Кочування спортсменів із табору однієї національної збірної до іншої незабаром стане чи не таким же масовим явищем як міграції футболістів від одного клубу до іншого. Яку мету переслідують спортсмени, коли змінюють прапор рідної країни на знамено чужої держави? На перший погляд, причин може бути багато, хоча насправді головний і здебільшого найбільш мотивуючий аргумент – пошуки кращого місця під сонцем. Ну а вже, яким має бути це місце, — у кожного свої уявлення.
Зараз перераховувати всіх українців, які навіть в останні роки відмовилися від українського громадянства, мабуть, не має сенсу: їх чимало, причому багато з них люди відомі у світі, тож уже кожному з них можна присвятити цілий матеріал. До прикладу можна лише назвати Олену Зубрилову, Михайла Сливінського, Альону Савченко, а нещодавно і триразова чемпіонка світу з шашок Дарія Ткаченко повідомила, що роздумує над тим, щоб почати виступати за Францію. Ну а число тих українських атлетів, хто час від часу отримує спокусливі пропозиції із-за кордону взагалі величезне.
Проте зараз головна спортивна подія у світі – Пекін-2008, і навіть у межах Олімпіади можна достатньо розвинути тему натуралізації спортсменів. Тим паче, що саме напередодні головного спортивного форуму країни і намагаються «підсилитися» іноземними атлетами.
На щастя, за роки, які передували Іграм-2008, Україна не зазнала значних втрат своїх олімпійських надій. І єдиний випадок, який одразу спадає на згадку, історія з талановитою львівською борчинею Марією Стадник, яка від минулого року виступає за збірну Азербайджану і вже навіть стала чемпіонкою Європи від цієї країни.
Спорт та фінанси
Офіційна причина рішення Стадник – бажання виступати на Олімпіаді в Пекіні, проте в Україні ставку у ваговій категорії 48 кг зробили на Ірину Микульчин-Мерлені. Тож, Марія і прийняла пропозицію чужої країни, в якій усіма силами намагаються підтягнути жіночу вільну боротьбу до рівня чоловічої команди.
«У першу чергу мене цікавить спортивна сторона питання – можливість боротися на найголовніших змаганнях – чемпіонатах світу, Європи та Олімпіаді. А вже потім мене цікавили фінансові та організаційні питання нашої угоди», — свого часу переконувала Марічка.
Хоча насправді фінансове заохочення, ймовірно, зіграло далеко не останню роль. Так, за перемогу у Пекіні-2008 влада Азербайджану призначила небачені до цього часу призові – 720 тисяч доларів – а це одні з найбільших преміальних, запропонованих країнами-учасницями Ігор своїм атлетам. Щоправда, Марічка до «золота» так і не дотягнула, взявши, як і її головна суперниця ще по збірній України Ірина Микульчин-Мерлені, «бронзу». Яка сума преміальних за третє місце на Олімпіаді вручається в Азербайджані, на жаль, не відомо, проте, радше за все, як і за перемогу, більш ніж солідна. Тим паче, що наразі на у скарбничці Азербайджану загалом п’ять нагород, серед яких лише одна золота, дві срібні та дві бронзові. Тож, мабуть, усіх призерів Пекіна-2008 у крані зустрічатимуть як супергероїв.
Україна – як олімпійська перепустка
Проте не варто думати, що процес міграції спортсменів в Україні відбувається лише в односторонньому напрямку. Якщо переглянути список наших олімпійців у Пекіні-2008, то можна побачити кілька аж надто нехарактерних прізвищ для українців. Чи могли б ми подумати, що під синьо-жовтим прапором коли-небудь виступатимуть німці, бельгійці чи китайці? Причому виступатимуть у коронних видах спорту для своїх країн – кінному та настільному тенісі. На перший погляд – просто фантастика!
Але насправді не варто тішити себе ілюзіями, що провідні наїзники чи майстри пінг-понгу раптом від щирості душі вирішили піднімати свої види спорту у малознайомій їм країні. Усе значно простіше. Коли бажання виступити на Олімпіаді настільки велике, а можливість потрапити до команди рідної команди за наявності величезної конкуренції практично дорівнює нулю, доводиться шукати країни-варіанти, де на фоні місцевих спортсменів виглядатимеш божеством та ідеалом.
До прикладу, бельгієць Жан Клод Ван Геберге, який у Пекіні представляв Україну у конкурі. Олімпіада-2008 стала уже третьою в його кар’єрі, а першого разу він виступав ще… у Сеулі-1988. Потім ще була Барселона-1992. Далі тиша. У Атланті-1996, Сіднеї- 2000 та Афінах-2004 Жан Клода не було. А тут такий чудовий шанс ще раз відчути олімпійський дух змагань надає Україна! До слова, у Пекіні український бельгієць зайняв лише 39-те місце.
