як втік з-під бомбардувань у Краматорську в місто, у якому гриміли вибухи, на Київщині.
– Отримав справжнє задоволення від двостороннього матчу. Не лише тому, що закинув, віддав дві передачі, а ми перемогли 4:3. Сам сюжет поєдинку вийшов цікавим. «На валер’яночці» пограли. Було видно, що всі присутні отримали задоволення. Класно, що нам виходять такі ігри. Ми намагаємося постійно так викладатися. Я особисто граю з великим бажанням, хоча й матчі начебто мають тренувальний характер. Минулого разу це, мабуть, вилізло боком, бо отримав великий штраф, а команда після моїх вилучень пропустила. Але таке теж іноді буває. Після матчу я вибачився перед хлопцями. А сьогодні, думаю, виправився.
– Тоді після гри ви довго сперечалися з Андрієм Кічею, арбітром, який вас вилучив.
– Та то радше не суперечка була, а розмова. Рефері пояснив, за що мене покарав. Я сам винен, що отримав великий штраф. Все через мої слова і емоції.
– Здається, хокеїст Разумов ніколи не грає без емоцій.
– Та бо який хокей без емоцій? Падіння, зіткнення, іноді бійка – в нашій грі не можливо постійно залишатися холоднокровним.
– На цьому зборі ви працюєте майже з самого початку. Які враження?
– Та найліпші! Майже зі всіма хлопцями був знайомий особисто, з половиною грав в одній команді. Фактично, приїжджаю, мов додому. Тут дружня атмосфера, у всіх усмішки на обличчях. Буває, зранку не хочеться прокидатися і їхати на тренування. Змушуєш себе, хоча є бажання поспати. Але потім заходиш у роздягальню і забуваєш про все. Потрапляєш у колектив і живеш тренуванням.
Попервах мені було важко фізично. Починаючи з 24 лютого, тобто відколи почалася війна, не стояв на ковзанах 110 днів. Коли після такої тривалої паузи вийшов на лід вперше, думав, що більше не захочу займатися хокеєм ніколи в житті. Але через тиждень чи два ноги звикли до ковзанів і нині вже все гаразд. Отримую задоволення від тренувань і гри.
– Війна пригнітила багатьох людей морально. Чи звикли до життя в нових реаліях ви?
– Куди ж мені діватися? Звісно, є розуміння, що все це страшно. Але намагаюся не перевантажувати голову і не вбиватися через те, на що не можу вплинути. Не зациклююся і концентруюся на хокеї, на власній підготовці. Так легше. Живу сьогоднішнім днем, в завтра не заглядаю…
24 лютого, у перший день війни я був у Краматорську. Удосвіта ми прокинулися від вибухів ракет та артилерійських обстрілів. Тоді встиг напроситися в автобус до «Білого Барса» і повернувся в рідні Бровари. Можна сказати, мені пощастило. Об 11-й вечора вже був удома. У Броварах тоді теж було неспокійно. Вибухи не вщухали і 24-го вночі, і впродовж 25 лютого. Вороги тоді вдарили по військовій частині. Мій будинок – у 800-х метрах від неї. На сусідніх вулицях лежали снаряди. Але з Броварів не хотів їхати нікуди. Швидко оговтався і почав відвідувати єдину відкриту на все місто «качалку». Мабуть, я там один на всі Бровари й займався.
– У перші тижні війни колишні і чинні хокеїсти «Донбаса» записали відео, в якому звернулися зокрема до колишніх російських партнерів за командою. З закликом, щоб ті не мовчали. Це подіяло?
– Я спілкувався з окремими хлопцями. Найперше з тими, з ким провів у команді по три роки. Вони були шоковані тим, що відбувається. Ці росіяни не можуть збагнути, чому так відбувається, так само, як ми. Люди мене підтримували. Від тих, з ким спілкувався, не почув жодного поганого слова на адресу України чи українців.
– Незадовго до початку війни хокеїсти «Донбаса» взяли участь у фотосесії для журналу Playboy. У хокейному середовищі вона викликала чимало балачок.
– Не знаю, хто був ініціатором, але, здається, світлини були присвячені Дню закоханих. Вибрали з нашої команди трьох «самців» і відправили на фотосесію. Зізнаюся, перших хвилин п’ять дуже соромився. Але поступово увійшов у роль. Було круто. Це незабутні емоції. Навіть не думав, що буде так цікаво. Шкода тільки, що через початок війни журнал не вийшов. Сподіваюся, колись до цих фото Playboy ще повернеться.
– Кажуть, що фотографи під час таких фотосесій розкручують моделей на відвертіші фото вже в ході дійства. Вам роздягнутися ще більше не пропонували?
– Вони справді робили такі спроби. Акуратно. Скажімо, пропонували щось випити. Але насправді все було культурно й спокійно. Хоча фотографувалися близько п’яти годин. Вранці приїхали до Києва, а після фотосесії ввечері вирушили назад у Краматорськ.
– Якщо б надійшла нова пропозиція схожого штибу, згодилися б?
– Так. Бо то було незабутньо. Не проти відчути такі емоції знову.
– Максиме, ви вже визначилися з тим, де проведете сезон-2022/2023?
– Шукаю команду, очікую на пропозиції. Буду думати. Звісно, дуже шкода, що команди «Донбас» не буде. Будемо тепер цінувати те, що маємо. Дай Боже, щоб у кожного з нас знову була нагода пограти на рівні Ліги чемпіонів.
Джерело: ФХУ
