Родинні династії – доволі поширене явище у будь-якій галузі людської діяльності. Справу предків і таємниці майстерності передають від покоління в покоління. Зрештою, так само й у спорті. Ну, чим іще може займатися хлопець, батько якого професійно грає у футбол і є кумиром для своєї дитини? Або ж дівчинка, яка захоплюється грацією чи витонченістю матері-гімнастки? Проте чи завжди таланти батьків-чемпіонів передаються нащадкам? Дитина як інструмент реалізації мрії
Прагнення бути схожими на батьків виникає в ранньому дитинстві. Однак у більш свідомому віці, коли розумієш, що за успіхом батьків-чемпіонів стоять божевільна праця, неможливість приділяти родині достатньо часу тощо, на запитання: “А чи бажаю я собі такого життя?” не кожен може відповісти ствердно. Зрештою, часто й самі спортсмени зізнаються, що не хотіли б, аби їхні чади пішли їхнім шляхом: мовляв, так, дитина сама має зробити вибір, але… краще б обрала інший спосіб для реалізації.
Свого часу батьки Анни Безсонової – чи не найвідомішої та найуспішнішої української представниці спортивної родини – прагнули, щоб дівчина займалася танцями, балетом, але не спортом. Проте ще в зовсім юному віці Аня виявила недитячу наполегливість: буду тільки гімнасткою, як мама. Що з того вийшло – відомо всьому світу. А Безсонова й нині, коли за спиною численні здобуті титули, на запитання, хто є її кумиром, відповідає: “Мама. Вона для мене головний кумир та ідеал для наслідування”.
Та все ж це радше поодинокий випадок, адже не кожен у п’ятирічному віці може визначити для себе, чим хочеться займатися: малювати, співати, ганяти на спортивному майданчику чи робити все й одразу. Тож право остаточного слова таки найчастіше зберігається за батьками.
“Ініціативу в ухваленні рішення, чим повинні займатися їхні діти, найчастіше беруть на себе батьки. Вони прагнуть самі вирішити долю нащадків, – говорить психолог Юлія Сидорчук. – Чому батьки пропонують дітям піти їхнім шляхом? Вважають, якщо їхня професія не дала їм пропасти й вони на власному досвіді переконалися, що вона дає змогу заробити на життя, здобути визнання, то цим успішно можуть займатися й їхні діти. Або ж є ще один варіант: батьки реалізували себе в одній справі, однак не змогли досягнути певних речей, про які мріяли. Тому руками дітей намагаються втілити нездійснені бажання. Дитина в такій ситуації є реалізатором батьківських мрій”.
“У басейн мене привела мама. Вона не вміє плавати, проте для себе постановила, що її діти будуть чудовими плавцями. Тож завдяки своїм досягненням я здійснив мамину мрію”, – розповів Олег Лісогор.
Так, він не представник спортивної династії, проте є яскравим прикладом того, як уже своїми досягненнями реалізовує мрію батьків. Або ж, скажімо, тенісистки сестри Бондаренко, Олена та Катерина. Їхня мати, яка водночас є тренером, не була знаменитою спортсменкою, проте нині торує власним донькам дорогу до успіху. До речі, схожа історія в інших тенісисток – сестер Вільямс. Якби не залізна рука батька, який першим почав навчати дівчат тенісу – виду спорту, в якому не зміг сповна проявити себе, – то нині Сирена та Венус могли б займатися зовсім іншими справами замість того, щоб здобувати тенісні корони.
А ще кажуть, що Штеффі Граф та Андре Агассі заледве не з колиски почали привчати своїх дітей – сина Джадена Гілла та доньку Джаз Елле – тримати в руках тенісну ракетку. Тож недивно, що найпопулярніше запитання журналістів до зіркової пари: “Коли побачимо ваших дітей на корті?” Але чи зможе спадкоємець двох легендарних тенісистів повторити успіхи батьків? Знаменитий закон підлості, за яким іноді “природа відпочиває”, розподіляючи таланти предків дітям, наразі нікому не вдалося скасувати.
Талант у спадок
Учені й досі не дійшли одностайного висновку в питанні, наскільки здібності батьків передаються їхнім нащадкам. Новонароджений несе в собі комплекс генів не лише батьків, а й далеких предків. Відповідно, має власний, лише йому властивий комплекс генів – індивідуальний спадковий потенціал. Водночас неповторність кожної людини поєднується зі спадковими ознаками покоління загалом. Зрештою, науковці вважають, що людина успадковує не властивості, а схильність до властивостей, розвиток яких уже залежить від суспільства, його соціальної структури, від умов виховання та навчання й обов’язково – від бажання самої людини.
