Спортивне життя зазвичай триває недовго – 10-15 років. Чи може спортсмен за такий короткий відтинок часу підготувати собі базу для подальшого безтурботного та спокійного життя? Коли ти “на коні”, то маєш усе: одяг, житло, харчування. Своєю чергою, потрібно лише займатись улюбленою справою та, отримуючи від цього задоволення, підтримувати відповідний рівень. Натомість після завершення виступів не кожен спортсмен залишається на гребені слави..
Принаймні в легкій атлетиці значно складніше втримати свій авторитет і залишитись у великому спорті, ніж, скажімо, у футболі чи хокеї. Багато відомих спортсменів-легкоатлетів після закінчення виступів губляться в повсякденному житті. Особливо це стосується тих, хто після своїх останніх офіційних змагань не переїжджає до великих міст, як-от Київ чи Москва, де знайти себе на тренерських посадах або в бізнесі доволі просто. “Газета” поцікавилася, як дають собі раду після завершення спортивної кар’єри відомі львівські олімпійці.
Славна історія виступів львівських олімпійців сягає вже понад 100 років. Як повідомив “Газету” виконавчий директор НОК у Львівській області Іван Яремко, загалом Львівщину в різні часи на Олімпійських іграх представляли 106 атлетів. Вони здобули 44 нагороди: 14 – найвищої проби, 15 срібних і стільки ж бронзових. “Львівщина може пишатися легендами світового спорту”, – каже пан Яремко. Йдеться про такі відомі постаті, як, наприклад, гімнаст Віктор Чукарін. Він 11 разів здобував олімпійські медалі різної проби (7 золотих, 3 срібні та бронзову). П’ятиборець Павло Ледньов на Іграх виборов сім нагород (2, 2, 3), гімнаст Дмитро Леонкін – одне “золото” та одне “срібло”, важкоатлет Петро Король – олімпійський чемпіон 1976 року, гімнаст Богдан Макуц – олімпійський чемпіон у командних змаганнях 1980 року, а також призери Ігор Тер-Ованесян, Георгій Прокопенко, Михайло Слівінський та багато інших спортсменів назавжди вписали золотими літерами свої імена в історію світового олімпізму.
Нині у Львові проживає не так багато учасників олімпійських ігор. На жаль, більшість спортсменів, які пам’ятають перипетії олімпійських баталій, після завершення кар’єри, шукаючи кращої долі, покинули місто Лева. Йдеться про Сергія Антонова – тренера олімпійської збірної України зі стрільби з лука. Павло Ледньов після закінчення кар’єри залишився працювати тренером у Москві, Богдан Макуц нині підполковник, працівник столичного ЦСКА й успішний підприємець…
А от тих, хто живе та працює у Львові, можна перелічити на пальцях однієї руки. Найстаршим олімпійцем, який мешкає в нашому місті, є учасник Олімпіади 1956 року в Мельбурні Віталій Чорнобай, йому 79 років. В Австралії він брав участь у змаганнях зі стрибків із жердиною. Віталій Іванович каже, що завершення виступів на найвищому рівні пережив спокійно, впродовж кар’єри психологічно готувався та розумів, що рано чи пізно доведеться завершувати виступи. “Останніми великими офіційними змаганнями, – пригадує пан Віталій, – була матчева зустріч між збірними СРСР та США наприкінці 1950-х років”. Після закінчення виступів отримав запрошення працювати в тодішньому Львівському інституті фізичної культури та виховання. Співпрацював з Ігорем Тер-Ованесяном, займалися переважно розробкою методик тренувань. Багато з розроблених технологій перейняли та використовували для вдосконалення тренувального процесу тренери збірних СРСР, а пізніше України, згодом Віталій Іванович захистив дисертацію на тему “Методика стрибків із жердиною”. Нині В. Чорнобай, незважаючи на поважний вік, продовжує співпрацювати із Львівським університетом фізичного виховання, пропонує та розробляє методики підготовки молодих спортсменів. На думку пана Віталія, спортсменів потрібно розвивати в усіх дисциплінах, як це робили колись, а тепер акцентують увагу лише на профільній підготовці. Як зізнається учасник Ігор 1956 року, особливих уваги та привілеїв від міської влада або чиновників не має – живе спокійним життям пенсіонера, листується з колегами-спортсменами з-за кордону.
Петро Кіндратович Король завершив виступи на професійному рівні 1976 року. Це сталося на Олімпіаді у Ванкувері, де він здобув “золото”. Як зізнається чемпіон, після завершення кар’єри психологічно було складно покидати спорт. Петро Король мав військове звання, оскільки виступав у товаристві “Динамо”, тож планував працювати у військовій сфері. Втім не все трапилося так, як хотів. Петрові Кіндратовичу довелося працювати з молодими спортсменами та потроху звикати до пенсійного статусу. Нині пана Короля можна часто побачити на вахті у спорткомплексі “Динамо”, що на вулиці Вітовського. Активної участі у спортивному житті країни не бере, каже, що на серйозні спортивні форуми запрошень не надходить, а якби надходили, то з радістю погоджувався б. 2004 року він узяв участь у символічній естафеті олімпійського вогню, що відбувалася у Львові. За словами Петра Короля, спершу пропонували нести вогонь у Києві, але останньої миті організатори передумали, віддавши перевагу іншому спортсменові. Очевидно, навіть для участі в естафеті з олімпійським вогнем необхідно мати зв’язки. Петра Кіндратовича обурює те, що нині на одного олімпійця припадає три-чотири особи делегації. Утім до життя він ставиться по-філософськи, за його словами, людині багато для щастя не потрібно, головне – щоб було здоров’я. Олімпійський чемпіон – завзятий рибалка, на стави виїздить по кілька разів на тиждень. Каже, якби рибальство входило до олімпійських видів спорту, то й там обов’язково здобув би золоті медалі. Як і Віталій Чорнобай, привілеїв з боку можновладців не має, щоправда, отримує олімпійську стипендію. Як стало відомо “Газеті”, ця стипендія становить 300-400 умовних одиниць.
Варто згадати і про учасницю олімпійських ігор 1972 року в Мюнхені, плавчиню Тетяну Прудникову, а також срібного призера Олімпіади 1964 року в Токіо Георгія Прокопенка. Обоє нині також мешкають у Львові. Тетяна Іванівна працює на кафедрі фізвиховання при університеті “Львівська політехніка”, а Георгій Якович, пропрацювавши тренером, перебуває на заслуженому відпочинку.
За часи незалежної України Галичина мала представників на кожній Олімпіаді. Найвдалішими для львів’ян були Ігри 2004 року в Афінах. Тоді “золото” у вільній боротьбі здобула студентка Львівського училища фізичної культури Ірина Мерлені, а “бронзу” в командних змаганнях стрільців із лука – Дмитро Грачов. 2004-го на Олімпіаду поїхало тільки семеро галичан. Із Сіднея з медаллю повернувся лише боксер Андрій Котельник. Він посів друге місце. 1996 року в Атланті делегація галичан була найчисельніша за всі роки незалежності. Проте жодної нагороди так і не здобули. Загалом на Олімпіаді-1996 виступило 15 львів’ян, дев’ять із яких – представники водного поло. На перших Олімпійських іграх незалежної України, 1992 року, що відбулися в Барселоні, галичани вибороли дві медалі: “срібло” здобув боксер Ростислав Зауличний, “бронзу” – Михайло Сливінський, який виступав у веслуванні на байдарках і каное. Очікують, що в Пекіні львівська “діаспора” налічуватиме десять спортсменів.
Андріан Снігур