Не змогла вразити в Пекіні-2008 й уже як рік українізована німкеня Катерина Оффель, яка також виступала у конкурі. Її результат – 73-й. Це при тому, що нині Катерина вважається серед лідерів команди. Так, незадовго до старту китайської Олімпіади Оффель стала мамою, проте таки вирішила їхати до Піднебесної, адже «моя участь і присутність важливі для команди. Я бачила як команда хвилюється за мене, в якому настрої були мої товариші. Я просто хочу бути корисною».
До рідного міста, Пекіна, через Донецьк – такий непростий маршрут обрав представник настільного тенісу Коу Лей, який нині виступає за збірну Україну. У його поясненнях, чому він вирішив змінити рідний Китай на далекий край, багато романтики: навчати молодих українців свого виду спорту, популяризувати його в нашій країні, а ще кохання… У Донецьку, куди хлопець приїхав три роки тому, Коу зустрів дівчину своєї мрії. Так, усі фактори вагомі, проте є й інша фраза Лея, яка, мабуть, значно краще відображає його реальні мотиви:
«Для мене переїзд в Україну був єдиною можливістю виступити на Олімпійських іграх, які відбуваються на моїй батьківщині. Такий шанс у житті навряд випаде ще раз. Я ж народився і виріс у Пекіні. Тут живуть усі мої родичі і друзі. Вони шалено вболіватимуть за мене». Рідні стіни не допомогли – Коу Лей вибув зі змагань уже після першого раунду.
Зрештою, якщо німці, китайці – це справжня екзотика для української збірної, то представники нацменшин, які проживають в Україні, – вірмени, грузини, осетини – у греко-римській та вільній боротьбі – традиція. І тут, з’ясувати, хто з них уже народився в Україні, а хто натуралізувався – важкувато. Натомість точно відомо, що нині олімпієць від Україн и у все тій же вільній боротьбі Ібрагім Алдатов не так давно змінив російське громадянство на українське.
А за кордоном така ж історія
Із США, Австралії, Німеччини, Франції лідери їх національних команд не тікають: надто вже їх там цінують. Важко навіть передбачити, що б могло підштовхнути Майкла Фелпса до зміни громадянства. Хіба що якась непримирима незгода з політикою країни (якщо, звісно, Майкл цікавиться політикою). Проте і в сильних спортивних країнах знаходяться свої «ренегати» і діють вони, як правило, на основі тієї ж мотивації, що й уже названі натуралізовані українці.
Так, свого часу через вік, який уже не давав можливості боротися з молодими конкурентками, легендарна спринтерка Мерлін Отті змінила сонячну Ямайку на Словенію. Проте головні трофеї в своїй кар’єрі вона таки здобула для рідної країни. До речі, лише кілька сотих не дозволили Мерлін пройти відбір і у Пекін-2008.
Через неможливість потрапити до збірної Бразилії, кілька представників цієї країни у Пекіні-2008 виступають за Грузію у пляжному волейболі. А збірна Росії з баскетболу «збагатилася» американкою Беккі Хаммон, яка щиро зізналася, чому довелося змінити американські зірки та російський трикоролор. Беккі просто не пройшла відбірний тур в американську жіночу команду, проте бажання побувати в Пекіні було надто сильним.
«Така можливість буває лише раз у житті, — говорить баскетболістка. – Я мала вибір: або поїхати додому і дивитися Ігри по телевізору, як всі інші люди, або таки взяти в них участь. Тож прийняти рішення було доволі легко».
За США, до речі, також не виступають, далеко не одні американці. Зокрема, в країні, зрозумівши, що у бігу медалі «світять» лише у спринті, просто «купили» атлетів, які спеціалізуються на середніх та довгих дистанціях. Так, усі три бігуни, які виступають за Америку на 1 500 м – представники інших країн, серед яких і кенієць Бернард Лагат. Для своєї рідної країни він свого часу вже здобув срібну, бронзову олімпійські медалі, тепер же вирішив «віддати борг» США.
«Здійснилася моя мрія, якою я жив із раннього дитинства, яке минуло в Кенії, — говорить атлет. – Але це не прийшло само собою. В США я мав тренера, отримував стипендію завдяки грошам американських платників податків. Тому я хочу повернути Америці те, що вона мені дала».
Артем Галицький