Якщо дитина справді має спортивні таланти, то розкрити їх за допомогою батьків-спортсменів, вочевидь, легше. Хоча б тому, що є реальний приклад для наслідування, та й батьки реально оцінять можливості своїх дітей. Усе-таки спортсмени – люди практичні, тож навряд сліпо стверджуватимуть “моя дитина – найкраща й найталановитіша”, якщо для цього немає підстав і якщо таки прагнуть виростити чемпіона.
У спорті номер один – футболі – титули синів, які часто досягають більших висот, аніж їхні “предки”, свідчать, що нерідко батькам-спортсменам таки вдається досягнути задуманого. Хто з футбольних фанів не знає Матіаса Заммера, Рональда Кумана, братів Лаудрупів, Крістіна Панучі, Віктора Чанова, Юрія Джоркаефа, Ярі Літманена чи Майкла Оуена? Проте не всі знають, що батьки цих футбольних зірок у молодості також серйозно займалися футболом, і саме вони були першими кумирами для майбутніх чемпіонів. Щоправда, заради справедливості варто зазначити: на двох поколіннях “династійність” обривається.
До речі, кілька років тому букмекери почали приймати ставки на синів Девіда Бекгема: чи ввійдуть вони до складу збірної Англії, коли виростуть. Більшість таки не сумнівається, що Бруклін, Ромео та Крус будуть не гіршими футболістами, ніж їхній татусь. Хоча наразі про спортивні успіхи нащадків Бекгема не чути. Можливо, Девід не хоче своїм дітлахам долі Хорді Кройфа, сина легендарного Йохана Кройфа. Попри наявність футбольного таланту, Хорді так і не зміг вибратися з полону сяйва досягнень знаменитого батька.
Дорогою батька – як по битому склу
Натомість усе з точністю до навпаки – в найпопулярніших автоперегонах “Формулі-1”. Чому? На відміну від футболу, сини чи племінники знаменитих гонщиків не змогли не лише перевершити досягнення своїх іменитих родичів, а й повторити. Зокрема, Крістіана Фіттіпальді запам’ятали тільки тим, що він є племінником Емерсона Фіттіпальді, дворазового чемпіона світу. Також іще доведеться доводити, що, крім імені, вдалося спадкувати талант батьків, Нельсіньо Піке та Ніко Розберу.
Прикру статистику “синів-невдах” вдалося дещо поліпшити Жакові Вільньову та Деймону Хіллу. Батька першого називають одним із найталановитішим пілотом в історії “королівських перегонів”, хоч він так і не став чемпіоном. Просто не встиг. Жиль Вільньов загинув під час перегонів. Трагічно пішов із життя й батько Деймона – Грехем Хілл, який був дворазовим чемпіоном світу. Тож продовження батьківської справи стало для цих пілотів питанням честі. Жак хотів зробити те, чого не вдалося його батьку, а Деймон прагнув вшанувати пам’ять про батька своїми тріумфами. І їм це вдалося: Хілл став чемпіоном світу 1996 року, а Жак – 1997-го. Проте, досягнувши головної мети, обидва гонщики відійшли в тінь, змінивши чемпіонські амбіції на можливість працювати в не вельми потужних командах, від яких не чекають перемог, за доволі пристойну зарплату.
Спортивне дежа вю
Ну, й на завершення хочеться пригадати містичну, але правдиву історію, яку у світі автоспорту називають “Прокляття сім’ї Аскарі”. Коли Альберто Аскарі було сім років, у перегонах загинув його батько – Антоніо Аскарі, знаменитий гонщик 20-х років ХХ століття.
Замість того, щоб назавжди відмовитися від небезпечного виду спорту, Альберто також став гонщиком, мотивуючи своє рішення словами: “Як і мій батько, як і всі, хто присвятив себе кар’єрі гонщика, я є рабом інстинкту швидкості. Без цього моє життя не має сенсу”. Кар’єра Аскарі-молодшого була більш ніж успішною — він двічі ставав чемпіоном світу “Формули-1”.
Під час Гран-прі Монако-1955 Альберто потрапив в аварію. З переломом носа його забрали у шпиталь, звідки гонщик утік, щоб взяти участь у тестуванні нового авто “Феррарі”. Рівно через чотири дні після цього – 26 травня 1955 року – болід, яким керував Альберто, вилетів із траси та перевернувся. Гонщик помер на місці пригоди. Причину аварії так і не з’ясували. Варто лише зазначити, що від початку своєї гоночної кар’єри Альберто намагався не виступати 26 числа, в день смерті батька. Цього разу він порушив традицію. Як і Антоніо, Альберто загинув у 36-річному віці.
Артем Галицький, "Львівська газета"
